Узурповані життя І

Дисклеймер

Будь-які власні назви, дати, імена й терміни можуть відрізнятися від їх історичних та суспільних тлумачень і використовуватися у творі як, виключно, авторський погляд на останні

Прокляття жаги

— У сиву давнину Бог Час породив Бога Простору і світ тріснув. На місці одного цілого виникла Ір-Реаль, яку в простолюдді називають потойбіччя, та Не-Реаль — Наш світ, світ людей.

— Не може бути!

— Може. Я тобі кажу.

Справжнісінькі чутки.

Запис

Рівенія/Чорноземія. Село Зелений Яр. Шинок

— Про тих Тарів… Чи Тара… Нічого не чув. Легенда — як привиди чи перевертні, — кремезний вусатий сільський голова, спустошив кухоль і попросив у шинкарки ще один. — Байки. Моя невістка — ото справжнє пекельне створіння. Сатана сплутався з якоюсь дівкою і жерло створило це чудисько. Мій малий до неї тулиться, як теля до цицьки, а вона на йому їздить. Харчі переводить, душу з нього жене. Я до дяка ходив, просив аби він її назад у гієну спровадив. А той каже, що у мене думки погані. От пожив би з нею рік і все б зрозумів. Останню б ікону на черевички проміняв, а та ненажера все одно б верещала, що він дурний, як віслюк.

— От наболіло ж тобі, куме.

— Про що болить — про те і молюсь, — голова іронічно посміхнувся. — Так ти кажеш, що Тар існує?

— Чом би й ні?

Перший недовірливо зиркнув.

— У сусідському селі стара на свого волала, що він, як той перевертень — нажереться горілки і стає потворою.

— І що з того?

— Так її звір задер уночі, — нахилившись ближче до голови, мовив другий, також у літах, але стрункий і з бородою. — В її ж ліжку. А діда так і не знайшли.

— Брехня.

— От тобі хрест.

Другий перехрестився.

Шинкарка налила іще один кухоль вина, пройшла між столів, поставила кухоль перед головою і з посмішкою віддалилася.

Вусатий сьорбнув десь половину. По вусах потекло.

— Маячня. Всілякого по світу ходить, та не Тар. Ти від чумаків про нього чув? Чи може кобзарі вуха піснями набили? Так вони тобі кінську дупу у розум встромлять — а ти й не здригнешся. У тих мандрівників думки, як конопляна мотузка, — крутяться і в’ються. Який на вигляд той твій Тар? Мовчиш? Отож.

— А що тут скажеш… — другий почухав потилицю. — Як сатана, мабуть…

* * *

«Я згадую ті часи із тривогою. Я… згадую ті часи і інколи не можу проронити слова. 1646 рік, двадцять восьмий рік течії багряної ріки…, потоку, усіяному плямами пороху, плямами свинцю, силуетами почорнілих від сажі трупів. Війна Блакитної і Чорної крові… Захід Аін захлинувся у ній. Аін бився і тріщав, наче маленький човен на порогах.

Землі… Землі топтали війська, топтали найманці, ними блукали знедолені, ними мандрували безпритульні. Дороги, багато доріг. Усіма ними тягнулися смуги. Довгі зсутулені смуги. Спотворені голодом обличчя жінок, спустошені очі дітей…

Двадцять вісім років я був пішаком протистояння аристократії і приватерівЗаможні торговці. Двадцять вісім років… Що? На сході… Звідкіль я знаю, що там коїлось. Здається, теж була війна. Війни усюди де є люди. Лише інколи трапляється мир. Але і мир не більше ніж затишок. Справжній спокій дарує лише смерть. Що? Козаки? Так, серед вульфінорців були козаки. Здається, і серед фрійців теж… І… Але вони з півдня. Ні?»

Анонім. Розмова із найманцем Гудбрандом з Королівства Богряна

Уламок І. Чумаки

1646 рік. Рівенія/Чорноземія. Правобережжя Босфену

У грудях заболіло. Курінний Хвиля підніс до рота долонь і щосили прокашлявся. Груди здавило ще більше. Він відвів руку, подивися на долонь із огидою, струхнув її вміст на землю. Потім зиркнув на багровіюче у західних променях село і з тяжкою радістю вимовив: «Гарно бути вдома».

Кінь курінного ступив у село Пусті Жнива. На картах село б зобразили маленькою чорною цяточкою у Бісовому Тину серед великого Неозорого Лугу. Кілька кроків, глухі удари копит, невідчутна мить… Над головою Хвилі, пронеслось величезне щось. Своїми прозорими камуфлюючими крилами щось зачепило самотню низьку хмаринку і, наче ложкою, зачерпнуло білу пару, протягнувши її за собою по небу. Курінний схопився за ефес. Його ж висічене, наче з каменю, обличчя, темно-карі очі, симетричні риси — ніщо не здригнулося, ніщо не подало виду тривоги. Лише кінь, зі страху, забив копитами.

