Бесплатный фрагмент - Портал

Від автора

А що, як Ви прокинулись звичайного ранку і збагнули, що поряд немає ні душі? Що всі люди раптово зникли, а Ви опинились наодинці з незнайомим світом? Це ті запитання-насінини, з яких проросла моя книга.

Одного ранку наша героїня розуміє, що опинилася у зовсім незвичному, «ідеальному» світі. Згодом вона зустрічає тут інших людей — таких же розгублених і спраглих до знань та розвитку, як і вона сама. Разом вони вирушають у паломництво.

«У паломництво до чого?» — запитаєте Ви. Паломництво — завжди шлях до щастя. Шлях до самого себе.

І от наші герої — невпевнено, але повні сподівань — ступають на цю дорогу. Вони йдуть разом, навчаючись один в одного, долаючи власні страхи, відпускаючи сумніви і з головою занурюючись у вир почуттів. Вони вчаться довіряти собі, один одному та світові.

Мої герої — звичайні люди, що опинилися в незвичних обставинах і вирішили ризикнути. У Вас є можливість зануритись у їхній світ, примірити його на себе, проникнути в емоції та почуття кожного з персонажів та зробити їх власними… Одним словом, ПРОЖИТИ цю історію. А життя буває різним. Яким стане Ваше — вирішуєте тільки Ви.

Пролог

Усім шукачам істини присвячується…

Ранок…

На небо спроквола викочується сонечко, позіхаючи й тягнучись високо-високо — щоб бути здоровим… Повільно воно з’являється, освітлюючи все, що можна освітити, і зазираючи у кожну шпаринку незбагненних просторів Всесвіту…

Не винятком є і планета Земля.

Це все, звичайно, образно сказано, адже не Сонечко виходить, а Земля, прокинувшись, навшпиньки підійшла до дверей і визирає тихенько з-за куточка — щоб нікого не розбудити… і бачить Сонце — велике й яскраве, освітлює воно земне личко… І в цей час прокидається на Землі все живе.

З«являється розмаїття барв, голосів, звуків… Рух панує довкола.

…І от саме зараз, доки ще не стало надто гамірно, починається наша історія…

Софія вставала рано. Любила відчиняти навстіж вікно й вітатися зі світом, що от-от має прокинутись; вдихати чисте ранкове повітря, відчувати його свіжість і прохолоду, насолоджуватись цим п’янким напоєм життя.

І сьогодні прокинулась із першими променями сонця.

Знову відчинила навстіж вікно і глибоко вдихнула. Очі ще були заплющеними, а на вустах грала безтурботна вранішня посмішка.

Софія подумала, що сьогодні вихідний, на вулиці гарна погода, а завтра вона їде нарешті додому.

Розплющивши очі, побачила блакитне небо, підрум’янене на сході, і жовтогарячі клени у парку вдалині, кожен листочок яких так і палахкотів осінню.

До парку вела вузенька привітна алея, яка губилась у гущавині дерев вужчими доріжками й стежками, що зникали з погляду десь вдалині. І першим бажанням Софії сьогодні було піти однією з доріжок і побачити, що ж приховується там, усередині.

Якби хтось визирав у вікно з іншого боку будинку, неодмінно запримітив би високу струнку постать, яка через декілька хвилин з’явилася на подвір’ї. Це була молода дівчина, на вигляд якій дали б років двадцять, одягнена в спортивний костюм і легкий осінній капелюшок, з-під якого подекуди вибивалося недбало зібране у хвіст русе хвилясте волосся. Якби цей хтось мав гарний зір або ж вигадливу фантазію, то зміг би побачити чи уявити темні очі дівчини, у яких блищав загадковий вогник вічного запитання; розгледів би її прямий гордовитий носик, рожеві щічки і тоненькі виразні губи, що звикли посміхатися. А ще дивну недовірливу зморшку між темними бровами, яка іноді з’являлася на дівочому обличчі. Проте, на жаль, чи може на радість, спостерігача не було, і Софія, щаслива у своїй безтурботності, побігла до парку.

Минув певний час, перш ніж ступила на омріяну доріжку. Пройде іще деякий час, і вона відкриє для себе нарешті той загадковий лісовий світ, який ховається від поглядів за густою пеленою дерев… Відчула приємне хвилювання…

Мабуть, так почували себе всі першопрохідці, що відкривали нові землі, так відчували себе археологи, які знаходили давно загублене місто, мабуть, так відчувають себе діти, коли виявляють для себе, що небо синє, а трава — зелена… це відчуття того, що от-от ти збагнеш найвеличнішу таїну Всесвіту.

Бігла.

Бігла обраною стежиною… Спочатку досить повільно, та з часом розігналася настільки, що їй міг би позаздрити навіть велосипедист-аматор. Вона любила бігати так. У подібні моменти можна відчути себе насправді вільним — коли просто мчиш — сам не знаючи куди й навіщо, коли чуєш лише своє дихання й биття власного серця, коли відчуваєш силу кожного м’язу й клітинки зокрема… коли сам вирішуєш, що уже досить.

І от поступово кроки почали повільнішати, аж доки вона не зупинилася… Дихання ще й досі було частим, а у скронях гупало з невблаганною силою… проте на вустах сяяла широка-широка посмішка… посмішка справжньої свободи, справжнього спокою, безтурботності… щастя…

Деякий час Софія так і простояла на місці, не рухаючись, не думаючи ні про що… Та незабаром відчула втому у м’язах і зрозуміла, що необхідно перепочити. Вона присіла м’яко на недбало розкидане природою листя і притулилася спиною до високого дуба, який нагадував їй тепер могутнього велета, що покликаний захищати усе живе. Сиділа недовго, бо втома скоро минулася, і з’явилося звичне відчуття піднесення. Знову захотілося бігти — швидко-швидко, наввипередки з вітром… Проте дівчина подумала про свої м’язи, що й досі легенько тремтіли від нещодавньої напруги, і неквапом, вдивляючись в осінні силуети, помандрувала додому.

Дорога здалася довгою, проте приємною. Під ногами шурхотіло помаранчеве кленове листя, а згори, крізь пухнасте гілля дерев, пробивалося ранкове проміння. І здавалося, що от-от з’явиться казкова фея чи німфа… Софія побачила кількох смішних рудих білочок, запримітила одного їжачка і, вийшовши згодом на центральну алею, відчула себе чи не найщасливішою людиною на Землі…

…А Сонце піднялось уже доволі високо над Землею… чи то Земля нарешті вийшла з-за куточка, впевнившись у тому, що ніхто вже не спить… отож, усе личко маленької тендітної Землі було вже освітлене ласкавим проміннячком…

І, хоча спина її залишалася темною, як сама ніч, усе більше й більше живого з одного боку планети прокидалося від вранішнього сну, вмивалося росою і грілося в яскравому сонячному промінні…

Софія тим часом уже повернулася додому і, перш ніж відчула голод та спрагу, встигла прийняти теплу ванну.

Готуючи сніданок, полюбляла дивитись по телевізору дитячі мультфільми. Увімкнула телевізор і була вкрай незадоволена побаченим.

Деякі канали просто не працювали, інші прокручували постійно один і той самий блок реклами, настирливо пропонуючи придбати зубну пасту, із якою «ваша посмішка сяятиме», полуничне морозиво, від якого «дах зносить», а також побутову техніку, алкогольні напої, шоколад, різноманітну хімію для миття ванн і туалетів… «Купуйте, купуйте і ще раз купуйте! Купуйте все, навіть якщо воно вам непотрібне — їжте, пийте, ми не відповідаємо за наслідки, нам тільки необхідно це продати».

Давно вже звикла не звертати на таке увагу, тож спокійно перемкнула. Тут двоє закоханих застигли у палкому поцілунку. Застигли і все — картинка не рухалась. Перемкнула знову.

Музичний канал — напівголі дівчата у незграбному еротичному танку, які й співати, по суті, не вміють. «Хоч би танцювати навчились!» — подумала Софія.

Перемикала далі, але все це повторювалось знову і знову — жоден із каналів не працював нормально. Врешті дівчина роздратовано вимкнула телевізор, зауваживши про себе, що той все одно погано впливає на здоров’я, і повернулася до приготування сніданку.

Попоївши, почала складати дорожню сумку, щоб нараз звільнити себе від будь-яких клопотів. Любила відпочивати, знаючи, що заслужила відпочинок і може ні про що не хвилюватися.

За якихось сорок хвилин зібрала практично всі речі. Залишалося тільки декілька дрібничок та ще й спідниця, яку Софія на днях необачно позичила сусідці. Не любила позичати своїх речей або сама носити чужі, але й відмовляти людям, з доброти душевної, не дуже то й уміла.

Тож, закінчивши складати сумку, Софія взяла улюблену книжку, яку перечитувала уже безліч разів, і вкотре заглибилась у читання…

Телевізор досі не працював, це стосувалось і радіо, що досить здивувало дівчину… але, оскільки вона не надто полюбляла і радіо, і телевізор, особливого засмучення не відчула.

Натомість подивилась один вельми цікавий фільм на комп’ютері.

Дзвонила сусідці стосовно спідниці, але ніхто не відповідав…

Читала, малювала, била байдики… за усім цим тільки під вечір згадала, що потрібно сходити до крамниці, щоб було чим підживитись у дорозі додому.

Надворі зажевріли вже перші вогники-ліхтарі, і на небі зайнялися зорі, а в під’їзді досі ніхто не увімкнув світла. В котрий раз за сьогоднішній день подумала, що це якось дивно, і повільно почимчикувала сходами.

Спустилася вниз.

Чула свої кроки і їхнє відлуння, і їй подобався цей звук, отож вона повністю зосередилась на власному ритмові, майже не помічаючи, що коїться довкола.

Йшла недовго — хвилин п’ять, і згодом вже опинилася перед дверима магазину.

Проте всередині приміщення було темно.

Дівчина вирішила, що вони сьогодні не працюють, і, навіть не спробувавши відчинити двері, попрямувала далі.

Минуло іще трохи часу, і Софія підійшла до наступної крамнички. Із здивуванням зауважила, що й тут темно. Чомусь стривожилась і вже рушила було далі, але раптом зупинилась і смикнула за дверну ручку. Двері піддалися.

— Агов! Є тут хтось? — гукнула дівчина.

Ніхто не відповів.

Софія ступила кілька кроків уперед і завагалася. Це починало подобатись їй все менше й менше, тривога наростала. Покликала іще раз:

— Агов!

Проте у повітрі знову завмерла тиша.

Увійти досередини сама Софія не ризикнула, але наступний магазин був досить далеко, а сьогоднішній день почав уже дратувати незвичністю. Тому дівчина вирішила повернутися додому.

Тепер Софія йшла повільно, уважно роззираючись довкола. Щось усередині нахабно натякало їй про те, чого вона досі не помічала чи просто не хотіла помітити.

Неприродно жовте світло ліхтарів давало змогу бачити шлях. Але, що більше озиралася, розуміла, що усе навколо неї видається інакшим, несхожим на буденне.

Ліхтарі світили яскраво, проте навколишні будинки насторожували своїми темними вікнами. Машини не рухались, і на вулиці панувала б тиша, якби не відлуння її ж кроків і гавкіт пса десь недалеко. Не було жодної людини чи бодай ознаки того, що вона тут коли-небудь жила.

Щось всередині болісно зойкнуло.

Вона крокувала вуличками, і все більший розпач охоплював свідомість. Нещодавня тривога переросла у справжній первісний жах.

— Агов! — злякано закричала незабаром.

— Гей! Чує мене хто-небудь чи ні?

Тиша.

— Що відбувається? — прошепотіла Софія до себе. — Агов!

І знову у відповідь мовчання.

У відчаї дівчина побігла, мабуть, так швидко, як не бігала досі. Побігла до першого ліпшого під’їзду… і почала стукати в найперші ліпші двері. Потім в наступні… іще одні, ще… аж поки, сама не знаючи як, опинилася на останньому поверсі.

Усі двері з легкістю відчинялися, але ніхто не відповідав на її поклики.

НЕ БУЛО НІКОГО.

Частина перша

І

Містечко Світличне, що розташовувалось на півдні країни, було невеличким, проте досить людним та гамірним.

Хтось приїжджав сюди, щоб дати старт своїй кар’єрі, придбати незалежність чи знайти себе. Декотрі просто гостювали чи відпочивали тут… адже неподалік розкинувся цілющий сосновий ліс із глибоким та чистим озером… Отож, приїжджі (яких була більшість) не затримувались у місті надовго. І були це здебільшого молоді чи не надто молоді люди, які прагнули спробувати в своєму житті якомога більше ролей.

Однією з них була Софія.

Приїхавши сюди через незбагнений поклик, який не могла пояснити навіть самій собі, вона вподобала це містечко і полюбила його мешканців. Звикла до постійного галасу і плутанини, що коїлась на вуличках; до привітних посмішок, якими зустрічали тут усіх, навіть незнайомців; призвичаїлась до сварок, пліток, безглуздих розмов, які також траплялися на кожному кроці.

До неї прийшло розуміння того, що всі люди недосконалі, і вона приймала усі недоліки — як власні, так і чужі.

Дивне це було відчуття — повне примирення! Абсолютний спокій і впевненість у тому, що все складається саме так, як має бути.

Певно, саме це відчуття примирення дозволило їй кілька років тому з легкістю перевестися з денної форми навчання на заочну, переконавши як саму себе, так і всіх оточуючих, що інакше просто неможливо… Це відчуття дозволило їй за кілька місяців по тому переїхати в зовсім незнайоме місто на півдні країни. Це відчуття дозволяло наполегливо продовжувати навчання, заробляти гроші, хоча й не мала в цьому особливої необхідності, бо родина її була заможною.

