Деструктер
2011 рік. Женева. Швейцарія.
Погода була чудова, денна спека змінилася приємним легким вітерцем і в чистому небі вже загорілися перші зірки. Професор Нільс Герц зачинив свій джип і, залишивши його прямо на газоні перед будинком, попрямував до дверей. Настрій в нього був відмінний, він вже уявляв собі велетенську залу королівського палацу в Стокгольмі, овації в його честь, золоту медаль з зображенням Альфреда Нобеля. Тепер можна було з впевненістю сказати, що це вже не просто мрії — це недалеке майбутнє. Результати останніх досліджень на ВАК повністю підтвердили його теорію, лишилося внести деякі поправки і через кілька тижнів робота всього його життя вийде на глянцевих сторінках найавторитетніших видань з фізики і як дванадцятибальний землетрус сколихне науковий світ.
Скинувши черевики Нільс подивився довкола шукаючи свої капці. Проте їх ніде не було видно. Він згадав «добрим» словом свою покоївку і пішов до ванної мити руки. Там він підійшов до дзеркала і, поправивши окуляри, зробив театрально-серйозний вираз обличчя. В його уяві забігали його колеги з CERN і інші видатні фізики, що з повагою вклонялися перед ним і говорили похвальні промови. Мрії перервав дивний звук. Нільс пішов до вітальні і гукнув покоївку, думаючи, що це мабуть вона з якихось причин затрималася в будинку.
— Тут нікого крім нас немає — почувся спокійний низький голос.
Герц перелякано озирнувся. На кріслі закинувши ногу на ногу сидів літній чоловік і повільно пив каву з чашки. В Нільса перехопило подих, перед ним було обличчя ідентичне тому, яке він півхвилини тому бачив у дзеркалі. Схожість була неймовірною, навіть окуляри були такі самі як і в нього.
— Ви хто — хрипло запитав Нільс — що ви тут робите?
— Я Нільс Герц — посміхаючись, відповів двійник — я п’ю каву… хоча кавою цю бурдяку важко назвати.
— Це якийсь жарт? — нервово гукнув Нільс.
— Про каву?… ні не жарт, погана кава. Чи вас здивувала моя присутність у моєму будинку?
— У вашому будинку?… У моєму будинку!
— Перестаньте, професоре, це вже не так і важливо — сказав чужинець, вставши з крісла і попрямувавши до столу ставити чашку — скажіть мені краще, хто, крім вас, більше за всіх знає деталі вашої теорії і висновки з останніх експериментів?
— Слухайте, закінчуйте цей цирк і котіться з мого будинку…
— А то що? Ви викличете поліцію? Викликайте, я почекаю.
Герц, поправив окуляри і дістав з кишені смартфон. Він почав набирати номер, проте, зупинившись, раптом натиснув на скидання і сунув телефон назад в кишеню.
— Послухайте — вже спокійніше, почав він — скажіть хто ви і чого сюди прийшли… ви хочете якось розіграти мене чи що?… Це у вас грим такий на обличчі?
— Та ні — двійник підійшов ближче до Нільса — фізично я зараз такий самий як і ви, а прийшов я бо мені потрібна інформація.
— Інформація?… Ви розвідник?
— Ні.
— То хто ви? — знову занервував Герц.
Чужинець втомлено зітхнув і, показавши жестом на крісло, сів на диван. Нільс, побачивши що дивна людина не проявляє агресії, трохи заспокоївся. Всівшись вони почали розглядати один одного. Нарешті двійник почав:
— Я відповім вам на ваше запитання. Я вже знаю, що від вас потрібну мені інформацію я не отримаю, однак це не так вже й критично… Не так давно, десь на початку минулого століття, один ваш колега, теж всесвітньо відомий вчений, назвав мене Деструктером. Я думаю, що це ім’я найбільш повно характеризує мене по відношенню до людства. Єдиною ціллю мого існування є повне винищення людей… Аби вам не здавалася дивною ця ціль я вам все поясню. За багато кілопарсек від вашої планети існує зоряна система в якій живимо ми — деструктори. Наша цивілізація існує вже багато мільйонів років і сподіваюся буде існувати ще довго. Ми розуміємо одну просту річ — якщо десь у галактиці виникне і розів’ється цивілізація сильніша за нашу — ми з високою долею імовірності будемо знищенні. Як ви знаєте з власної, людської історії, папуас з списом завжди віддає все, включаючи і життя, воїну з рушницею. Тому ми пішли найкращім для нас шляхом, ми знаходимо і знищуємо цивілізації до того як вони досягають високого ступеня розвитку. Мені пощастило, я знайшов вас — людей, істот які від народження мають всі задатки до самознищення. Ви в переважній більшості жадібні, егоїстичні, жорстокі, ви легко керуєтесь як в натовпі так і поодиноко. Після прибуття на вашу планету я опинився в Єгипті, де тільки зароджувались династії фараонів, і був приємно здивований побачивши ріки крові від безперервних міжусобницьких конфліктів. Єдиним фактором, що не давав вам швидко самознищитись була висока швидкість розмноження. Займаючи місця найвпливовіших людей, що мали найбільші важелі впливу на світ я почав планомірні винищувальні війни, проте одному важко було керувати всіма сторонами в конфліктах і незважаючи на мільярдні втрати людство продовжувало просуватися вперед. Тоді я зрозумів, що необхідно боротися з вами за допомогою ідей… руйнівних ідей, ідей-вірусів, що зіштовхують людство з шляху розвитку і згуртованості. Я розколював і перетворював на ворогів ваші церкви, ваші народи, я відокремив релігію від науки і зробив їх протилежностями, що тягнуть в різні боки, я створив нові хвороби про які до цього людство навіть і не чуло, я пустив у вени вашого соціуму отруту аморальності та огиди до мислення. Механізм вашого самознищення запущений і через деякий час виконає свою місію, мені ж лишається лише його підтримувати, прибираючи людей-конскруктерів, що час від часу своїми відкриттями і ідеями, загрожують моєму плану. Ви і ваша теорія одна з таких загроз… Ще не прийшов час вашим відкриттям…
— Я не хочу це слухати — заверещав Нільс — Ви божевільний!