— Тихіше, друже, — мовив Хвиля до коня. — Не треба галасу. Біда минула сама собою.

Кінь фиркнув, але вгамувався. Загроза в небі дійсно зникла. Курінний озирнувся, аби упевнитись, що ніхто нічого не бачив. Він був правий. Майже правий. Старий селянин у солом’яному дірявому капелюсі стояв у десяти кроках від Хвилі й підіймав журавляВажіль для витягання води з колодязя угору. Дід не звернув уваги на небо, а роздратований щойно кінь лиш викликав на його обличчі усмішку.

— Галний, та поясливий якийсь. Невсе сталі люти його лякають? — запитав беззубий дід, розглядаючи коня.

— Не звертайте увагу. Скажіть, будь ласка, крізь ваше село чумаки проїжджали?

— Плоїссали, та не плоїхали. У синкалки сасітають, — не скидаючи усмішки з обличчя, мовив старий. — А ти бес стягу — снач, не са війною. Са сіллю?

— За сіллю, — відмахнувся Хвиля. — Бувайте.

— Пувай, косаче. Топлої тологи!

— Бач, — полишивши позаду кілька хатин, мовив Хвиля до коня. — Для того діда, як і для багатьох, — бісота назавжди лишиться байками. Доки, звісно, одна така байка не задере худоби чи, того гірше — пошматує когось із родичів. А в іншому разі проживе дід життя, слухаючи казки про потопликів чи мавок. Наче, світ ніколи тої падли не бачив.

Хвиля закинув ногу на сідло та, скориставшись останніми променями сонця, підпалив маленьким скельцем люльку. Груди давило і саднило, але облишити курити Хвиля не наважувався.

— Другий місяць пішов, а відповідей так і немає, — курінний пустив густий острівець диму, що за мить розтанув перед його обличчям. — Невже ми, друже, марно топчем землю?

Хвиля сплюнув, погладив по холці коня.

— Ні. Дурня. Мають хоч чумаки про таке відати. Вони багато мандрують. Між їхнього брата, нерідко, й освічені зустрічаються. Сподіваюсь, нам хоч з ними пощастить.

* * *

Курінний завітав до шинку. Двоє молодших чумаків веселими окриками запросили його до свого столу. Третій, сивий, обережно усміхнувся і відпустив легенького кивка.

— Дякую за гостинність. Слава Сибові, — мовив Хвиля і вмить опинився на лаві навпроти трійці.

— Слава, козаче. Люба, — звернувся до шинкарки наймолодший, вимазаний дьогтем, чумак. — Келих вина сповіщанину, й нам ще по одному.

Шинкарка усміхнулась, і трохи присоромлена красою гостя, швидко розставила келихи по столу, а після зникла за дверима, що вели на подвір’я.

— Сподобався… — потягнув чумак та добре сьорбнув з келиха.

Курінний усміхнувся.

— Навіщо у цьому недобромуМається на увазі відношення місцевих до співзвучних у похмурому відтінку назв «Бісів Тин» і «Пусті Жнива» краї? — продовжив мовити наймолодший, поки двоє інших частими ковтками спустошували кухлі. — До Сковії дорогу маєш чи, може, у гості до Хана у Комаран?

Хвиля вирівняв оселедця, відкрив до огляду три рубці, що колись подарував йому очеретяник, покрутив вуса та, добре посмакувавши з келиха, запалив люльку.

— Чув я, добрі люди, — почав він. — Наче ви, чумаки, про потойбіччя знаєте. І що між вами вчений люд трапляється. Правду кажуть чи ні?

Молодший і середній повели плечами, а старший, сивий бородач із рівеньським носом, схожим на кинджал джамбію, усміхаючись мовив:

— Хе… Дещо відомо. Головне, — що саме тобі треба? Адже я, на противагу твоєму, відаю чималими знаннями дяків-сповіщан, які вами протегують, у питаннях нелюдів. Знання ті ненаукові — а у більшій мірі, міфічні, але мені, здається, що не наука тебе цікавить. Чи не так?

Курінний знов покрутив вуса та випустив ротом густу хмарину; ледь стримав кашель.

— Колодязь, — мовив він. — Є легенда за якийсь колодязь і виконання будь-яких бажань. Але де він розташований та хто там живе — невідомо.

Сивий примружив очі й описав ними коло; безцільно оглянувши приміщення, мовив:

— На Перехресті плутався, з чортами братався, з них старшого бачив — той за вічність тлумачив.

Старий замовк. А двоє молодших, щойно сплюнувши через ліве плече невидимої слини, тричі перехрестилися. Хвиля машинально повторив за чумаками, але старий, на подив інших, сидів непорушно.