З часу переїзду в Світличне встигла змінити кілька місць роботи — працювала кур’єром, касиром у супермаркеті, розвішувала оголошення, найнялася позаштатним співробітником в одну з місцевих газет — єдина робота, що відповідала її майбутній спеціальності, — і навіть, пройшовши пришвидшений курс навчання, спробувала себе у ролі сантехніка!

І вона була задоволена.

Часу вистачало на все: роботу, відпочинок, знайомства з цікавими людьми.

Вона ШУКАЛА. Шукала щось небуденне, хоча й не могла усвідомити що саме. Мозок її не міг цього зрозуміти, але душа точно знала, чого хоче, і відразу відчувала напрямок, в якому треба рухатись — коли потрібно взятися за щось нове, а коли призвичаїтись до старого. Не завжди вона прислухалась до того поклику серця, але намагалась.

І всім була задоволена… аж до сьогоднішнього дня.

…Змерзла, зголодніла, потріскані губи вимагали води, нестерпно боліли м’язи, а голос став хриплим та неприємним для слуху…

Пробігши не менш, як п’ять кварталів, і зазираючи при цьому мало що не в кожну квартиру, усюди гукаючи до когось незримого, Софія зовсім вибилась із сил.

Зрозумівши раптом, що всі її зусилля даремні, що у місті просто нікого не лишилось, дівчина із розпачем впала на диван хтозна-чиєї квартири.

Деякий час просто лежала — нерухомо, із міцно заплющеними очима, ніби відчувала так захищеність од світу, не здатна повірити в реальність всього, що відбувається.

А коли розплющила очі, озирнулась і побачила невідому їй досі квартиру — зрозуміла, що усе насправді реальне.

По щоках покотилися сльози відчаю, страху, суму, самотності і ще багатьох змішаних та незбагнених почуттів. Софія навіть не намагалась розрізнити їх для себе самої — не мала на те сил. Ці почуття наче збилися докупи у важкий гострий обруч, стискаючи їй горло і груди, заважаючи дихати. Хотілося кричати, але не могла. Лише беззвучно плакала.

Через деякий час заснула неспокійним сном…

…Прокинулась од відчуття чогось шорсткого й вологого на своїй щоці.

Кліпнула очима… раз, другий… встигла помітити небо. «Як гарно, — здивувалась. — Де я? І де дах?» Кліпнула втретє і зрозуміла, що це і є стеля кольору небесної блакиті з пухнастими білими хмаринками де-не-де. Кліпнула знову і побачила щось волохате й руде в себе над головою.

Налякано підвелася, та виявилось, що це тільки великий рудий кіт, який уважно і дещо ображено дивився на неї дивним глибоким поглядом своїх різнокольорових очей — одне було зеленкувате, інше — наближалось до блакитного.

Софія розсміялась від своєї помилки — сміх її був голосним та дзвінким, на що кіт ображено розвернувся й зник за рогом кімнати.

Дівчина уважно оглянула приміщення, в якому була, і помітила ще одну особливість стелі — відсутність люстри. Жалюзі були опущеними, а кімнату освітлювали чотири світильники у кожному кутку, що створювало враження ясного ранку. Вздовж стіни, високо, майже під стелею, висіли полички, заповнені книгами з юрисдикції та законодавства. Під ногами розкинувся м’який килим, а біля стіни стояв м’який диван, який сьогодні так гостинно прихистив Софію.

І тільки тепер почала пригадувати вчорашні події.

Усе це відбувалось ніби не з нею, вона не хотіла того згадувати і відчувати. Дівчині здалось, що минуло не менше години, перш ніж вона змогла виразно побачити усю «картинку».

Софія зрозуміла тепер, що мала б помітити усе набагато раніше — іще з самого вчорашнього ранку не чула вона жодних «людських» звуків — звичного галасу її молодого містечка — шуму машин, голосів. До того ж, не працював телевізор і радіо, ніхто не відповідав на дзвінки… так, дівчина помітила усе з самого ранку, проте не надала цьому особливої уваги чи то просто полінувалася задавати собі питання.

«Лінь — найбільша вада людства», — згадала мимовільно.

Щойно низка вчорашніх подій вишикувалась у цілком зрозумілий ряд, Софія почала усвідомлювати безглуздість ситуації.

Адже як могли зникнути разом усі люди? Та й куди? Цьому повинно існувати раціональне пояснення.

Евакуація? Святкування? Але чому всі двері відчинені? Чому ніхто не відповідає на дзвінки?

Софія миттю озирнулась у пошуках телефону. Знайшла його в іншій кімнаті і почала набирати усі екстрені номери, які їй були відомі — швидку допомогу, міліцію, аварійну службу та ще безліч різноманітних номерів… навіть службу довідки та доставки піци! Дзвонила уже й своїм батькам та іншим знайомим у рідне місто…

Проте, як би дивно це не здавалось, ніхто — взагалі НІХТО — не підняв слухавки.

Можливо, якісь проблеми з телефонною лінією?

Вчора ця ситуація викликала б, напевно, новий напад паніки, проте зараз від думки про відсутність людей у Софії з’явилася кумедна посмішка на обличчі і дивна іскорка в очах, яка хитрувато витанцьовувала: «Ну що ж… подивимось!»

Минув деякий час, перш ніж Софія остаточно зібралася з думками.

І перше, що вона чітко відчула, був голод.

Зайшовши до кухні, в першу чергу підняла жалюзі, бо не знала де опинилася після всіх учорашніх «забігів». З вікна побачила дитячий майданчик посеред двору, а навколо нього — інші однотипні багатоповерхові будинки… Судячи з усього, була вона зараз десь так на десятому поверсі.

Коли Софія зорієнтувалась, на якій приблизно вуличці опинилась, звернула увагу на ніжне блакитно-бірюзове небо, де грайливо вистрибували перші золотаві промені. Незважаючи на усю незвичність ситуації, просто не могла не захоплюватись цим чарівним видовищем.

…Мить, коли день змінював ніч, світло — темряву, впевненість — страхи, розуміння — сутінки незрозумілого, була істинно чудовою…

І в цю саму мить у Софії в голові майнула не менш блискуча ідея.

Радіостанція!

Точно! Є у місті радіостанція, і звідти можна подати якийсь сигнал… бо ж, можливо, вона не єдина, хто лишився тут, можливо є ще хтось, хто, як і вона сама, розгублені і не знають, що й думати. Потрібно, щоб ці люди знали, що вони не одні. Потрібно об’єднатись і знайти вихід.

Софія працювала колись кур’єром на цій радіостанції, і, хоча до апаратури її особливо не підпускали, проте більш-менш — що і як — дівчина розуміла.

Відчуття голоду знову нагадало про себе, і Софія поспішила зазирнути до холодильника.

На свою радість знайшла там вельми широкий асортимент закусок та напоїв.

Попоївши, дівчина обміркувала ситуацію і вирішила, що найдоцільніше було б повернутися додому, вдягтися зручніше, взяти з собою щонайбільший рюкзак, велосипед і чимскоріше поїхати на радіостанцію.

Софія вирішила, що такий вид транспорту є для неї найзручнішим у даний момент, бо ж управляти автомобілем, яких зараз було багато на дорогах, вона не вміла…

Коло дверей з досі невідомої, проте такої гостинної, квартири Софію вже очікував рудий кіт. Він уважно спостерігав за тим, як вона збирається і одягається.

— Ну що ж… прийшов час прощатися? — запитала Софія у кота. — Може, підійдеш ближче?

Але кіт продовжував стояти на одному місці, не потурбувавшись навіть нявкнути щось у відповідь.

Софія залишила йому на кухні їжу і воду, якої мало б вистачити іще на день-два. Нічого більше зробити не могла. В усякому разі, так вона вважала.

— Тоді, мабуть, бувай… — мовила дівчина уже на порозі, і через якусь мить квартира, яка стала їй короткочасним домом, знову належала лише рудому котові…

Надворі було зовсім світло. Здавалося, що сонячне проміння заполонило кожен куточок вулиць і будинків, що від цього проміння і стіни розсуваються, і земля стає ближчою до неба.

Софія простояла якусь мить на ґанку, насолоджуючись ранковим повітрям і вдихаючи прілий запах осіннього листя, ніби наважувалась на деякий досить значний крок у своєму житті… і сміливо ступила вперед.

Усюди було тихо, лише чутно далеке цвірінькання горобців і каркання ворон, а ще сухе шарудіння листя під ногами; подекуди десь гавкав пес. Проте, як Софія не вслухалась у всі ці звуки, не могла відрізнити знайомого багатоголосся людських розмов. Досі дівчина не розуміла, наскільки це для неї важливо — буденний галас людей, а усвідомивши це тільки тоді, коли втратила… відчула непереборне бажання відшукати і повернути собі цей дорогоцінний скарб.

…Вдома опинилася вже за якихось двадцять хвилин — виявилось, що йти швидко і скорочувати шлях — набагато раціональніший спосіб пересування, ніж істерично бігати під’їздами і зазирати мало не в кожну квартиру. Бо ж учора на це в неї пішло години три — не менше!

Софія озирнулася довкола — усе залишилось на своїх місцях — як і було вчора, коли вона тільки збиралась до крамниці. На мить занурилась у вчорашню атмосферу — радісне піднесення й приємне хвилювання від очікування жаданої поїздки додому. Ну хіба могла вона тоді уявити, що все обернеться саме ТАК?

Але часу на роздуми не було. До того ж Софія не хотіла знову відчувати той відчай, що його зазнала вчора, тож просто викинула ці думки з голови і почала збирати необхідні речі.

Знадобилося трохи часу, щоб знайти свій великий спортивний рюкзак, іще трохи часу, щоб вибрати зручний одяг, переодягтися, і взяти що-небудь з собою на заміну. Софія не знала, навіщо так «радикально» складає речі — ніби збирається йти в похід, — але щось всередині підказувало, що саме так слід чинити.

Тож вона взяла з собою похідний термос, наповнивши його запашним чаєм, захопила спальний мішок, запальничку, детальну карту міста й прилеглих містечок, а також карту всієї країни, компас, набір похідного посуду, плеєр із вмонтованим радіоприймачем… та ще деякі дрібнички.

…Завжди, коли кудись збиралась їхати — чи то на відпочинок, чи то у подорож, чи просто на садову ділянку, мала звичай «посидіти на дорогу» — щоб поїздка видалася вдалою.

Тож вирішила зробити так і цього разу.

Закинувши рюкзака собі на плечі, Софія сіла на ліжко.

Деякий час сиділа, не мовивши ні слова, із закритими очима, потім почала озиратися довкола… аж поки її увагу не привернув індикатор комп’ютера, що настирливо блимав.

«Мабуть, я не вимкнула його вчора, коли дивилася фільм», — подумала дівчина, і спогади з новою силою увірвалися до її свідомості. Проте вона поборола цей могутній потік, спокійно підійшла до монітора із наміром вимкнути машину… але одна думка стала їй на заваді.

«Комп’ютер — це доступ до Інтернету, — міркувала дівчина, — а Інтернет відкриває доступ до світу за межами міста!»

Софія сумнівалась, чи зможе з’єднатись із мережею тепер — вона не знала принципів роботи цієї системи, отож передбачала, що, якщо не працює ні телевізор, ні радіо, то, можливо, й провайдер не надає послуг Інтернету?

Проте з’єднання все ж таки було встановлено.

Деяку мить дівчина просто раділа своїй удачі, після чого почала перебирати в думках адреси всіх сайтів, відомих їй. Не могла вирішити, який же з них використати, щоб повідомити про своє становище.

Тож почала по черзі заходити на всі розважальні сайти і сайти з новинами, на яких були форуми, де вона змогла б поділитися своєю проблемою і негайно отримати відповідь.

Але тут її чекало розчарування.

Деякі сайти просто не відкривались або повідомляли про позавчорашні новини, на інших висіло повідомлення про технічні негаразди. Не вдалося знайти жодної сторінки, яка містила б інформацію про події пізніше дванадцятої ночі вчора, ніби час просто зупинився.

«Ум… а це цікаве припущення», — подумала дівчина, і, наче, щоб підтвердити або спростувати його, поглянула на годинник — але ні, стрілки байдуже бігали по колу, ніхто не збирався зупиняти час…

Тоді Софія вирішила поблукати міжнародними сторінками й наштовхнулася на дивну річ. Окрім повідомлень про несправність, на багатьох із них були розміщені об’яви досить дивного змісту.

Вони мали вигляд білого екрану із довгим повідомленням на ньому. Прокручуючи сторінку вниз та вгору, Софія зрозуміла, що це один і той самий коротенький текст, що повторюється безліч разів більш ніж на ста різних мовах.

Усвідомивши це, почала наполегливо вишукувати рідну мову і хвилин за сім змогла прочитати текст.

«Шановне панство! Вітаємо з перенесенням!

Усе сталося дещо швидше, ніж ми планували, але причин для хвилювання немає.

Ми уже налагоджуємо зв’язок.

Впродовж дня Вам буде вислана тимчасова інструкція щодо подальших дій.

Протягом тижня Вас повідомлять про місцеве представництво.

А доти потрібно діяти за старим зразком.

Всього найкращого!»

ІІ

Минув деякий час, а Софія все ще сиділа перед монітором комп’ютера, перечитуючи повідомлення — раз, вдруге — не могла усвідомити його змісту.

«Що за перенесення? „Усе сталось значно швидше“? Але що сталось?! „Вам буде вислана інструкція“… але яким чином? І хто це — ми? І яке ще, в біса, місцеве представництво?»