— Дивні ви створіння — люди, так по різному сприймаєте одні й ті ж слова — спокійно мовив чужинець і, повільно піднявшись, рушив до Герца.
— Ви не зашкодите мені — прохрипів переляканий Нільс, задкуючи до стіни — моє зникнення помітять і вас викриють.
— А ви і не зникнете — посміхнувся прибулець і поправив окуляри.
Тиша Всесвіту
— Думай, Рафаїл — підбадьорював Гавриїл свого напарника — треба ще парочку ідей…
Рафаїл задумливо ходив по лабораторії і бурчав щось собі під ніс. Раптом він плеснув у долоні і вигукнув:
— То може зразу хай антигравітацію відкриють і не будемо по краплі давити.
— Тю — розчарувався Гавриїл — що за халтура, вони тільки три роки як бозон Хігса знайшли, а ти вже антигравітацію даєш, так не буває… придумай щось нормальне.
— Та тобі, що не скажи ти все критикуєш.
— Якщо все що ти сходу вигадуєш у ноосферу записувати то прийдеться знову потоп робити, а Він — Гавриїл боязко підняв палець догори — розраховує, що ми будемо якісно робити свою роботу.
Рафаїл підійшов до Горизонту Всесвіту і обережно провів по ньому рукою, пухнасті протогалактики немов метелики розлетілися у різні боки.
— А може цивілізацію А4 чи А5 на відстань контакту до А1 перенесемо, це буде круто, ми ще такого не пробували.
Гавриїл закрив рукою очі і утомлено зауважив:
— Друже, ти тільки уяви скільки це треба налаштувань підганяти, це кілька годин роботи, а у нас до кінця зміни 10 хвилин лишилося. До того ж ти взагалі методичні вказівки читав, там чітко написано «рекомендована відстань між цивілізаціями 10—12 мільярдів світлових років»
— Рекомендована не значить обов’язкова — засперечався Рафаїл — і до того ж я не думаю, що це негативно вплине на якість фільтрації душ.
— На фільтрацію душ звичайно не вплине, але ж ти подумай скільки всього треба наперед розрахувати щоб котрась з цивілізацій іншу не знищила. Ми он в А1 Америку без підготовки відкрили і нічого хорошого з цього не вийшло, і з ядерною бомбою теж ледь не накосячили. Краще без таких крутих експериментів обійдемося.
— Так який же ти креатив хочеш, якщо те не можна, се не можна — майже розсердився Рафаїл і його німб засвітився яскравіше — у нас виходить повна тиша у Всесвіті, всі сидять на своїх планетах і банально повторюють ті ж цивілізаційні кроки, що ти з А1 скопіював і вставив…
Гавриїл, побачивши розпач друга, почав його заспокоювати:
— Ну не так вже усе і погано, я досить часто даю деяким цивілізація унікальні технології…
— Ага, потрійний чізбургер, дуже унікально — пробубнів Рафаїл заливаючи окропом чашку амброзії.
На годиннику пробила шоста — зміна скінчилась.
Старенька книжка
2161 рік. Східна Європа. Укриття №8
Тарас сидів на кухні, підперши щоку рукою, і повільно перемішував в чашці амінокислотний йогурт. Всі його думки були зайняті щойно прочитаною книжкою, яку в обід дав йому батько. Книжка називалась «Здоровий спосіб життя», надрукована вона була на папері і, судячи з написів на звороті, їй було вже майже півтора століття.
Тарас був чотирнадцятирічним хлопцем, міцної комплекції і високого зросту (навіть для дорослого чоловіка метр п’ятдесят був досить непоганий зріст). Здоров’я, якщо порівнювати його з однолітками, в нього було пречудове — окрім астми та язви, його більше ніщо не турбувало, і як не дивно для його віку в нього ще жодного разу не діагностували рак. Вчився він теж непогано і мав всі шанси через два роки зайняти місце батька на харчовій фабриці. Батькові Івану, до пенсії лишався ще рік, але оскільки стан його здоров’я був задовільний — скоріш за все його лишать попрацювати ще пару років і після сорока. Мати була на три роки молодша від батька і працювала в лікарні, тому проблем з медикаментами у них в сім’ї практично не було.
Настрій в Тараса був піднесений, в голові крутилося безліч запитань і він хотів швидше обговорити з ким-небудь прочитане. Нарешті двері відчинились і в квартиру зайшов тато. Він швидко знезаразив руки під опромінювачем і поліз в холодильник за своїм йогуртом.
— Тато, це найцікавіша книжка яку я тільки читав — вигукнув Тарас батькові, що вмощувався за стіл — невже люди дійсно так жили, як тут написано.
Батько уважно подивився на сина і здивовано відмітив:
— Коли я в твоєму віці прочитав цю книжку — вона викликала в мене зовсім інші почуття.
— Які?
— Важко описати… мабуть люті, ненависті, образи на своїх далеких предків.