— Ця легенда не переводилася із давньої рівеньської на латианськуМіжнародна мова майже усього материка Аін., — знову заговорив він. — Я читав її колись у молодості, коли навчався в колегіумі. Багато книжок читав, поки їх не спалили… Недивно, що окрім чуток ти нічого не чув. Ганьба…

Старий махнув рукою і зробив кілька ковтків. Здивовані його балакучістю, побратими витріщили очі, але переривати старого не наважилися. Хвиля чекав на продовження.

— А хай їм усім… — старий із гуркотом заземлив кухля на стіл. — За легендою, біля села Перехрестя, за маковим полем, стоїть магічний колодязь. Живе у ньому виконавець бажань, коханець і підданий Меімени Рати — королеви потойбіччя, — батько усіх бісівських істот, джин на ім’я Тхар чи Тар. Не пам’ятаю як вірно вимовляється. Бажання той Тар виконує одне. А за те добрий чоловік має стрибнути у колодязь, на місце джина, і три роки сидіти там, доки звільнений виконавець бажань буде жити серед людей у тілі прохача й втілювати у реальність його бажання. Ось така старезна легенда. Гарна на слух, але дивна на розсуд.

— Чому? — вперше прорізався високий голос середнього. Очі його, як і очі молодшого, не втрачали відвертого подиву.

— У всьому, Петре, у всьому. Якісь джини… Королеви потойбіччя… Та хай і так. Але уяви: забажає прохач жінок без міри. А виходить, сам Тар їх і буде три роки закоханкамиТут у розумінні «залягання» тішити. А ти, козаче, — сивий знов перевів погляд на Хвилю. — Чого питаєш? Перехрестя тут недалеко, та те село смертю тхне. І смертю не міфічною, а справжньою. Там, кажуть, хвороба людей покосила під корінь.

Курінний похилив голову на бік та повів плечима.

— Як не бажаєш розповідати — справа твоя, — сивий зітхнув і змінив серйозність на усмішку. — Вип’ємо ще по одному кухлю за знайомство та минулі часи і будемо вирушати, а то хлопці мене зараз запитаннями роздеруть, а я славлюся шанувальником тиші.

Як тільки було покінчено із новими кухлями, сивий підвівся. Усі інші повторили за ним.

— Нехай тобі Сиб допомагає, козаче. А до Перехрестя, — старий зробив невеличку паузу, надягаючи на голову шапку зі шликом. — Я б тобі їхати не радив. Життя коштує більше ніж казки.

— Дякую за розповідь. — Хвиля вклонився і додав: — Що буде завтра, те буде завтра. Нехай вам Сиб допомагає.

Нові знайомі вдруге обмінялися поклонами, а після трійця вийшли з шинку.

— Трохи дивні ці чумаки… Особливо сивий, схожий на ляха. Як ви гадаєте? — не витримавши, мовила молода шинкарка з довгою косою та пишними формами. Вона всілася праворуч від козака, щільно притулившись до нього своїм теплим тілом.

— Аби дьогтем не мазалися, — мовив Хвиля, дмухаючи люльку і роблячи вигляд, наче нічого не трапилося. — Були б, як усі. Та з тим, скільки землі вони під своїми волами топчуть, хворобу неважко зустріти. От і чорні, наче чорти.

— Усе так, — потягнула дівчина та зітхнула настільки неприкрито й голосно, що Хвиля вмить почув її думки. І не тільки почув, а навіть побачив. Розові щоки молодички наливалися кров’ю, дихання її частішало, а пальці все сильніш упивалися в косу.

* * *

Спозаранку курінний поснідав сам і коня нагодував. Шинкарка, здавалося, спала. Але, як тільки він вийшов за тин її невеличкої мазанки, дівчина вмить опинилась поруч, наче із землі проросла.

— Як буде хлопчик, — стрибнувши у сідло, звернувся курінний. — Назви його Андрієм, а як дівчина — то Марією.

— А як нікого? — запитала пишногруда із невизначеною посмішкою.

Хвиля усміхнувся у відповідь.

— Гарна ти жінка, Ганнусю. Бувай.

Уламок ІІ. Очеретяник

Перехрестя збудували на пагорбі біля затоки Босфену, — у пейзажному місці Чорноземської казковості й колориту. З обох берегів затоки до води опустили гілки широкі верби, створюючи на воді мерехтливу золотисту сітку. У центрі живої огорожі — на тому місці, де дерева не росли — селяни примостили дерев’яні кладки та рибальські човни біля них. Від кладок товстенькою смугою бігли вгору викопані у глиняному урвищі сходи, які увінчувалися входом до головної, і єдиної, вулиці села. Останню прикрашала церква зі зрубу на кінці.