Перечитавши повідомлення іще зо три рази, Софія нарешті почала приходити до тями. «Отже, існує хтось, хто розуміє, що тут відбувається… і хто керує всім цим…» — міркувала вона.

«Але ж що саме відбувається? Яким чином можна було організувати зникнення всього людства? І хто цим керує — масони?… прибульці…? „Dharma Initiative“?» — згадавши один популярний серіал, подумала дівчина. І посміхнулась власним здогадам.

Замість того, щоб якимось чином прояснити думки, повідомлення їх іще більше сплутало.

Софія сиділа деякий час на стільці, перебуваючи в глибокій задумі.

Потім отямилась.

«Що ж, — продовжувала міркувати вона, — я ніби збиралась знайти людей. Гаразд, я це зроблю… Дане повідомлення лише підтверджує те, що люди таки залишились…»

І, не гаючи більше часу, Софія піднялася зі стільця, вимкнула комп’ютер, одягла на плечі рюкзак, взяла у руки велосипед… і пішла назустріч долі.

Перед тим, як вирушити до радіостанції, вирішила за краще зазирнути в місцевий магазинчик і набрати там хоч якихось запасів їжі.

Розуміла, що все якось дивно. Задавала собі питання — чому саме зараз? Адже магазинів багато, можна зайти туди, як тільки відчує голод.

Але мала необґрунтовану внутрішню впевненість у тому, що саме так і потрібно вчинити.

Софія звикла довіряти своїм відчуттям, інтуїції, отож, без особливих роздумувань попрямувала до магазину.

…Вчора вона не наважилась сюди увійти, а сьогодні увійшла, уявивши себе розвідницею, і їй це сподобалось.

Дивно було бачити абсолютно пустий магазин з залишеними прямо посеред його коридорів порожніми чи наполовину повними візками. Каси були вимкненими, а морозильні камери, як виявилось, — непідключеними до мережі енергоживлення.

Софія мала деякий досвід у здійсненні походів, отож вибрала, на її думку, найкращу для цієї цілі їжу. Потім простояла якусь мить, розмірковуючи над тим, чи не взяти іще чого-небудь, врешті вирішила, що це було б зайвим, знову вдягла на плечі рюкзак і поспішила до виходу.

Щойно ступивши крок за поріг магазину, відчула на собі уважний погляд.

В подиві зупинилась і за якусь мить зрозуміла, що вона не одна.

За десять метрів від входу стояла постать.

Чи радше сиділа.

Постать могутнього сірого вовка.

Його карі очі уважно стежили за нею.

Дівчина заклякла на місці. «Вовк? Може вівчарка?» — лише й крутилось у її голові. «Що може робити вовк тут — посеред населеного міста?»

Але наступна думка дивувала більше: «Місто вже не населене!»

Увесь цей час Софія стояла й не рухалась, лише пильно стежила за уважним поглядом свого супротивника… чи то друга… а, справді, ким він був для неї?

Вовк не рухався, лише пильно стежив за переляканою дівчиною на порозі магазину.

Потім… загарчав, продемонструвавши свої міцні зуби.

Софія не могла відповісти йому. Вона лише гарячково міркувала, що б ото робити. Проте рішення все ніяк не спадало на думку, залишалось тільки стояти і майже тремтіти від страху.

Вовк загарчав удруге, і саме зараз Софія зрозуміла, що гарчання його не є загрозливим… він ніби хоче сказати їй щось.

Але це припущення відразу здалося безглуздим.

«Не звертай уваги, — подумки звернулась до себе, — це лише дія паніки. Вовки не уміють говорити».

Вирішила, що потрібно діяти.

Повільно… дуже повільно ступила крок назад, все ще стежачи за могутнім звіром.

Вовк не ворухнувся.

Ступила другий крок, але у відповідь прозвучало іще одне гарчання, і звір приготувався стрибати.

Софія не могла нічого вдіяти. Лише стояла і чекала, доки уся ця маса навалиться на неї своїми п’ятдесятьма кілограмами. Здавалось, що от-от це станеться… але вовк продовжував стояти в готовності до стрибку, ніби дражнячись із неї.

Софія спробувала зробити іще один крок.

Звір ворухнувся, гарчання прозвучало знову. І тільки дівчині здалося, що вовк таки стрибне… як між нею і твариною опинилося щось велике, пухнасте й руде.

За мить вона впізнала у несподіваному захисникові свого вранішнього знайомого.

Кіт стрибнув прямо на лінію між Софією та вовком. Не збираючись ставати здобиччю хижака, він рішуче зашипів на сірого звіра.

Той завмер у нерішучості.

Кіт зашипів знову.

Вовк стояв.

Іще раз.

Звір востаннє показав свої гострі зуби, кинув уважний погляд на Софію, в якої від всього цього й обличчя поблідло, розвернувся й пішов геть.

Софія відчула, як обм’якли ноги, і як холодний піт стікав по тілу. Повільно опустилася на землю, не наважуючись більше ні рухатись, ні говорити, ні думати, ні відчувати.

…Сонце яскраво освітлювало вулиці, його гаряче проміння відбивалось від вікон багатоповерхівок, а вовк зникав у далині доріг… Навкруги панувала тиша…

Це тривало доти, доки з найближчого дуба, голосно каркаючи, не здійнялася велика чорна ворона. Цей звук пронизував тишу, незбагненно міняючи усе довкола…

Софія повільно виходила із заціпеніння.

Рудий захисник, що досі стояв, дивлячись услід вовкові, обернувся до дівчини і підійшов до неї впритул.

Зробив коло навкруги неї. Злегка доторкуючись своїм тільцем до її тіла, він ніби говорив: «Усе добре. Я захищатиму тебе й надалі. В моєму колі ти у безпеці».

Це повторилося із-декілька разів, після чого кіт відійшов убік.

Софія залишалась на місці, дивлячись, як «покровитель» повільно віддаляється від неї. Не могла зрозуміти, чи то він хоче, щоб вона за ним ішла, чи просто залишає її тут саму. Та відповідь прийшла миттєво.

Відійшовши на деяку відстань, кіт несподівано зупинився й повернув своє пухнасте личко до дівчини.

Погляд його різнокольорових оченят здався Софії аж надто мудрим та багатозначним, як для кота… а ще, можливо, трохи викличним. Вона зрозуміла, що повинна таки йти вслід за твариною.

Дівчина вже рушила вперед, коли згадала про свій велосипед, залишений перед магазином. Швиденько повернулася за ним, а згодом наздогнала кота.

Проте цей її маневр, очевидно, не сподобався новому другові. Кіт зашипів, погрозливо вигнувши спину. Софія деякий час спостерігала за його поведінкою, борючись із інтуїтивним бажанням слухатись кота і здоровим глуздом, який говорив їй про те, що подорож на велосипеді буде набагато простішою, ніж дорога на своїх двох.

Але Софія згадала про те, що світ чомусь змінився, пригадала свій недавній страх, від якого була порятована рудим другом… Зрештою, інтуїція здобула таки перемогу над логікою.

Дівчина залишила велосипед, кіт заспокоївся… і вони рушили вперед, назустріч сонцю.

…Дорога виявилась довгою і трохи стомила мандрівницю.

Кіт біг, часом повільно крокував поперед дівчиною, Софія слухняно проходила той самий шлях.

Не могла позбутися відчуття нереальності. Кіт точно знав, куди йде, Софія ж не мала жодного уявлення. Вона пригадувала усі ці вулички, людей, що тут колись мешкали, події, які тут розгорталися, й обставини, які змусили її познайомитись із усіма цими місцями.

Пізнавала усе довкола, проте не розуміла маршруту.

Кіт водив її зиґзаґами і колами. Чи то він щось шукав, чи тягнув час, чи просто дражнив дівчину, але Софія мимоволі почала уже задумуватись над тим, чи правильний вибір зробила, залишивши свого велосипеда й довірившись котові.

Так, він врятував її, але все ж таки це просто кіт! Хіба може він вести кудись?

…Минуло уже кілька годин, сонце почало хилитися додолу, а вони все ще рухались уперед. Разів зо три зупинялись, щоб перепочити або попити води. Відпочивала переважно Софія, кіт тим часом, ходив довкола неї, пильно роззираючись на всі боки. Хоч як не намагалась, та дівчина не могла позбутись думки, що звір вартує. А це могло означати, що він чекає на якусь небезпеку. Але потім кіт зупинявся, лягав біля Софії і лагідно муркотів. Вона давала йому води, вони сиділи якусь мить… виникала атмосфера домашнього затишку й тепла… а потім рушали знову.

Через кілька таких зупинок Софія почала помічати дивну річ. У кожного їхнього перепочинку був свідок — велика чорна ворона, що кружляла довкола. Вона перелітала з гілки на гілку, з дерева на дерево. Важливим було те, що з’являлась вона саме тоді, коли кіт полишав свою варту й горнувся до дівчини. Але щойно вони знову починали рухатись, ворона дивним чином кудись зникала.

Цікавим виявилось і те, що майже після кожної такої зустрічі кіт змінював напрямок руху. Він несподівано звертав назад чи повертав у який-небудь завулок.

Софії було вельми приємно помічати всі ці дрібниці й міркувати над тим, що вони означають. Раніше такі «дивовижі» могли б її налякати, але зараз страх зник. Дівчина просто очікувала на те, що ж станеться згодом.

А вони все продовжували йти вперед, зупиняючись і часом зустрічаючи ворону.

Так тривало доти, доки на місто не почали спускатися сутінки.

Темніло… кіт продовжував іти далі, і Софії не залишалось нічого іншого, як слідувати за ним тінню. Кіт усе частіше зупинявся, озираючись довкола, ніби відчував щось чи когось поряд.

Софія тим часом уважно спостерігала за ним і все більше впевнювалась у тому, що це незвичайний кіт. Кілька разів пробувала заговорити із ним, але той у відповідь лише насмішкувато поглядав на неї, чи то просто не звертав уваги… врешті дівчина полишила будь-які подібні спроби.

…Сонце спускалося все нижче й нижче, зникало за обрієм… аж доки на небі не з’явився місяць. Це ще не був яскравий нічний місяць, а просто його тінь, подоба… та з часом він яскравішав, поки не засяяв із повною силою. А навколо нього зайнялися перші зорі.

Тоді кіт зупинився, поглянув угору, деякий час дивився туди… потім сів, чогось очікуючи.

Так збігло кілька хвилин, кіт не ворушився, тож Софія також сіла на лавку, що вчасно опинилася поряд, і почала чекати. Тільки зараз зрозуміла, що дуже стомилася, хоче їсти й спати. Міркувала про те, що буде відбуватися далі, а кіт все ще не ворушився.

Софія чекала.

За кілька хвилин десь вдалині почулося каркання ворони — ніби звичайний звук, та щось у ньому таїлося казкового та дивного.

Кіт миттю відреагував на цей клич. Він швиденько піднявся на свої пухнасті лапки, повернувся до Софії і кивнув головою, закликаючи йти слідом, після чого, піднявши рудого хвостика знаком оклику, миттю подріботів кудись у темряву.

Софія не змушувала довго чекати і швидко рушила вслід за другом.

Клич ворони долинав усе ближче, і вони продовжували йти до нього. Перейшли одну вуличку, іншу, зайшли в провулок, обігнули будинок… і тут дівчині здалося на мить, що вона загубила свого провідника.

Але ні, уже наступної секунди кіт вибіг з-за дверей будинку, вочевидь очікуючи, доки й Софія зайде досередини.

Дівчина оглянула будівлю мигцем. Це був приватний двоповерховий будинок, навколо якого стояли інші приватні садиби… але кіт обрав саме цей. Чому? І тільки тепер Софія збагнула, що усередині палало світло.

IІІ

Дивне хвилювання охопило дівчину. Таке, ніби їй на тарілочці принесли найсмачніші ласощі світу, а від них тхне цвіллю.

Увесь день вона тільки й думала про те, щоб знайти людей. А от побачила світло і тепер не наважується зайти всередину. Із подивом збагнула, що поки не готова дізнатися правду.

Минуло кілька хвилин. Софія все ще нерішуче заглядала досередини і не могла увійти. Кіт якийсь час очікував на неї, а тоді зник за дверима, і Софія відчула себе дуже самотньою.

Не знала, скільки часу знадобилось їй на те, щоб зробити перший крок — можливо, хвилину, може десять, — та все ж увійшла.

Пройшовши коридором, відразу відчула приємний аромат щойно приготованої вечері. Пішла назустріч цьому запаху — повільно, уважно озираючись навколо. Проте все, що її оточувало, здавалось одним великим різнокольоровим кругом, з якого вона вихоплювала лише окремі речі — там дерев’яний стілець із високою різьбленою спинкою, тут яскрава лампа з зеленого скла, іще десь вдалині вішалка для одягу, а там, попереду, великий-великий екран телевізора.

Урешті, хвилин за п’ять, опинилася таки у вітальні, і все у її очах знову почало набувати звичної форми.

Посеред вітальні стояв великий святковий стіл, накритий до вечері. Навколо нього розташовувалось десять стільців, навпроти кожного з яких була велика тарілка з ножем та виделкою з боків. Але, як не дивно, вечеря призначалася лише одній людині.

Таця із фруктами, різноманітні салати, запечена курка, риба, картопляне пюре, різні паштети, тарілка з пирогами, гриби, хліб, окремо стояла таця із супом, поряд красувався чайник, чашка із блюдцем, ложечка і, навіть, миска різноманітних цукерок, тістечок, десертів, та багато-багато всього іншого.