Козак, який не мав нагоди назвати свого імені чумакам, був курінним Хортинської Січі на ім’я Яків Хвиля. Кілька місяців тому він повернувся у рідний край і був єдиним, хто вцілів після кровопролитної битви на Захарських полях. Битви, в якій він і його полеглий курінь брали участь як найманці Вульфінорії. Козаки славилися як вправні воїни. Але улітку 1646-го, під натиском трьох чисельних армій союзників, Захарські поля — а саме фрійське містечко Пункт Авір — стали останнім мазком на полотні тодішньої війни не тільки для куреня Якова.

* * *

Полишивши Пусті Жнива, Хвиля швидко дістався затоки. Їхав берегом уздовж верб. Наблизився до урвища із кладками.

Здавалося, Перехрестя зруйнували кілька десятків років тому. Залишки стін від колишніх мазанок, зламані та прогнилі частини дерев’яних возів, навіть кілька скелетів у вигнутих позах знайшли собі місце під хатинами. А світло з неба… Звичайнісінький ранок, жодної хмаринки. І все ж небо було незвично сірим, а у повітрі віяло смертю. Прийнявши рішення швидше здихатися цього місця, курінний погнав коня по головній вулиці. Колись широка, тепер вона мала вигляд стежини серед руїн: щільно порослої бур’яном, вертлявої.

Оминув розвалини церкви. Курінний помітив необхідне йому велетенське червоно-чорне поле. У грудях знову здавило, — та тепер від щастя. Але і тій радості не випало на долю затягнутися. У кінці колишньої дороги, сажнів з п'ятнадцять попереду, виліз із землі очеретяник — потвора людської форми тіла, з ніг до голови оповита різними водоростями, ряскою, пустими панцирами раків і черепах. Плечі очеретяника прикрашали кілька людських черепів різного розміру. Обличчя у бісівського не було — на його місці виросло щось схоже на пташине гніздо. Пруття того гнізда рухалися, наче живі, й нагадували клішні річкових раків. Курінний знав цю потвору, знав як із нею боротися. Тільки освячена Сибовим прощенням куля, випущена точно в червоне серце, заховане глибоко у грудях, може покінчити із очеретяником раз і назавжди. В іншому випадку: роби в ньому дірок, як у небі зірок, а справи не буде ні крихти.

Пустивши вірного друга у галоп, Хвиля витягнув пістоля. Та у ту саму мить, як він пліч-о-пліч зблизився з готовою вдарити бісотою, стрімко встромив пістоля у її бридкі груди. Пролунав постріл. Потвора зайнялась вогнем, і вмить від неї лишився тільки попіл. Курінний, в чергове, здивувався, що полум’я істоти ані на краплину не опекло його руки. Здивувався — та не скаржився. Сховав пістоля до поясу, закинув правої ноги на сідло і перетнув кордон села, збавляючи хід до підтюпця. Наперекір усім балачкам про макові поля, Хвиля увійшов разом із конем до червоно-чорного духмяного озера.

Уламок ІІІ. Безкінечне поле

Кілька днів потому — якщо, звісно, відсутність ночі у добі можна назвати днем — Яків мандрував червоно-чорним полем, що, як виявилося, не мало ані кінця, ані краю. Небо над головою іскрило багрянцем із крихітними зеленими цяточками на зразок зірок, а лінію горизонту прикрашало біле марево, схоже на те, що описували його північні кригогорські знайомі. За весь час курінний не бачив ані птаха, ані іншої живої істоти. Їх у тому, приреченому на безчасовість та беззвучність, місці не водилося. Лише легенький вітерець інколи пробігав, нахиляючи червоні капелюшки маків у бік білого марева.

Ні Якова, ні його коня не мучили спрага чи голод. Вони не відчували ані запаху, ані температури, ані втоми. Тільки незрозуміла, прихована жорстокість навколо. Здавалося, що ось так — усю вічність — вони будуть їхати у невідомому напрямку і ніколи не дістануться цілі. Що день не піде; і місяця на небі не з’явиться. А сонце, наче пригнічене багряним небом, буде, притискаючи, світити потьмянілими променями, наче задушене.

Невідомо, скільки їхав Яків із вірним товаришем по тому зачарованому полю. Та у якусь мить він, врешті, помітив очікуваний колодязь. Тоді Якову спало на думку, що такий пустий, наповнений тільки особистими думками мандрівника, шлях створено заради єдиної мети: аби розпрощався проханець з усіма неважливими бажаннями й залишив лише найщиріше, найтаємніше за всіх. Внутрішнє спустошення від чималого шляху миттєво зникло, а біль у грудях, на радість, не виникла знов. Яків ударив поводдям і стрімголов понісся до колодязя.

Зупиняючись біля цілі, Хвиля помітив біло-чорного лелеку із дивним, загнутим на кінці, дзьобом, що сидів у гнізді на опорі перехиленого вороту. Яків сплигнув з коня, підійшов ближче і вклонився лелеці. Той на зразок Якова відповів і почав балакати людською мовою.