Такої вечері вистачило б і на десятьох, але все було зорієнтовано лише навколо одного-єдиного місця, і саме за цей стілець, недовго сумніваючись, сіла Софія.

Усі ці страви манили до себе, гіпнотизували. Можливо, дався взнаки напружений день і відчуття голоду, але, у будь-якому разі, Софія наважилась на те, чого б ніколи не зробила раніше.

Вона наклала собі повну таріль різноманітної їжі і миттю, з насолодою, спустошила її.

Усе смакувало надзвичайно добре, і Софія сама не помітила, як куштувала вже другу порцію всіх цих страв.

Коли шлунок був уже надто повним, щоб робити іще що-небудь, дівчина відчула, як на неї повільно насувається сон. Він манив її у чарівний та дивовижний світ, причаровував, заохочував обіцянками… так чи інакше, але за п’ять хвилин Софія уже спала — спокійно, як немовля, прямо за святково вбраним столом.

Коли перші сонячні промінчики нахабно вдерлися до кімнати, дівчина прокинулась.

Довго не хотіла розплющувати очей. Було якесь дивне відчуття спокою і водночас неабияких пригод… щось пов’язане зі сновидінням… здається, вона сьогодні літала на драконі? Чи може ні?

…Повіки були надто важкими, щоб розплющити очі, так хотілося спати… і Софія знову поринула у світ дрімотних вражень…

Прокинувшись удруге, відразу відчула головний біль, що заковував у кайдани не лише кожен її рух, а й кожну думку. Але, пересиливши себе, Софія таки розплющила очі і роззирнулася.

Сонячні промені тепер не потрапляли всередину кімнати — хтось завісив вікна.

Повільно зрозуміла, що вона вже не у вітальні, а в іншій, при чому дуже затишній, кімнатці, лежить на зручному ліжку в м’яких простирадлах на невеличкій пуховій подушечці.

Незвично спокійно зрозуміла, що хтось зняв із неї черевики й шкарпетки, куртку, розстібнув ґудзик на її джинсах, щоб ті не стискали живіт, і переніс її сюди — у спальну кімнату.

Чомусь жодна із цих думок не викликала у неї занепокоєння — тільки страшенний біль у голові. Та врешті цікавість взяла гору над болем, Софія піднялася і сіла на ліжку. Почала уважно вивчати кімнату.

Будинок належав далеко не бідним людям. Її оточували вишукані речі, більшість, на думку Софії, ручної роботи. Проте кімнатка не здавалася розкішною чи показною. Ні — вона була обставлена просто, проте зі смаком. Не змогла знайти жодної речі, яка б не виконувала тут певного призначення. Виняток, можливо, складали статуетки на низенькій тумбочці біля ліжка — індійський слон і черепаха, а ще яскраво-зелена абстракція на стіні, але вони радували око.

Біля вхідних дверей Софія помітила власний рюкзак, поряд з яким стояли черевики. Шкарпеток не було, але на вішалці, разом із її курткою, висіла пара нових.

Дівчина досить повільно міркувала, кожна думка доходила до неї через пелену болю. Можливо, вона забажала б іще трохи поспати, проте надто цікавою персоною була. І вона захотіла піднятися з ліжка.

Це викликало нову хвилю болю і сильне запаморочення, отож Софія притулилася до стіни поряд і деякий час стояла з заплющеними очима.

Коли розплющила їх, погляд її впав на підлогу, і вона миттю помітила пару пухнастих м’яких кімнатних тапочок, які, вочевидь, призначалися саме їй. Отож вона повільно взула їх, застібнула ґудзик на штанях і рушила до дверей.

Це коштувало їй чималих зусиль, і вона повільно, тримаючись за стінку, просувалася вперед.

Ручка легко повернулася, і двері відчинилися.

За ними побачила вузенький коридор, який з одного боку закінчувався віконцем, з іншого — широкими сходами. Вискакувати з вікна дівчина не мала жодного бажання, отож обрала другий варіант.

За декілька хвилин спустилася донизу, міцно тримаючись за поручень і шукаючи очима когось живого.

Знайшла.

Старий та добрий знайомий — рудий-рудий кіт — поглядав на неї пильним та уважним, проте таким ласкавим, поглядом. Софія посміхнулася йому, відкрила рота, щоб сказати «Доброго ранку!», але кіт уже зник в сусідній кімнаті.

«Який неввічливий», — подумала дівчина. Вирішила, що навряд чи кіт міг занести її сходами на другий поверх, тож мав бути хтось інший — людина, скоріше чоловік. І він десь поряд.

Софія рушила далі.

Повіки знову здалися їй надто важкими, вони спускалися на очі, а тіло ставало слабким і якимось гумовим.

Дівчина на мить зупинилася, слабкість минулась, і Софія пішла далі — повільно, крок за кроком… Знову відчула, що їй неймовірно важко стояти на ногах, зупинилась, проте слабкість нікуди не зникала… іще трохи, і дівчина впала б, вона вже почала падати, але хтось підхопив її ззаду, і вона миттю опинилася в сильних руках.

Повільно розплющила очі, щоб глянути на свого рятівника. Це був чоловік, він посміхався, але перш ніж Софія встигла розглянути інші деталі його обличчя, усе навколо перетворилося в одне розмите коло барв.

Заснула.

Коли прокинулась утретє, занавіски були вже підняті з вікон, і з неба на неї поглядали зірки… а навпроти вікна виднівся силует.

Софія піднялася на лікті, щоб уважніше роздивитися цей силует. Це був кіт, він дрімав на підвіконні. Дівчина озиралась навколо і насилу пригадувала уривки з того, що бачила, коли прокидалася тут раніше.

Голова вже не боліла, і Софія могла майже ясно міркувати.

Чому це вона так ослабла?

Раптово, ніби з острівця в далекому-далекому океані, оповитому туманом, долинула до неї ясна думка — хтось підсипав снодійне до їжі. Але навіщо?

В усіх відомих їй детективах (а прочитала вона їх свого часу досить багато), головні герої яких засинали від снодійного, вони або не прокидались взагалі або опинялись зв’язаними у підвалі.

А вона прокинулась абсолютно вільною, посеред м’яких простирадл… та ще й хтось не дав її голові розбитись об підлогу, коли вона падала внизу.

Який сенс?

І доки Софія міркувала так, кіт прокинувся й подріботів своїми лапками до дверей.

Дівчина помітила, як двері прочинилися, і з-за них долинуло світло, що здалося сліпучим. Спочатку не знала, чому двері вирішили раптом відчинитись, але рудий хвостик, що похитувався за ними, підказав їй, хто був винуватцем цієї події.

Софія лише встигла крикнути навздогін котові «Стій!», як двері уже зачинилися за цією пухнастою тваринкою.

Дівчина роздратовано пирхнула й опустила голову на подушки.

Деякий час лежала, не ворушачись, а після вирішила піднятися з ліжка й спуститися вслід за котом. Проте, не встигла вона й одягнути капці, як почула швидкі кроки на сходах… і були вони людськими.

Якусь мить вагалась, чи не сховатися де-небудь, але вирішила зустріти гостя (чи то господаря?) ввічливо і гордо. Хто б це міг бути?

Двері відчинилися, і в кімнату ввійшов чоловік.

Софія не могла його добре розгледіти, бо єдиним джерелом світла залишався тоненький серп місяця-молодика, сяйво, якого плавно линуло з вікна.

Переступивши за поріг, господар зупинився, деякий час звикаючи до темряви, і Софія встигла угледіти тацю з тарілкою у його руках. Проте, за якусь мить, він уже знайшов поглядом Софію, спроби якої здатися ввічливою і гордою виявились марними, і яка виглядала тепер дещо невпевнено, налякано і войовничо, наче дикий звір, загнаний у клітку.

— Хто ви? — лише й запитала вона.

Відповіді не було.

— Хто ви і що вам потрібно? — агресивно вигукнула Софія.

Чоловік деякий час роздумував, а тоді відповів:

— Я — Лесь. Я приніс тобі супчику, — сказав спокійно.

Софія оторопіла.

«Лесь? Приніс супчику..? Зрештою, а чого ти чекала? Що він кинеться тебе душити чи що?»

Агресивність відразу зникла, але крихта недовіри все ж лишилася.

— Супчику, кажете? — уже спокійно, хоча не без виклику, запитала дівчина. — Ага, а скільки снодійного буде там на цей раз?

— Мені дуже прикро, — відповів на те чоловік. Голос його був спокійним, але в ньому відчувався присмак печалі.

Софія тільки й дивилась на нього, не знаючи, що й мовити.

— Мені справді шкода… — додав чоловік і закрокував у напрямку ліжка.

Дівчина боязко відступила в сторону, але Лесь лише поставив тацю з тарілкою на тумбочку і спокійно запитав:

— Світло увімкнути можна?

Софія мовчки кивнула головою.

Чоловік пішов назад до дверей, знайшов вимикач, і в кімнаті засяяло світло.

Деякий час Софія звикала до цього, а коли звикла, Лесь уже стояв поряд зі стільцем у руках і очевидним наміром сісти на нього.

Це був уже немолодий чоловік, можливо, років п’ятдесяти, на вигляд досить сильний. Мав він темне коротке волосся, широкий прямий ніс і світло-блакитні очі. Одягнений у вільні широкі штани болотяного кольору із простої тканини й таку ж широку футболку. На ногах носив лише пухкі капці — такі, як і в дівчини, проте значно більшого розміру.

Доки Софія оглядала його, чоловік слухняно чекав, дивлячись на неї зацікавленим поглядом, сповненим розуміння.

Коли дівчина перевела погляд на тацю, помітила поряд із тарілкою супу іще невеличку пусту тарілку, дві ложки і шматок хліба. Чоловік тепер заговорив.

— Це тобі. Вечеря.

Дівчина мовчала і не рухалась.

— Не наважишся спробувати? Розумію… але спробувати все ж доведеться, бо це єдина їжа, яку ти матимеш сьогодні… Хочеш, я буду перший? Бачу, що хочеш.

Чоловік взяв її тарілку, перелив якусь частину супу в пусту і повільно, смакуючи, за кілька хвилин з’їв.

— Дещо недосолене, — лише й сказав він. — Але сіль шкідлива для нашого здоров’я, тож… пригощайся.

Софія все ще не наважувалась зробити крок у бік чоловіка.

— Гаразд: як не хочеш, то й не треба…

Чоловік повільно підвівся й потягнувся до тарілки. Дівчина раптом відчула сильний голод.

— Ні!… я буду їсти.

— Добре… це правильний вибір, — з посмішкою промовив чоловік. — Я залишу тебе саму.

Він підвівся і рушив до виходу. Уже біля самих дверей озирнувся й сказав:

— Коли… поїси… там, праворуч по коридору, знайдеш ванну кімнату. Там є гаряча вода і чисті рушники… Коли будеш готова до розмови, спускайся вниз… Я чекатиму на тебе у вітальні.

Із цими словами він вийшов, причинивши за собою двері.

Софія не відразу наважилась з’їсти свою вечерю. Їй байдуже було, що цей чоловік — Лесь — першим спробував страву. А що, як в нього імунітет якийсь, абощо? Або він вип’є протиотруту?

Але, як не як, почуття голоду давало про себе знати. До того ж дівчина була майже впевнена, що труїти її тут ніхто не збирається: снодійне — то інша річ, але отрути, на її думку, вона не отримає.

Отож вона спочатку невпевнено, з острахом, а потім спокійно і з насолодою з’їла весь суп. Опісля на хвилину задумалась.

«Що було б, якби я не пішла тоді за котом?… До речі, а хто цей кіт? Він нібито служить Лесю, чи може ні?… Якби я не пішла за ним, я б іще вчора дійшла до радіостанції і подала звідти б сигнал… і що далі? Чи прийшов би хтось?»

За такими думками Софія не помітила, як рудий котик стрибнув до неї на ліжко й вмостився поряд. Він тихенько ліг і замуркотів.

Видно було, що він радіє, бо дівчина нарешті прокинулась і, ніби, порозумілась із його господарем.

— Хто ж ти такий? — запитала Софія, чемно гладячи кота за вушком. — Хто ти?

Кіт лише лагідно нявкнув і за кілька хвилин заснув.

«Що ж… піду я подивлюсь на ту ванну кімнату…»

Коли дівчина спустилася на перший поверх, вдягнена у теплий довгий халат, спеціально залишений у ванній, годинник у вітальні вже показував п’ятнадцять хвилин за дванадцяту.

З кімнати долинала неголосна спокійна музика… арфа, здається, чи щось подібне… Це була чудова, просто прекрасна мелодія — така тиха, ніби сумна, проте якась грайлива, дуже глибока й чарівна…

Софія зупинилась на порозі кімнати, не в змозі рушити далі від розчулення.

Так і стояла на місці, доки мелодія не стихла.

— «Si Bheag Si Mhor», — сказав Лесь, коли запримітив дівчину.

— Щ..що? — відповіла Софія, ніяково витираючи сльозу рукою.

— «Si Bheag Si Mhor», — повторив Лесь, вимикаючи магнітофон. — У перекладі щось схоже на «Маленький Чарівний Пагорб і Великий Чарівний Пагорб». Виконується на кельтській арфі…

— Це… це просто чарівно…!

— Так… справді… але це тільки запис — як на мене, магнітофон не здатний передати справжніх почуттів… якби ж ти тільки почула все наживо…!

Дівчина дещо знітилася. Коли Лесь помітив це, посміхнувся і сказав:

— Нічого, іще колись почуєш… а зараз, прошу… сідай, влаштовуйся зручніше, нас чекає довга розмова…

ІV

— У тебе мало б бути багато запитань… запитуй що завгодно… якщо у мене є відповідь, я радісно з тобою поділюся… але спочатку… я так і не знаю твого імені?

Софія посміхнулась. Так, що ж це справді — вона йому так і не представилася!

— Моє ім’я — Софія.

— Гаразд, продовжимо… Тож, Софіє, що ти хотіла б запитати?

Запитань було море, і дівчина просто не знала з чого розпочати. Якийсь час подумала, а тоді вимовила:

— Навіщо ви дали мені снодійне?… Я так розумію, воно було в їжі…?

— Так. І мені дуже прикро, — він подивився на неї серйозно і щиро. — Я не хотів цього робити, але так було потрібно.

Софія мовчала.

— Що ж… — мовив тоді Лесь, — треба, мабуть, пояснити… Людям властиво помилятися. Я не знав, як ти відреагуєш на те, що відбувається. Снодійне мало б лише заспокоїти тебе і дати деяку, так би мовити, відстрочку… нашій розмові… я мав час подумати, ти — зрозуміти, що я не несу для тебе загрози… проте, виявилось, що чи то я перебільшив із дозуванням… чи то в тебе дуже великі апетити… так чи інакше, — продовжував Лесь, — мій задум провалився.

— Але ж… я могла померти! — обурилась дівчина. Лесь у відповідь кинув на неї іще один серйозний погляд.

— Ні, ти б не померла… — впевнено сказав він. — Навряд чи тобі судилося пройти такий довгий шлях, щоб померти ЗАРАЗ… та все ж… я визнаю свою помилку. Я не повинен був цього робити. Пробач.

Обурення ще не зовсім зникло, але Софія прагнула отримати відповіді й на інші свої запитання.

— Гаразд, забудемо… я хочу спитати…

Несподівано їхня розмова була перервана появою рудого кота, який вбіг у кімнату й стрибнув Лесеві на коліна, збивши при цьому вазу з низенького дерев’яного столика поряд.

— Не зважай, — промовив Лесь, гладячи кота за вушком. — Це він від хвилювання. Я потім…

— ХТО ЦЕ?

— …приберу. Що?

— Цей кіт… хто він?

— Ти маєш на увазі Тота?

— Тота? — здивовано перепитала дівчина. — Ні, я маю на увазі КОТА.

Лесь не зміг стримати посмішки.

— Ні, Тот — це ім’я. Звичайно, я говорю про цього чарівного рудого котика, з яким ти уже встигла познайомитись… Ім’я дарував йому не я, проте людина цілком мудра… назвала його в честь єгипетського бога-мага Тота — ідеалу вищої мудрості та правди… Що ж, ім’я йому пасує — так само прагне правди, як мудрець, і настільки ж полюбляє бути головним, як маг… але він лише Провідник, тож головним йому не бувати…

Кіт обурено нявкнув.

— Тобто… зачекайте, то це ви відрядили його знайти мене?

— Ні, не зовсім так. Ти САМА знайшла його… у моїй квартирі… опісля він лише доповів мені про тебе, і я вирішив, що ти потребуєш нагляду і допомоги.

— Він ДОПОВІВ вам?

— Саме так… згодом ти звикнеш до таких речей.

— Власне, я уже почала звикати, — мовила Софія не так до когось, як до себе самої.

— От і чудово, — зауважив Лесь.

— Добре, продовжимо. Тож навіщо за мною наглядати? Чому цей кіт… Тот?… привів мене сюди?

— Щоб я мав змогу усе тобі пояснити.

— Пояснити що?

— Те, що відбувається тут і зараз.

— І що ж відбувається?

— Ти не могла б задавати конкретніші запитання?

На мить відчула сильне роздратування і палке бажання кинути чимось у цього ввічливо усміхненого чоловіка, але швидко опанувала себе.

— Що ж, чом би й ні… — на якусь секунду дівчина замислилась. — Куди зникли всі люди?

— Ні, що ти… — посміхнувся на це Лесь, — люди нікуди не зникали.

— Ви насміхаєтесь із мене?

— Ні, звичайно ні. Пробач.

— Тоді поясніть, будь-ласка.

— Люди нікуди не зникли — це МИ зникли. Інші люди залишились там, де й мають бути… і МИ — там, де маємо бути.

— Я… я не розумію… — втомлено зітхнула.

— Софіє, ти потрапила в дивовижний світ! — на його обличчі заграла радісна й широка посмішка.

У дівчини склалося враження, що вона раптом стала маленькою дитиною, а цей чоловік перетворився на старого дідуся з довгою білою бородою і червоним носом, і він переконує її у тому, що він — Дід Мороз і мешкає десь у Лапландії.

— Це мало прояснило ситуацію, — сказала насуплено.

— Що ж… — Лесь посміхнувся. — Розумію… от що хочу в тебе запитати… тільки відповідай чесно й відверто, гаразд?.. Ти віриш у призначення? У те, що ти тут не просто так? Що все має свою причину?

— А яке це має відношення до..?

— Ум… яке це має відношення? Велике, дуже велике. Я намагаюсь пояснити так, щоб тобі було зрозуміліше. Я дуже стараюсь, Софіє, — він подивився на неї вимогливим, майже вчительським, поглядом. — Дуже. Постарайся й ти, бо без певних зусиль із твого боку в мене не вийде абсолютно нічого. Ти повинна ДОВІРЯТИ.

Лесь не мовив більше ні слова, і запанувала мовчанка.

Софія знала, що повинна довіряти, і справді думала, що нічого без її довіри не вийде. Тож у неї було два шляхи — або довіритись йому, вислухати, або ж забиратись звідси куди-подалі і йти своєю дорогою. Пам’ятаючи іще головний біль і слабкість, Софія схильна була обрати другий варіант. Але вона не забула й про те, що витратила на подорож і перебування тут дві доби, і весь цей час її вела сюди невидима сила — хтось називає її інтуїцією, дехто янголами-охоронцями… ця сила стверджувала, що вона повинна вірити. Рішення далося дівчині нелегко, і минув певний час, перш ніж вона наважилась заговорити.

— Так, я вірю в призначення.

Лесь задоволено кивнув, а тоді продовжив:

— Як ти думаєш, чому ж люди опиняються на цій планеті?

— Щоб навчатись і отримувати від цього задоволення, — відповідь вирвалася сама по собі, Софія навіть не встигла осмислити запитання. Проте, почувши свій власний голос, який впевнено стверджує, що призначення саме в цьому, дівчина не могла сумніватись у правдивості почутого. — Так. Думаю, ми стаємо людьми, щоб навчитись чогось тут. А коли навчимося, коли виростемо… я маю на увазі духовний ріст та розвиток… і коли вдосконалимо свої вміння — переходимо далі…

— Далі куди..?

— На новий рівень… — впевнено відповіла Софія. — Це, звісно, в ідеалі, бо ж люди, які не усвідомлюють своїх можливостей і потенціалу, не можуть вирости настільки, наскільки ЗДАТНІ. Але вони також отримують за свого життя на Землі певні уроки. Завдяки цим урокам вони також ростуть, хоч і повільнішими темпами… і згодом — можливо, через декілька життів, накопичують енергію, необхідну для усвідомлення можливості переходу на новий рівень.

Софія раптом замовкла в потрясінні від того, що вимовила. Вона й раніше задумувалась над цим питанням, але ніколи не висловлювала своєї думки вголос і не могла стиснути її до обсягу кількох речень. Лесь усе зрозумів і певний час зберігав мовчання з поваги до такого відкриття, даючи дівчині можливість усвідомити власний крок на шляху пізнання світу. А тоді заговорив:

— Дуже добре. Отже, ми були кимось до Землі, і стаємо кимось опісля. Перехід з одного рівня на інший потребує великої кількості енергії, співвідносної з нашими знаннями. Мало є тих, хто відразу переходить з рівня на рівень, бо це потребує багатьох умов. Тому ми постійно проживаємо все нові й нові життя, кожне з яких має певну місію і покликане дати нам певні уроки в нашому розвитку… Можна зустріти поряд недалекого в своїх прагненнях старого і мудру не по роках дитину. Але це не свідчить про вищий рівень можливостей «мудрого» над «недалеким», але лише про довший шлях «мудрого» на шляху до самовдосконалення і духовного розвитку, — продовжував Лесь. — Мені сорок дев’ять, тобі нема й двадцяти п’яти, але ми опинилися тут РАЗОМ. Це означає тільки одне — ми РІВНІ. Ми досягли однакового рівня розвитку і наділені однаковим рівнем ПІЗНАННЯ.

— Але я не знаю, де ми, а ви, здається, знаєте, — нагадала Софія.

— Так, це правда. В цьому й весь СЕНС. Ми не маємо ОДНАКОВИХ знань, ми наділені РІЗНИМИ знаннями, проте однаковим їх рівнем. Кажучи просто, ти можеш не знати математики, але вступити у філологічний ВИШ, тоді як я, навчаючись у технічному ВИШі, не знаю літератури… У цьому й сенс. Ми можемо збагатити одне одного знаннями. І це стосується не лише нас з тобою, а всіх людей, які опинилися ТУТ із нами.

— Здається, я розумію… ви хочете сказати, що ми отримали необхідну кількість енергії і перейшли на новий рівень? — Лесь кивнув. — Ми… померли?

— Померли? — перепитав Лесь із посмішкою. — Ні, ми не померли. Невже ти думаєш, що це єдиний спосіб перейти на вищий рівень?

Софія задумалась. Якщо можна розвиватись, йдучи різними шляхами, хіба не вільно переходити з одного рівня на інший — з однієї кімнати в другу — різними способами? Можна «вийти» через двері, яких, либонь, декілька, через вікно, коридор, дах, потайний хід… телепортуватись, врешті-решт, — на що тільки вистачить фантазії!

— Ні, не думаю. Мабуть, це залежить від самої людини, її бажань і можливостей.

— Погоджуюсь. Люди можуть померти, щоб здійснити необхідний перехід… щоб перейти на інший рівень… фізична оболонка їм там непотрібна, отож вони її позбуваються… але я думаю, що існують інші можливості… наприклад, наша… як ти думаєш, що сталося?

— Якщо ми не померли… але й не залишились там, де були…?

— Безумовно.

— Можливо, ми в іншій реальності?..

— І так, і ні, — спокійно мовив Лесь. — Реальністю ми називаємо те, що є реальним для нас. Але, зрозуміло, існують інші реальності. Там, де ми звернули праворуч, а не ліворуч. І вони також реальні, але для тих «нас», які звернули праворуч… А ми — ті що звернули ліворуч — тут. Отже, це наша реальність.

— Що ж тоді?

— Я думаю, ми і решта людей, що опинились тут, потрапили в інший вимір. Але це тільки припущення, не знаю точно.

— Не знаєте? — Софія дещо розчарувалась.

— Ні, але ми дізнаємось.

Їй сподобалось це «ми», вона відчула себе приналежною до того, що відбувається. Отже, вона таки повинна була опинитись тут. До цього призвів її власний розвиток, а отже її власний вибір. Адже саме наші вибори керують тим, що відбудеться далі. Отож, вона сама вирішила опинитись тут. Проте як і коли?

— Але як ми сюди потрапили?

— Нас перенесли, — просто відповів Лесь.

— Хто?

— Ми не знаємо. Називаємо це Системою…

— Стривайте… ви кажете «ми»… — тут іще є люди?

— Звісно є! — здивувався Лесь. — Я тобі зараз дещо скажу, але, будь-ласка, більше жодних запитань… не сьогодні… гаразд?

— Добре.

— Нас тут багато. Деякі потрапили сюди, самі не усвідомлюючи цього… як ти… але більшість людей готувались… і досить довго.

На цьому він замовк, і Софія зрозуміла, що на сьогодні досить. Та раптом з’явилась одна думка, якою дівчина захотіла поділитись.

— Я знаю, — сказала вона, — ти просив не запитувати більше нічого. Але в мене виникла думка…

— Я слухаю.

— А чи існує можливість того, що деякі люди знаходять «портал», тобто переходять на інший рівень, на самій планеті Земля, у звичному вимірі? — Софія зупинилася, щоб сформулювати думку і продовжила. — Я маю на увазі, що вони продовжують свій розвиток там? Я знала одного дідуся. Давно іще… Не знаю, як це описати, але мені здавалося, що він живе в якомусь іншому світі. Я не говорю про «божевільних», він чудово розумів, що відбувається навколо, вів наповнене життя, був доволі заможним, але коли він говорив зі мною чи просто був поряд, завжди виникало відчуття, що це не просто він. Що він разом із тим іще хтось. Що він зараз тут і одночасно в якомусь іншому місці… Ви розумієте про що я?

— Думаю так, в твоїх словах є сенс, — задумався Лесь. — Так, розумію. Я відчував щось схоже, — він знову на мить замислився… — Але таких людей досить мало…

— Так, їх мало. Але чому? Хіба не легше було б продовжувати розвиватись в уже знайомих умовах?

— Легше — можливо. Продуктивніше — навряд. Адже, залишаючись у знайомому місці, ми опиняємось наодинці з уже знайомими можливостями. А в нових умовах нам відкривається щось інакше, незвичне, непізнане.

— Але хіба в старому, знайомому місці уже все пізнане? Хіба не знайдеться і там щось «інакше» — те, що тільки чекає пізнання?

— Думаю так, знайдеться. Причому багато всього, — Лесь знову задумався. — Але ти забуваєш про одну річ. Перехід — процес спонтанний і швидкий. Це, ніби, реакція нейтралізації. Для переходу ми накопичуємо величезний рівень енергії. Ця енергія прагне нейтралізуватись, адже більшість із нас нездатні її контролювати… і для більшої безпеки частина її витрачається на певну зміну — чи то перехід в інший вимір, смерть… що завгодно!