— Як Тара бажаєш побачити, маєш кинути до колодязя головнішу в житті, а може й за життя, річ.

Яків, за звичаєм, запалив люльку та недовірливо запитав птаха:

— А чому Тар, як він такий могутній, сам у мене не забере найдорожче?

— Могутність, Хвиля, — відповів лелека, примруживши повернуте до курінного око. — Не в тому, щоб красти, а в тому, щоб змусити. Бовдур ти, козаче. Але як вирішиш надути Тара, то втратиш язика — аби більше не міг брехати, чи слух — щоб не чути брехні, чи зір — аби ніколи більше не побачити оту твою найдорожчу річ.

На додачу лелека засміявся низьким голосом. Хвиля, за звичаєм, випустив ротом густу хмарину й прослідкував за її зникненням. Можливо, його б і могло щось здивувати, але курінний розумів на що й яким чином він пішов. Розумів ще тоді, як не побачив кінця червоно-чорного озера маків.

— Не хочеться вірити у балачки птахів, та пройти такого шляху, аби піти ні з чим…

Яків витяг шаблю, поцілував лезо та кинув зброю у темну безодню. Зробив він те із удаваною легкістю, але в його серці щось перекрутилося тієї миті і з важким гуркотом упало донизу.

— Хо-хо-хо, — знов засміявся птах.

Раптом із колодязя вилетіла чорна тінь та утворила собою контури, що походили на тінь людську, але у кілька разів більшу і надто струнку для подібного зросту. Від тієї раптовості курінний позадкував на кілька кроків.

— Чого ти бажаєш, Якове? — голос тіні розійшовся усією безкінечністю багряного оточення.

— А що ти можеш?

— Хре-хре-хре, — тінь зарипіла, наче стовбур під вітром. — Можу все, що ти можеш, що міг би, та й те, на що тобі не вистачить самого себе.

— Щось незрозуміло ти кажеш, джине, — курінний примружився та з спідлоба зиркнув на тінь. — Точнісінько, як ті басурманські шахраї чи іґундеї з ярмарку.

— Не дратуй мене, митар бісів. Чи ти замало полем їхав? — загриміла тінь. — Ще кілька насічок на тілі вічності бажаєш зробити? Та я тобі швидко долю багряними нитками із зеленими зірками зв’яжу, аби часу мого не гаїв.

— Ну, добре, — Яків струхнув тютюн додолу. Йому вдавалося мати легковажний вигляд. — Кажуть, ти мене на три роки до колодязя можеш схоронити, та бажання у цім тілі виконати. Правду кажуть?

— Так, це правда. — проскрипіла тінь.

— То лізь у моє тіло й здобувай перемоги задля козаків Чорноземії. Хоча б і три роки.

Тінь мовчала, та до розмови долучився лелека.

— Що? Дива… Звитяжний козак не хоче шаблею рубати.

— Хоче птах, і навіть більше того. Та треба, мені аби моїм братам жива фортуна стежки прокладала. Людину можуть убити, можуть катувати аби знищити в ній дух. Та як я розумію — коли увійде до мого тіла джинова тінь, то людини вже не буде. Це мені й треба. Будь-яку ціну бажаю сплатити за те.

— Невже не віриш у свої сили? — подумавши, спитала тінь.

— Досить, — відсік Яків. — Неважливо, у що я вірю. Я не маю перед вами сповідатися. Де це чутно, щоб сповіщанин бісоті з потойбіччя душу відкривав?! Що робити треба, нечиста?

Тінь помовчала.

— Не сердься, Хвиля. Я — вічна істота, можу гаяти час на балачки. Гаразд, стрибай, — тінь похилилася, вказуючи на безодню під собою.

— Слава Сибові, — промовив козак і зник у темному отворі.

Та тільки-но зник один, з’явився інший. Наче такий — і не такий. Інший Яків. Яків-Тар.

Уламок ІV. Нове «вбрання»

Князь звикся зі своїм новим тілом, його спогадами та почуттями. На зразок справжнього Якова він запалив люльку. Дмухнув. Наступної миті біля його ніг, із червоної хмаринки, з’явилася пухнаста руда кішка із полум’яними вусами і зеленими очима.

— Таре, мій коханцю, — голос кішки лунав, наче найм’якіший серед усіх світів музичний інструмент. — Ти знов стрімголов рвешся допомагати істоті з іншого світу?

— Облиш, — відповів князь і знов зиркнув на свій новий вигляд. — Мені не подобається це заняття. Та як ти пам’ятаєш, я програв у волинАзартна гра з використанням двох гральних кубиків та накресленого на землі ігрового поля князю Цеху Обіцянок. І тепер, як комусь залізе до голови, аби відбулось щось неймовірне, виникає цей клятий колодязь і відриває мене від справ.

— Сподіваюсь цього разу, — мурликала руда. — Маленька частка вічності швидко пролине, аби я не встигла занудьгувати за тобою.

— Звісно, що так, Володарко Ір-Реалі. До речі, наш новий знайомий видався не таким уже й бовдуром, яким його виставив Лейлек. Я відвідав не тільки засіки його пам’яті, а й дослідив тіло. Яків хворів. Хворів сильно. Йому лишалося, щонайбільше, кілька місяць. Тож Хвиля, у сенсі цього світу, щойно виграв час. Цілих три роки. Загалом не тільки, але йому про те знати не слід. Я сподіваюсь, він нас не чує?

— А ти не бачиш? — кішка справді здивувалася і на додачу усміхнулась. Володарці Ір-Реалі рідко випадало дивуватися будь-чому.

— Не те, щоб зовсім… — відповів Тар. — Але обтяжений цим тілом та умовами згоди, я вже не так гарно відчуваю буття світів.

— Усе так, мій любий, — зітхнула Володарка, потім всілася і почала вимиватися. — Не чує козак, не переймайся. Краще йди, та скоріш вирішуй справи. А мене поки розважить Земфір, наш примарний князь Цеху Жаху. Я так давно не лякалась, цілісіньку вічність. Хі-хі.

— Ти, Володарко, любиш мовити забавками, — князь облизнув пальця та підніс його догори.

— Чом забавки? Кожний момент вічності — вічний, чи не так? — після маленької паузи руда засміялася. — А… То ти про це і кажеш… Хі-хі-хі. Ой.

Кішка помітила задраний до гори палець князя.

— А що це ти робиш?

— Чекаю на північний вітер. Хочу спробувати Повітряного коня. Він має великої шани серед крадіїв. Та мабуть у цьому тілі, — Тар із зневаженням оглянув себе. — Доки не буде мною скоєне хоча б якесь чимале зловчинення, я не зумію провести жесту, хоча б і вітер буде той, що треба.

— Навіщо тобі, любий, на північ?

— Хочу завітати до Ганса Християна з Королівства Кригогір. Кілька місцевих років потому я дарував йому магічного окуляра, аби він моїх діточок міг бачити. Ганс вирішив бути літописцем потойбіччя, та для багатьох його твори на вигляд, наче казки. Як і діточки мої, до речі, доки на цвинтар невіруючих не покладуть. Зараз той окуляр може знадобиться й мені самому. Не всі мої витвори вдають із себе тих, ким вони є.

— А вітер тобі навіщо?

— У тому й річ, Володарко, — Тар почухав лоба та трохи здивовано намацав оселедця, додавши, що то досить дивна зачіска. — Задля тілесної трансляціїТелепортація. Швидко потрапити і повернутися з півночі можна, лише спершись на північний вітер.

— А зловчинення… — кішка закінчила вимиватися. — То для втілення жесту магії Гріху треба?

— Так, люба. Я вже не справжній Тар. Згідно з контрактом у тілі проханця моя сила обмежена. Я зможу черпати її лише з особистих учинків. Майже всі місцеві Не-Реалі, які охочі до магії, саме так і поводяться.

— Як тут усе сплутано, — протягнула руда. — Швидше закінчуй свої безглузді справи, любий, і вертайся до мене. Князь Земфір Жах — жах, який нудний.

Кішка повела пухнастим хвостиком навпроти мордочки і зникла у червоній хмарці пару.

— Погодься, Таре, — мовив Лейлек, якого до того, наче й не було. — Ця угода набагато цікавіша за минулу. До того ж, у місцевому сенсі, ти врятував козаку життя.

— Порятунок досить відносний, Лейлеку.

— Для князів — звісно, для людини — навряд. Чи, може, посперечаємось?

— Ще одна угода? — Князь підвів брови. — Іди під три чорти, Лейлеку. Під три чорти.

Уламок V. Бісова тварина

Князь назвав коня справжнього Якова Кремез. Та тварина, з перших хвилин, не бажала приймати нового господаря і навіть штурхнула Тара копитами у груди. Князь відлетів, впав. Підвівся. Зрозумівши, що так не може бути й далі, Тар пригадав слабке заклинання школи Гріху, що зветься Дика сповідь. Десь з десятого разу він таки зміг провести неважкий жест і від кінчиків його пальців до ніздрів коня розтягнулась синьо-зелена пара. Якийсь час вона протрималась, та коли Тар розвів руки в сторони — пара розтанула, мов й не було.

Перші хвилини кінь складав казна-що, та потроху, незв’язані розумом слова, почали набувати вигляду мови:

— Ти, йогі-го, не товариш… раніш. Тепер, йогі-го, другий… за того. Бити… коли сідає, йогі-го! Чув?!