— Я розумію про що ви, — задумалась Софія. — Якби вона не витрачалась… ми були б схожі на ходячу вибухівку!… Але ж ці люди… ті, які знаходять «портал», «непізнане» на Землі? Як вони її контролюють?

— Думаю, це одне із вмінь, отриманих ними в процесі розвитку… Як я вже сказав, у кожного ці вміння різні… різні знання…

Знову стало тихо. Ні Софія, ні Лесь не промовили ні слова. Кожен із них замислився над чимось своїм, і жоден не ризикував порушити хід думок іншого недоречним запитанням… Софія обмірковувала усе, що почула й усвідомила сьогодні. Отже, вона перейшла на новий рівень розвитку. Дивно, адже ніби й не помітила особливих змін… Хоча… ні, щось таки відчувала… більшу рішучість і впевненість у власних можливостях… адже тут їх з’явилось набагато більше… Врешті-решт, коли перестала думати над усім цим, помітила, що за вікном уже світає… Леся не було в кімнаті, вона залишилась сама.

На мить здалося, що все це був просто дивний сон, але за хвилину Лесь з’явився знову із великою чашкою шоколадного напою в руці, від якого ширився солодкий запах теплого какао.

— Дякую, — мовила вона. — Вже світанок, — показала на вікно. — Я й не помітила, що стільки часу минуло.

— Так, — посміхнувся Лесь. І знову про щось замислився.

Софія не хотіла заважати йому, тому підійшла до вікна, де, спокійно попиваючи напій, спостерігала за тим, як сонечко повільно засіває небосхил лагідним проміннячком любові…

Незважаючи на прийняту думку, що день починається опівночі, для неї новий день завжди починався зі світанку. Коли сходило сонце, вона відчувала магію нового сьогодення, відчувала, що в її житті настає нова пора, де вона зможе змінити що-небудь на краще.

Але сьогоднішній світанок був особливим — справді визначним. Софія знала, що він знаменує початок нового етапу для неї. Нової ери, епохи. І це було дивовижно!

За декілька хвилин до неї підійшов Лесь. «А ось і людина, яка буде зі мною в новому житті». Відчула необхідність познайомитись із цим чоловіком заново.

— Привіт, — привіталася вона.

— І тобі привіт, — посміхнувся той.

— Я Софія, — сказала дівчина.

— А я Лесь, — відповів чоловік.

Частина друга

I

Чомусь вважала, що довго не зможе заснути сьогодні. Але тільки голова її торкнулася м’якої подушки, сон прийшов.

Він повільно, наче лісовий туман, проникав у кожну клітинку її організму. Щось ласкаво нашіптував, підбадьорював, заспокоював, лестив, причаровував… тихо заходив все глибше й глибше, тихо й обережно, наче пустельна змія… висунувши язика і принюхуючись до того, що відбувається всередині, читаючи думки — сподівання й страхи, надії і тривоги… а потім, ніби могутній чаклун, усе стояв і стояв над казанком, готуючи сновидіння… великий то був казанок, і багато пари утворювалось над ним… ця пара розсіювалась усім тілом, наганяючи дрімоту… і врешті-решт оволоділа дівчиною…

Проте спала Софія недовго. Уже о пів на одинадцяту прокинулась бадьора й готова до нового дня, ніби й не проводила цілу ніч, без спочинку, за хвилюючими розмовами.

Відразу згадала все, що сталося й усе, про що вони говорили.

Дивно, проте не відчувала ні страху перед невідомим, ні суму за минулим, саме лише задоволення нинішнім станом і приємне хвилювання з приводу майбутніх пригод.

Отож, Софія встала, потягнулася, за звичаєм підійшла до вікна.

Сонце вже піднялося доволі високо на небосхилі, проте місцями небо було затягнуте хмарами, і коли сонечку набридало стежити за всім, що відбувається на Землі, воно усамітнювалось за отакими-от ширмами. І Сонце інколи стомлюється!

Що ховалось за тими ширмами, в які іще світи поринало наше любе світило, з ким іще там зустрічалось, кого щедро обдаровувало своєю ласкою і теплом, невідомо. Але коли воно знову визирало, грайливо обсипаючи поля, ліси, міста й озера своїми яскравими блискітками, то щиро посміхалось і раділо бачити це все перед собою…

Софія вирішила не гаяти часу. Вона швиденько одягнулася, вмилася і спустилася донизу. Не знала, чи прокинувся вже Лесь, отож поводила себе доволі тихо.

Але, як виявилось, Лесь уже не спав. Вона побачила його у вітальні — перед тим самим вікном, біля якого вони зустріли світанок сьогодні. «Невже він весь час тут простояв?» — поцікавилась дівчина й вирішила гукнути свого друга:

— Лесь…! — тихенько покликала вона.

Проте той не відгукнувся. Дівчина підійшла ближче — Лесь продовжував стояти, не ворушачись, дивлячись вперед у вікно і, ніби, не кліпаючи.

Софія гукнула іще раз.

І знову жодної реакції.

Дівчина дещо розгубилася і навіть злякалася. Проте, побачивши, що його груди й живіт ворушаться від дихання, заспокоїлась і вийшла з кімнати.

Вирішила, що він зараз перебуває в глибокій задумі, медитації чи навіть у трансі. Дуже кортіло чимскоріше розпитати його про це, але знала, що в даний момент краще не турбувати людину. Сама уже рік практикувала різні медитативні техніки. Це були моменти, коли вона могла вивчати себе зсередини. Такі вправи допомагали пізнати як себе, так і навколишній світ через себе. І такі хвилини належали тільки їй. Вона знала, що ніхто не зможе забрати їх у неї, і ніхто не потурбує. Тому й розуміла необхідність тимчасового усамітнення.

Вийшовши з вітальні, вирішила піти на кухню, проте раптом зрозуміла, що не має жодної гадки, куди йти.

Поблукавши трохи коридорами, натрапила на вбиральню, шафу, невеличкий кабінет, і врешті побачила сходи донизу.

Сходи були короткими, і, як зрозуміла Софія, вели у напівпідвальне приміщення.

«Дивне місце для кухні!»

Хай там як, але дівчина штовхнула двері і увійшла досередини. Там було темно.

Намацала вимикач, засяяло світло, і дівчина миттю розгледіла тут невеличку кухоньку. Вона була знизу догори заставлена різноманітними пристроями, шафами, поличками… на полицях — прозорі склянки з якимись пахучими травами… Посеред кімнатки стояв зовсім невеличкий кухонний столик, розрахований максимум на двох.

І ось нарешті Софія знайшла таки, що шукала — холодильник.

Пам’ятала іще багатий вишуканий стіл, яким її зустріла ця оселя, тому з нетерпінням і передчуттям ласого шматочку відчинила дверцята, але відразу відчула розчарування.

На одній з поличок залишки вершкового масла, склянка молока, шматок сиру, двійко банок консерви, іще одна пляшечка з темно-червоною речовиною («томатний соус» — здогадалась дівчина), десь вглибині розпочата плитка шоколаду… на цьому перелік ласощів закінчувався.

Жодних готових страв, навіть залишків вчорашнього супу! Софія ніколи не вважала себе ледацюгою в приготуванні їжі — їй подобалось вигадувати власні страви і давати їм чудернацькі назви. «Але з цим точно не вийде витребенькувати!» — подумала вона, і апетит миттю кудись зник.

Дівчина ходила назад і вперед кімнатою, розглядаючи полички і зазираючи у шафи. Згодом зрозуміла, що ситуація не настільки безнадійна, як здалося на перший погляд.

Знайшла хліб, мішок з яблуками та картоплею. «Ну, це вже щось!»

Відчула, як апетит повертається (з цього можна зробити чудовий «бульбо-пиріг»! ), і навіть встигла схопити каструлю для приготування страви, але її кухарська муза була сполохана несподіваним візитом.

— Зголодніла? — почулося з-за спини.

Софія озирнулася — Лесь уже закінчив свої медитативні вправи і тепер стояв на порозі кухні з незмінною посмішкою на обличчі і серйозним, проте приязним лицем. Чомусь дівчині спало на думку, що це перша в її житті людина, якій вдалося поєднати щиру посмішку із серйозністю обличчя.

— О, добрий ранок! — привіталася вона. Раптом зрозуміла, в якому незручному становищі опинилась. Вона без дозволу зазирала в кожну кімнату, а тоді прийшла сюди й так само нахабно порпалась у його речах! Засоромилась. — Я кликала тебе, але ти був зайнятий, я не хотіла турбувати… вирішила пошукати кухню… тут у тебе в холодильнику нічого не було… тож…

— Тож ти вирішила пошукати в шухлядах? — підморгнув Лесь. — Розумію… Та все ж, мушу попередити, нерозумно без дозволу ходити чужими кімнатами і копирсатися в речах. Хто знає, що там можна побачити…? — він закрокував в її напрямку. Підійшов, забрав із її рук каструлю і поклав на місце.

— Вибач, якщо образила… — зніяковіла Софія… — Я просто зголодніла…

— Образила? — Лесь засміявся. — Ні, що ти! Ти не так зрозуміла. Ти не будеш готувати, тому що ми йдемо в гості.

— В гості…? — здивувалась дівчина.

— Так, прийшов час познайомитись із рештою.

Ого! Лесь учора згадував про решту, але дівчина не думала, що вона побачить їх так скоро!

Софія мовчала, не знаючи, що й сказати. Було стільки запитань!

— Ти йди збирайся, — продовжував Лесь, — а я наріжу салат… Потрібно перекусити — дорога доволі довга.

— Гаразд…

Майже біля виходу вона раптом розвернулася й нерухомо застигла на порозі. На вустах засяяла грайлива посмішка. «Цікаво, і де ж це ти візьмеш овочі?» — подумала дівчина.

Лесь помітив зупинку.

— Бажаєш допомогти? — запитав він. — Що ж, приєднуйся!

— А… де ми візьмемо продукти? — запитала Софія.

— Продукти? Ум… бачу ти не все встигла оглянути…

— Пробачте, — знову засоромилась дівчина з приводу свого нахабного проникнення. — Мені шкода.

— Та нічого… так от… де ж вони можуть бути… овочі, га? Можливо, за тими чарівними дверцятами? — Лесь показав в напрямку холодильника. І пішов туди.

Софія — за ним, з наміром побачити його очі, коли з’ясується, що холодильник порожній. Досі Лесь іще не помилявся, тож їй кортіло бодай разок виявитися переможницею. Це не була якась злість, абощо, просто дитячі забавки. Та Софія знаходила в них бездонне джерело веселості.

На подив дівчині, Лесь навіть не мав наміру відчиняти холодильник. Він дійшов до стіни і відчинив інші двері.

— Але…! Звідкіля…? — подив її не мав меж. Як вона могла не помітити ці двері — великі дерев’яні двері у стіні? Не могли ж вони з’явитися нізвідки? Чи, може, могли?

— Прошу.

Перш ніж встигла увійти і озирнутися довкола, дивне виникло відчуття — ніби вона раптом опинилася в себе на городі: літо, сонечко, пташки співають, а вона вся брудна і в пилюці копирсається в землі, намагаючись дістати картоплю.

Увійшла, кліпнула очима — раз, другий, — і зрозуміла нарешті, що коїться.

— Зимовий сад! — вигукнула вона. — Круто!

— Скоріше теплиця, — Лесь увійшов вслід за нею. — Тут у мене все, що знадобиться для салату.

— Ви самі за цим доглядаєте? — Софія оглядала рівненькі грядки з морквою, капустою… огірки, помідори… кабачки, квасоля, цибуля й петрушка… все, що завгодно!.. вдалині росло деревце вишні та сливи.

— Взагалі так… але все автоматизоване, тож, коли мене не буває вдома, полив здійснюється в точний час… вологість, температура повітря та освітлення також налаштовані… Звичайно, я не залишаю це місце надовго, бо з землею все одно потрібно працювати, але під час короткочасних подорожей можу бути спокійним, що мій город «в надійних руках».

Доки Лесь збирав якісь овочі, Софія з цікавістю обходила все, що тут було.

Теплиця видавалась звичайним приміщенням, але підлогою служила земля. Метрів за п’ятнадцять кімната закінчувалась великою заскленою стіною, через яку вільно проходило сонячне світло. Підняла голову — стеля також мала великі вікна.

— Гарно в тебе тут… — сказала врешті дівчина.

— Так, дякую… — Лесь уже підвівся з помідорами й огірками у руках. — Допоможи мені, у нас мало часу.

— Так, звісно…

І вони прийнялися разом мити, чистити, різати, заправляти. А коли завершили приготування страви — сіли за стіл і почали снідати.

Софія вирішила, що зараз саме слушний час, щоб порозпитувати Леся про все, що її цікавить. Але той, випереджуючи її намір, замахав рукою.

— Сніданок — не найкращий час для розмов. Поговоримо про все дорогою.

— Добре.

Хоча Софія трохи засмутилася, проте вирішила приховати це. Дорогою, так дорогою…

Коли поснідали, Лесь промовив:

— Маю попередити, що ми, певно, сюди вже не повернемось.

— Чому?

— Ти про все дізнаєшся трохи згодом… Не турбуйся, я б пояснив, та вони зроблять це краще.

— Вони… хто? Решта?

— ТХЗ. Ті люди, які були вже тут раніше.

— Були раніше? Але як?

— Я усе розповім тобі дорогою. Йди збирайся.

Хоч Лесь сказав це все спокійно й лагідно, Софія чомусь занепокоїлась і дещо розсердилась. Чому не можна пояснити все просто зараз?

— Не хвилюйся, ти про все дізнаєшся, — наполегливо промовив чоловік. — За п’ятнадцять хвилин чекаю тебе у вітальні, — підморгнув він і з цими словами залишив дівчину саму.

…Коли Софія знову спустилася донизу, у вітальню, одягнена вже у черевики й куртку та «озброєна» рюкзаком, Лесь чекав на неї.

Був одягнений як і Софія — зручно для походу, — за спиною мав іще більший рюкзак, ніж у дівчини, а в руці тримав чималий згорток.

— Це тобі, — промовив він і кинув його дівчині.

— Що тут? — запитала вона.

— Зимова куртка, взуття, капелюх та рукавиці.

— Але навіщо?

— Я помітив, що у тебе осінні черевики, та й куртка не надто тепла. Це небезпечно, враховуючи, що нас може застати сніг.

— Але ж зараз середина осені!

— Хтозна… — лише й мовив він. — Ти готова? — запитав, коли Софія ледве вмістила згорток у рюкзак. — Гаразд. Тоді ходімо.

І вони вийшли. Не встигли ступити й декількох кроків, як їх наздогнав кіт Тот.

— А він хіба з нами? — поцікавилась дівчина.

— Ну звісно!

Коли вони перейшли кілька вуличок, він заговорив знову:

— Ти хотіла поговорити за сніданком. Я слухаю.

— Куди ми прямуємо? — запитала вона.

— Зараз ми йдемо до театру в центрі міста. Знаєш, де він?.. Там нас буде чекати підмога, що допоможе дістатися до місця.

— А куди саме?

— До нашого головного штабу. Це за мостом на Ламаному спуску… Можливо, ти запитаєш те, що насправді тебе цікавить? — Лесь раптом зупинився й серйозно-хитруватими очима глянув на дівчину.

— Що ж… — Софія дещо знітилася. Склалося таке враження, ніби він бачить її наскрізь. — Так, гаразд, запитаю… — і вони знову рушили вперед. Софія якийсь час мовчала, не знаючи з чого почати, а тоді наважилась. — Хто такі ТХЗ?

— Доречне запитання. ТХЗ розшифровується, як «Той, Хто Знає» або «Ті, Хто Знають». Це ті з нас, що вже бували в цьому вимірі раніше. Вони повернулись у звичний вимір для того, щоб відшуковувати собі подібних і готувати їх до подорожі сюди. Щоб ділитися знаннями.

— Тобто, як це — повернулись? Хіба можна просто так повернутись?

— Звісно можна… З часом ти про все дізнаєшся.

Софія знову замислилась, готуючи наступне запитання.

— Я так розумію, ми не перші, хто опинився в цьому вимірі?

— Правильно. Такі переходи відбуваються вже більше століття. В кожній новій групі знаходяться люди, які вважають, що не встигли зробити все, чого прагнули, у звичному вимірі. І вони повертаються — завершують справи, а разом з тим допомагають іншим підготуватись до переходу… Ті, хто залишаються, облаштовують життя тут — будують будинки, ростять сади, закохуються і народжують дітей. Проте, кожен знаходить щось для себе — дехто займається наукою, інші — мистецтвом, хтось доброчинністю… Тут відсутнє поняття «робота», люди не отримують платні за свою працю — вони працюють лише з метою самовдосконалення, навчання і, звісно, задля задоволення. Тут відсутнє поняття грошей. Ніхто нічого не купує. У більшості є власні городи, де вони вирощують їжу, люди самі виконують хатню роботу, готують їсти й печуть хліб. Дехто сам шиє одяг, інші йдуть до майстра й замовляють у нього.

— І майстер виконує роботу безкоштовно?

— Звичайно. Це приносить йому задоволення, бо це Його Справа — справжня справа, в яку він істинно закоханий, і якою покликаний займатись… А пізніше він захоче смачного пирога й піде в пекарню, де працюють люди, яким він колись пошив одяг. І вони з не меншим задоволенням приготують йому все, чого він забажає. Кожен робить те, що йому подобається — ні більше, ні менше.

— Здається, я починаю розуміти. Людям не потрібна платня, бо вже самою платнею буде те задоволення, яке вони отримують від праці, правильно?

— Так.

— Якийсь комунізм виходить!

— Чесно кажучи, взагалі не розуміюсь на комунізмі, але знаю єдине — це точно не він. Ті стосунки, які складаються тут між людьми, те життя, яке вони ведуть… не мають ніяких аналогів в історії. Хоча… Був колись один учений-психолог, мрією якого було провести такий дослід — завезти групу людей на безлюдний острів, створити їм необхідні умови для задоволення всіх потреб — як матеріальних, так і духовних. Згідно з цим ученим, люди там через деякий час перестали б сваритись, ворогувати, а кожен жив би заради самовдосконалення і в своє задоволення. На жаль, йому так і не вдалося провести такого експерименту… Так от, до чого я веду — тут відбувається щось подібне, лише з тією різницею, що всі необхідні умови створюються самими людьми, тут неможливо «прийти на готовеньке»… І ворожнечі тут таки трапляються, коли виникають, так би мовити, конфлікти інтересів, але врешті-решт кожен отримує те, чого бажав.

— Хіба таке можливо?

— Можливо, хоча все це дуже непросто і ґрунтується на тому, що кожна людина живе, як бажає її душа, і при цьому приймає спосіб життя іншої людини, не намагаючись його змінити. Успішне функціонування такого суспільства залежить від кожної окремої особистості, що до нього входить. Ти мене розумієш?

— Думаю, так… в усякому разі, починаю розуміти… — вона на мить замислилась. — А де вони — всі ці люди?

— Ті, що лишилися тут, мешкають переважно у великих містах. Розумієш, в кожному переході приймає участь не так уже й багато людей. Із нашого містечка набереться чоловік, можливо, тридцять, навряд чи більше. Розвиток же потребує спілкування й обміну досвідом. Тому люди вважають за краще збиратися гуртом.

— Ви, здається, сказали, «ті, що лишилися»…? Не всі лишаються?

— Софіє, не забувай, що розвиток тут відбувається значно швидше, ніж ти можеш собі уявити. Скупчення людей, що досягли високого енергетичного рівня — високого рівня розвитку, — розкриває широкі можливості для самовдосконалення. Тому багато хто років так за тридцять-сорок зникає. Ми передбачаємо, що вони також переходять на вищий рівень.

— А тут також є ТХЗ — ті, що знову повертаються сюди, щоб готувати інших?

— Ні… Можливо, люди, що прожили тут так довго, уже й не мають потреби в підготовці. Можливо, вони й самі уже ГОТОВІ… Хоча ми точно не знаємо. Дехто з тутешніх людей стверджує, що бачив тих, які зникли. Вони з’являються у найпотрібніший момент — просто нізвідки, — навчають дечому або виручають із біди і знову зникають… Але людей, які бачили все це, дуже мало…

— Гаразд. Ви говорите, що багато хто переходить на інший рівень. А що трапляється з рештою? Помирають?

— Так, вони помирають.

— І народжуються знову тут?

— Це цікаве запитання, — посміхнувся Лесь. — Вивченням цього якраз займається Марта. У тебе буде нагода поговорити з нею на цю тему…

— Марта — це одна із Тих, Хто Знає? — здогадалась Софія. Лесь кивнув на знак згоди. — А скільки їх у нашому місті?

— Три. Перша Марта, іще двоє — Світлодар та Олексій. Думаю, ти познайомишся з ними уже найближчим часом. Вони дуже цікаві люди… Утім, всі ми тут однаково цікаві.

…Вони продовжували йти вперед, проминаючи знайомі місця. Ось каштанова алея, обабіч якої подекуди насаджені ялини, — улюблене місце для прогулянок дбайливих мам із дитячими візочками… А ось єдиний взуттєвий магазин у місті, товари якого вона поважала і з задоволенням купувала… А якщо звернути ліворуч тут, перед кінотеатром, де завжди, з невидимих на те причин, затори на дорозі, — можна потрапити в редакцію місцевої газети, до якої вона іноді приносила свої статті і навіть отримувала за це гонорари.

«Невже це все в минулому?» — подумала.

А вони все рухались далі, сонце піднімалося вище, усе нові й нові запитання долинали з вуст дівчини, Лесь не стомлювався давати на них відповіді. Часом на його обличчі з’являлася посмішка.

— Бачу, ти хочеш дізнатися про все й відразу? — хитрувато запитував він.

Але Софія не зважала на ці зауваження. Вона й СПРАВДІ хотіла знати. І продовжувала запитувати.

— А що сталося з нами у звичному вимірі? Там, де ми були раніше?

— Ти сама дала відповідь на своє запитання — «там, де ми були раніше». Ми уже не там, Софіє. Ми ТУТ. Що може статися з людиною в тому місці, де її просто не існує?

Софія задумалась. У його словах був сенс.

— Гаразд. Але що бачать люди, які залишились там, замість нас?

— Нічого, — просто відповів Лесь. — Ми ж зникли.

— Але… — дівчина раптом стурбувалась. — Але ж нас будуть шукати!

— Звісно будуть. Але не знайдуть.

— А як же моя родина? Мої друзі?

Лесь раптом зупинився, співчутливо глянувши на дівчину.

— Пробач, я зовсім забув… Мені шкода… але ти ПОВИННА бути ТУТ, інакше ти б тут не опинилась. Це твоя доля і твоє призначення.

— Невже ви всі так легко покинули свій дім? — обурено запитала вона.

— Софіє, я хочу, щоб ти зрозуміла. Послухай мене уважно. Це ніколи не було легко. Кинути все, що ти цінуєш, всіх, кого любиш, задля того, щоб потрапити туди, де ніколи не мріяв опинитись, де ти нічого не маєш — це просто не може бути легко. Але лише так усе те, чого ми досягли, що цінуємо і любимо, матиме сенс. Розумієш?

Дівчина на мить замислилась. Так, вона чудово це розуміла, але не могла змиритись із думкою про те, що все їй рідне залишиться тепер у далекому минулому — так, ніби його й не існувало зовсім.

— Та все ж… невже ти не відчуваєш ніякого суму за тим, що залишив? Кого залишив?

— Уже ні, — просто відповів він. — Знаєш… ми ж мали час із усіма попрощатись. Ми знали, що колись їх доведеться покинути… І, хоч ми й не знали, коли це станеться, були готові до цього.

— Мені це дещо нагадує.

— Так, і що ж?

— Смерть… так, саме це. Мало хто знає, коли він помре. Багато хто боїться цієї миті. Але той, хто розуміє, що боятися немає сенсу, бо це все одно колись станеться, позбувається страху. І тоді він може жити так, як цього схоче, як йому підказує серце. Розумієш, про що я?

— Так, — Лесь також замислився, а тоді посміхнувся. — Знаєш, мені ніколи не спадало на думку таке порівняння.

І так вони йшли вперед. Минула вже майже година.

Кіт незмінно супроводжував їх у подорожі, часом зникаючи і з’являючись знову. А згодом Софія помітила іще одного супутника — чорну ворону. Можливо, розігралась уява, але їй здалося, що це та сама ворона, яка була поряд позавчора.

Раптом виникло іще одне запитання.

— А тварини і рослини — вони також перенеслися в цей вимір?

— Якщо ти маєш на увазі Провідників, тоді так.

— Провідників? — здивувалась дівчина.

— Так. Тих, хто направляє нас і допомагає нам на шляху впродовж усього життя. У кожної людини є Провідник, і часто не один.

— І це завжди тварина чи рослина?

— Інколи це може бути камінь, скеля, просто тінь, дощ, який раптово линув з неба, світло, що вчасно осяйнуло кімнату, чи годинник, який зупинився певної миті. Провідники набувають форми того, що ми ЗДАТНІ зрозуміти, того, в що ми спроможні повірити, і передають нам послання і знаки Всесвіту.

Софія почала пригадувати різні моменти зі свого життя. Одного разу у неї не задзвенів будильник, і вона запізнилась на дуже важливу зустріч. Але дорогою туди зустріла людину, яка пізніше стала найкращим другом. Іще пам’ятала момент, коли задзвонив телефон. Він був у кімнаті, де працював телевізор. У слухавці почула тільки гудки, а по телевізору якраз показували рекламу нового телешоу, з якого вона пізніше почерпнула безліч цікавого й важливого для себе.

Пригадувала все більше й більше схожих моментів.

— Я починаю розуміти, — сказала вона нарешті, а на вустах засяяла радісна посмішка.

Якийсь час вони йшли мовчки, а тоді Софія запитала знову:

— А Провідники працюють разом із Янголами-охоронцями?

Запитавши, зрозуміла, як безглуздо, певно, це прозвучало. Проте Лесь, здається, цього не помітив і поспішив відповісти:

— Інколи. Але Янголи переважно захищають нас. Їхні послання направлені здебільшого саме на захист. Тоді як Провідники дають знаки, які направляють нас на правильний шлях. Ми рідко замислюємось, що було б з нами, якими б ми були тепер, якби не усілякі дрібнички, що ми їх іноді навіть не помічаємо. Але саме такі дрібнички перетворюють нас у тих, ким ми є.

— А взагалі, — додав потім Лесь, — можливо, й не варто поділяти їх. І Янголи, і Провідники, втім, як і звичайні смертні люди, — втілення єдиної абсолютної сили. Тобто, по суті своїй, вони — одне й те саме.

— Тот — твій Провідник? — запитала за якийсь час дівчина.

— Так, і тепер твій теж. А ще та чорна ворона, — він показав на дерево, де сиділа їхня супутниця. У відповідь ворона голосно каркнула.