— Чув, — спустошений звичайнісінькими чарами, наче трьома днями безперервної варти, відповів Тар.

Він сів біля Кремеза та знов запалив люльку.

— Будемо поки що разом, а потому я твого товариша поверну.

— Не піде, йогі-го. Голова копита люба бачить. Болі море, йогі-го.

— Ти не лайся, чотириногий, бо я тебе шаблею приборкаю. Зрозумів?

— Спробуй, йогі-го!

Князь проявив з потойбіччя невитіювату шаблю, та трохи не впав до землі. «Треба облишити магію, — подумав він. — Хоча… Аби провчити бісову тварину, мені сили вистачить».

— Облиш, князю, — пронизаний сонячним промінням з’явився перед Таром сивий із синеньким обрамленням Дух справжнього Якова. — Мого товариша, якого ти Кремезом прозвав, треба погодувати з руки, погладити по холці та слова добрі сказати. А інакше, отримаєш ще кілка тумаків, а може і зовсім від тебе втече.

— Багато знаєш? — Із презирством приснув Тар.

— Дещо знаю, князю, — відповів Дух.

— Ну, гаразд. Та як ця звірюга мене ще раз вдарить…

Дух Якова зник. Залишати Ір-Реаль на довгі відрізки часу він права не мав. Особливо, коли Тар не був зацікавлений у такій появі. Хоча князю хотілося тріснути балакучого коня, він зробив усе, як сказав Дух справжнього Якова. Обережно погладив, погодував та спробував сказати щось добре.

— Здоровенні в тебе ноги, Кремезе, — Тар зазирав позад коня. — Жодна кобила не втече, як забажаєш на неї залізти.

Здивований недоречною похвалою кінь усе ж вирішив спробувати налагодити відносини з новим господарем.

— Сідай, тільки, йогі-го, мовчи. Після… Колись… Казати по справі, а таке — ні.

Князь заплигнув у сідло, владно махнув рукою. Навколишнє затремтіло, затріскотало і розсипалося на безліч уламків, неначе дзеркало, що впало на підлогу.

Уламок VI. Ґавазмій

Межа частенько збоїла, не завжди доставляла подорожан за їх бажанням. Та добре, що цього разу мандрівники не з’явилися посеред крижаної пустелі острова Айзлан чи, й того гірше, на морському дні. Тар і трохи наляканий Кремез проступили із чорної пари просто посеред дороги. Довкола знайомий пейзаж — Неозорий луг. Князь озирнувся і з полегшенням видихнув. Він не побачив нікого, кого б така незвична поява могла здивувати. Але то не все, що потрапило йому в очі. Попереду, сажнів за сто, над невеличким селом — а саме над шинком — у повітрі кружляло жахливе чорно-зелене створіння.

— Йогі-го, матір Божа! — не втримався Кремез.

Князь на те подумав, що коня треба позбавити мови аби уникнути майбутнього клопоту, але зараз він, на жаль, не міг того вчинити. Ані зайвих, ані достатніх магічних сил у Тара не лишилося: пусті забавки витягли усе під самісінький корінь.

— То — ґавазмій, — неохоче пояснював князь зрозумів свою нікчемність. — Потвора з людських, пташиних та гаспидових тіл. Їх інколи відьми створюють задля гаяння часу та втрати купи магічних сил. Питаєш: чому? Бо пуття від них — на ніготь, та й живуть замало. Але чаропрактика для бісівських жінок — понад усе. Навіть понад здоровий глузд.

Кінь не відводив очей від схожої на суцільний безлад кінцівок і частин тіла тварюки.

— Зрозуміло, — продовжував князь. — Кулею його не вб’єш, та він не любить голосних звуків. Бачиш, — Тар показав рукою у бік велетня над шинком. — Хоче людським м’ясом поласувати, але жінки так верещать, що птаха навіть сісти на дах не може. Саме за тої риси я і вважаю цю істоту купою даремно втраченої магії.

— Робити що, йогі-го? — наче зачаклований кружлянням ґавазмія, запитав кінь.

— Під’їдемо. Я зроблю кілька холостих пострілів у повітря. Скоріш за все, дурна птаха втече.

— А як — ні? — кінь недовірливо зиркнув на князя, що сидів позаду у сідлі.

— За мене не переймайся. Хоч я і в’язень тіла твого товариша, а все ж істота вічна.

— Та я, йогі-го, — Кремез зробив пазу і знов подивися на беззвучного велетня. — За тебе не переймаюсь, прірву тобі в голову, господарю.

— А?.. Он як? Та він, наче коней не їсть.

— Гарні справи, — кінь фиркнув. — Ти знаєш хоч щось насправді?!

— Аби ти замовкнув — у мене б щастя побільшало, — з презирством посміхнувся князь. — Поїхали.

Тар вдарив коня ногами у боки, але тварина не ворухнулася. Стояв кінь, як укопаний.

— Ні, йогі-го, — відмовився чотириногий. — Іди сам. Ти — істота вічна, а я — ні.

— Кремезе, а на ділі — боягуз? — князь посміхнувся. — То треба тобі іншого ім’я дати.

— Добре, йогі-го. Якщо повернешся — даси другого.

Трохи невдоволений, але здебільш веселий Тар сплигнув з коня, зарядив два пістоля, що лишилися йому від Якова холостими, і побіг із криком та пострілами у бік велетня. Кремез, готовий утекти у будь-яку мить, усе ж приборкав свої почуття і поплівся за господарем.

Розлючений ґавазмій, окутий голосними криками та пострілами, відчаївся, та, схоже, мав намір напасти на князя. Але, раптом, по селу почувся стукіт копит і з головної вулиці, з-за тину шинка, показалися десяток козаків у сідлах, на чолі котрих був пустотливий кошовий отаман із довгими, мабуть, з півсажня, вусами. Козаки палили у тварюку не холостими на зразок Тара, а бойовими, та це не мало значення. Така порція ґвалту була занадто значною, тому зляканий по вуха велетень зник у небі, швидко розмахуючи велетенськими крилами.

Козаки оточили князя в кільце. Отаман, чиї вуса після бадьорої верхової їзди лежали на плечах та падали поза них, сплигнув з коня, швидко наблизився та міцно обійняв Тара.

— Якове, — розціпив руки та відступив на крок позаду мовив довговусий. — Невже повернувся?

— Як бачиш, брате Могила.

Тар розвів руки і зробив оберт навколо себе, аби продемонструвати усім, що він і справді цілий-цілісінький.

— Чом босий? — Могила показав на ноги князя. — Невже у пеклі так спекотно?

Князь здивовано зиркнув на ноги і згадав, що й справді забув одягнути черевики — полишив їх на мотузці, з’єднаній із сідлом коня. Він мимоволі зняв їх під час спроб скоїти Дику сповідь. Босі ноги слугували своєрідним збудником полегшення під час важких і стомлюючих жестів. Не надійніший спосіб, але трохи послаблював утому від чаропрактикНазва, яку використовують місцеві магічні вчені на заміну словам «заклинання» або ж «чари».

— Ще й як спекотно, — згадавши усе це відмахнувся Тар.

— І коня загубив? — похмурішав Могила. — Невже втратив товариша?

— Та ні, — князь показав на Кремеза, що майже наблизився до дружнього оточення. — Хуткіше, мій хоробрий Махане.

Могила перекинув вуса на перед та, сміючись, запитав:

— Його раніш, наче, по-іншому звали?

— Обставини, Остапе. Там, звідки я повернуся, багато чого по-іншому.

— Ну, то поїхали, — довговусий вправно заплигнув у сідло. — Розповіси.

— Поїхали, — погодився князь та, у приклад Могили, повернувся до сідла.

— А що таке, йогі-го, той Махан? — трохи відірвавшись від ватаги, пошепки запитав кінь.

— Ковбаса, — усміхнувся князь, слідкуючи, аби їх розмову ніхто не почув. — З особливо боягузливих коней.

Уламок VII. Угорі гілля, хвиль-ля!

Вітер був легесенький, та його вистачало, аби майорів на щоглі чайки отаманський стяг. Коли ватага разом із Таром і Маханом наблизилась до Босфену, князь гарно роздивився зображені на ньому атрибути. Золотистий мушкет і шабля на червоному фоні, змотані звисаючими донизу вусами. А у правому верхньому кутку — розп’ятий Сиб. Аби не втрачати часу козаки — за винятком Могили, Тара, двох кермових та барабанщика — сіли на весла і почали гребти до Хорти. Вони наспівували добре відому Якову, а тепер і князю, пісню.

«До столи-и-ці за-ві-та-ли

І Султа-а-на при-ві-та-ли,

Привезли йому пта-хів,

Чайок білих в сто ряді-ів.

Трохи во-о-гню розпа-ли-ли,

Гарно бу-уло, та від-пли-ли,

Гей, розгні-і-вався Султан,

Гей, раді-і-в козацький стан,

Приспів!

Уго’рі гі’лля, хви-иль-ля,

Угорі гілля, хви-иль-ля…».

— Хуткіше, хлопці, бо до вечора тягтися будемо, — крикнув хтось із подорожників.

— Угорі гілля, хви-иль-ля, Вгорі гілля, хви-иль-ля… — прожовували козаки під прискорений темп хвостового, що дубасив у великого шкіряного барабана.

Попереду, біля другого руля, дивлячись, як розтинає кіль чорні хвилі, стояли князь та Могила. До Хорти було не дуже далеко та часу на балачки вистачало.