— А інші тварини й рослини — ті, які не є Провідниками, вони перенеслися, чи були тут давно?

— Ми гадаємо, що вони тут давно. Така собі система життєзабезпечення. У них також дуже важлива роль, і вони також саме там, де й повинні бути.

— Але звідки вони тут?

— Ми не знаємо. Можливо, були в цьому вимірі завжди або якась частина перенеслася сюди із першими людьми, а потім розмножилась уже тут. Але ми не досліджували це питання глибоко.

— Чому? — здивувалася дівчина. — А раптом це дуже важливо?

— Можливо й так, — замислився Лесь. — Якщо це насправді важливо, то ми дізнаємось про все в той момент, коли це стане необхідним. У будь-якому разі, завжди повинні залишатись деякі таємниці.

Раптом Софія зрозуміла, що це всі запитання, на які вона хотіла отримати відповідь просто зараз. І хоча було іще безліч нез’ясованих речей, вона знала, що тепер не час. І вона замовкла.

Хвилин за десять, коли у тілі вже почала прокидатись утома й голод, вони несподівано зупинились, і Лесь запитав:

— Ти умієш їздити верхи?

— Трохи… — невпевнено відповіла Софія. — А що?

— Та це й не дуже важливо. Якщо вони прислали саме ЇХ, значить умієш, — посміхнувся Лесь.

— Кого — їх? — здивувалась дівчина.

— Зараз побачиш — тут, за рогом.

Софія тільки тепер помітила, що вони вже дісталися театру. Тут їх має чекати підмога, казав Лесь. Але невже «підмога» може виявитися кіньми?

…За рогом їх очікували дві могутні постаті. Обидві міцні та граційні, одна з них більш витончена, інша — значно масивніша.

— Коні! — радісно вигукнула дівчина.

— Тихіше, — з посмішкою мовив Лесь. — Май до них повагу. Привіт! Як дорога? — запитав він у них, гладячи обох по шиях.

Коні не були осідлані і виглядали справжніми дикунами. Менший кінь, білого кольору з доволі короткою гривою і темними очима, які здавалися двома глибокими безоднями, у відповідь щось лагідно заіржав.

Більший же, темно-коричневий, мав трохи довшу гриву і очі, сповнені гордістю, знанням і німим запитанням. Він уважно розглядав дівчину.

Цей погляд заворожив її, і вона підійшла ближче. Мовчки також почала гладити коней по шиях. Тепер щось заіржав коричневий.

— Так, я знаю, ми запізнились, — сказав Лесь, ніби у відповідь. — Пробачте.

І знову почулось іржання.

— Думаю, тобі вони прислали Ішу, а мені — Лицаря.

— Привіт, Ішо, — привітала Софія білу кобилку. — І тобі привіт, Лицарю.

ІІ

— Я допоможу тобі сісти, — за якусь мить сказав Лесь.

— Добре. От тільки я ніколи не їздила верхи без сідла і вуздечок.

— Не хвилюйся, коні у нас спокійні й мудрі. Навряд чи вони йшли сюди задля того, щоб скинути тебе. Звикнеш.

Він підняв її і посадовив на Ішу, після чого сам якимось чином виліз на високого Лицаря. Проте Лесь не поспішав давати команду «рушай!» — склалося враження, що чоловік чогось очікує.

Збігла якась хвилина. Лесь нерухомо сидів на коні, вдивляючись в далечінь і майже не кліпаючи.

— Ми когось чекаємо? — запитала дівчина. Проте Лесь не ворушився.

Це нагадало їй дещо. Так само він поводив себе сьогодні зранку, і Софія вирішила неодмінно запитати його про це, коли той зможе відповідати. А доти залишалось чекати.

Минула іще хвилина. Коні почали нервово переступати з ноги на ногу й час від часу схвильовано іржати.

Дівчина також стурбувалась. Вона все оглядалася навкруги в надії побачити те, на що дивився Лесь, проте так нічого й не вгледіла…

— Тот відразу піде туди. Ми можемо рушати, — заговорив раптом Лесь, коли Софія перестала вже сподіватися на його відповідь. Дівчина не зрозуміла до кого було направлене повідомлення — чи то до неї, чи то до коней, проте, на всяк випадок, кивнула головою на знак згоди.

Іша слухняно рушила з місця.

Кілька хвилин ішли дуже повільно. Коні ніби звикали до вершників, даючи час самим вершникам звикнути до коней. Софія справді скоро звикла. І, хоча вона й трималася легенько за спину і шию Іші, проте відчувала себе досить впевнено. Вони пішли швидше.

Намагалась згадати, коли востаннє керувала конем, але вирішила, що це трохи недоречно. Адже в цьому випадку не вона була головною. Іша сама знала дорогу і вела свою підопічну.

«Невже це також Провідник?» — подумала Софія.

Якийсь час вони просувалися мовчки. Дівчина не наважувалась запитати про цей таємничий «транс». «А раптом це щось дуже особисте?» — думала вона. Та все ж, оскільки дорога мала бути довгою, вирішила за краще провести цей час не просто так, а дізнаючись щось нове для себе.

— Можна запитати?

— Авжеж. Ніколи не бійся задавати питання. В гіршому випадку тобі просто не дадуть відповідь… або збрешуть… та, зрештою, хто, як не ми самі, вирішуємо, що є правдою, а що брехнею?

— Так, справді… — ця промова дещо збила її з пантелику, але вона розуміла, що Лесь, як завжди, має рацію. Безглуздо боятися відповіді, якщо ти прагнеш її почути. — Я хотіла запитати про твій «транс»… я бачила сьогодні зранку і зараз… це медитація, чи не так?

— Ні Софіє, це не медитація, — посміхнувся Лесь. — З чого ти взяла?

— Ти ніби не ворушився, дивився вперед, я задавала питання — ти не чув…

— В тому й справа. Якби я медитував, що, мушу зазначити, досить недоречно в цій ситуації, хіба були б у мене розплющеними очі? — посміхнувся він.

«А й справді, як я могла не помітити таку деталь?»

— Твоя правда, — мовила вона. — Медитація — це спосіб пізнання зовнішнього світу через внутрішній. Людина спрямовує свій погляд всередину, до свого внутрішнього «Я», для чого заплющує очі. А в тебе очі залишались розплющеними… — Софія замислилась. — То що ж це було?

— Нічого особливого. Просто один із способів спілкування. Зранку я радився з Мартою про те, чи приходити сьогодні. Зараз я шукав Тота… не помітив, коли він відійшов від нас і не знав — очікувати на нього чи ні.

— Це щось на зразок телепатії? — запитала дівчина.

— Зараз я не зможу тобі пояснити усіх деталей, отож вважай, як хочеш. Пізніше ми поговоримо про це.

Софія була дещо розчарована такою відповіддю. Але потім згадала, що вона сама захотіла її почути, отож змирилась із завершенням сьогоднішнього уроку саме на цій миті.

А коні все слухняно йшли вперед. Інколи вони пришвидшувались, зриваючись майже до галопу — тоді дівчині здавалось, що вона от-от впаде зі спини свого Провідника… часом їхні кроки вповільнювались, та загалом вони рухались швидко — достатньо для того, щоб за декілька хвилин до третьої уже опинитись на місці. А опинились вони в приватному секторі, на задньому подвір’ї величенького триповерхового будинку.

«Багатенькі ж у них штаби», — подумала було Софія, проте ця думка миттю вилетіла з голови. До них наближалась невисока, доволі струнка, сильна на вигляд, жінка. Була одягнена в звичайні джинси і футболку, а на плечах мала вишиту вовняну хустину.

«Марта», — здогадалася дівчина.

Лесь уже зістрибнув зі свого коня і рушив до жінки. Тож Софії більше нічого не залишалось, як намагатись самій зістрибнути зі свого Провідника. Допомогла Іша. Вона присіла на своїх міцних ногах, опустивши корпус достатньо, щоб Софія могла спокійно поставити ступні на землю.

Дівчина так і зробила.

Вона лагідно погладила кобилку по шиї, дякуючи за її розум, доброту та винахідливість, після чого рушила до Леся і жінки, які стояли на декілька метрів попереду і щось жваво обговорювали.

— Сорок чотири? — здивовано й захоплено перепитував він. — Ти впевнена?

— Я вмію рахувати, якщо ти про це. З вами буде сорок шість… Привіт! Я — Марта, — просто сказала вона, коли помітила Софію.

Змогла роздивитися ближче риси обличчя незнайомки. Засмагла шкіра, чорне коротке волосся, підстрижене «під хлопчика», чуттєві губи і якась суворість у лінії брів. Їй можна було б дати років тридцять, не більше, але в добрих карих очах відчувалась величезна мудрість поколінь.

— І вам добридень, — відповіла дівчина, тиснучи їй руку. — Я Софія.

— Дуже приємно, — посміхнулась жінка, після чого несподівано розвернулася й увійшла в будинок.

Софія була дещо здивована такою поведінкою. Вона сама не знала, чого очікувала, але сподівалася, що їй приділять куди більше уваги.

«Що ж… думаю, вона просто заклопотана… цікаво, а про що вони з Лесем тут говорили?»

— Я відведу коней до стайні, а ти проходь, знайомся, влаштовуйся, як тобі зручно, — перебив Лесь хід її думок.

— Я думала, ми будемо разом, — дещо розхвилювалася дівчина. Вона часто ніяковіла при знайомстві з новими людьми.

— Не турбуйся, — серйозно промовив Лесь. — Все, що від тебе вимагається — бути собою і робити те, що схочеться. Пам’ятай — всі ми просто люди, всі ми йдемо дорогою самовдосконалення. Якби хтось із нас був кращим за іншого, ми б тут просто не опинились.

— Угу… — Софія неуважно кивнула головою.

— Я підійду за декілька хвилин, — посміхнувся Лесь і рушив до коней.

Софія спостерігала, як віддаляються три могутні постаті її нових друзів, і коли вони врешті зникли, вирішила, що час іти.

Зайшла через залишені Мартою прочиненими двері.

Довго стояла в порозі, вдихаючи незнайомі запахи, що навіювали передчуття пригод, таємниць, запитань і відповідей, мудрості й сміливості… вслухалася в голоси людей — голоси схвилювання, занепокоєння, радості, піднесення, нерішучості, голоси суму і голоси підтримки. Різні голоси, проте всі — співучі та приємні до слуху… Дуже приємні!

— О… Привіт! — сказав хтось праворуч од неї. На вустах сяяла посмішка, а в очах не менш яскравий блиск.

— Привіт… — нерішуче мовила Софія.

Перед нею стояв високий юнак з ластовинням на обличчі й розпатланим кучерявим русим волоссям.

Якийсь час обоє мовчали.

— Ти новенька, так? — мовив нарешті юнак.

— Так, щось схоже на те, — ніяково відповіла Софія.

— Я теж… — посміхнувся той. — Я — Микола, — він простягнув їй руку для знайомства.

— Я Софія, — відповіла та, тиснучи руку. — Дуже приємно…

— Взаємно… То, може підемо до вітальні? Там зараз збираються всі… новенькі… знайомимось, знаєш, і все таке…

— Еге, — і знову дівчина відчула себе ніяково.

Вирішила, що дорогою треба неминуче розмовляти про щось.

— А скільки нас… новеньких, тобто?

— Знаєш, я не рахував… — він замислився, — думаю, чоловік із двадцять буде… іще десь стільки ж інструкторів… і троє ТХЗ… та, думаю, ти знаєш…

— А хто такі інструктори?

— Ну, ті, хто знав, що це станеться… розумієш?

«Ага! Значить, Лесь — мій інструктор. То он воно як!»

Зайшли до вітальні.

Це було доволі просторе приміщення, майже без меблів: лише диван, кілька стільців і крісел, та ще столики, що містили на собі фужери з напоями.

Микола попрямував саме туди. Софії не залишалось нічого іншого, як піти вслід за ним.

— Що тут? — запитала вона, з підозрою поглядаючи на келихи.

— Соки, вино, пиво… на будь-який смак… — Микола взяв один із напоїв і так швидко зник десь у кімнаті, що Софія не встигла навіть подякувати за компанію.

Вона пильно оглядала напої. Не вистачало лише ненароком сп’яніти, щоб відчувати себе ще більш безглуздо. Отож, вона вибрала, на вигляд цілком безпечний, стакан з рідиною помаранчевого кольору і знайомим запахом.

Спробувала.

О, грейпфрут! Чудово!

Відпила декілька ковтків, розглядаючи людей у кімнаті.

Натовп зібрався розмаїтий. Були люди молоді, зовсім юні, і люди похилого віку; деякі вдягнені суворо й діловито, інші — в спортивні костюми та викличний одяг дискотек; були люди, які жваво щось обговорювали і такі, які ніяково сиділи десь на диванчику; хтось сміявся, інші стурбовано озиралися довкола.

Не знала, кого очікувала тут побачити — можливо, старців із довгими сивими бородами або грайливо налаштованих дітей, очі яких ще не бачили смутку… або, може, жінок у довгих темних мантіях, чи оголених німф… або дужих молодиків… проте раптом зрозуміла, що і тут Лесь не помилявся. Перед нею були звичайнісінькі люди.

Вони, як і вона сама, не очікували такого повороту подій. Деякі, примирившись, раділи і сподівались на краще майбуття, дехто досі не міг повірити в реальність ситуації. Та, в будь-якому разі, знала Софія, тепер саме вони стануть її сім’єю. Саме їм вона довірятиме свої таємниці, і саме вони відкриють їй власні. Вони навчатимуть одне одного і разом будуть насолоджуватися своїми здобутками. Вони їстимуть і питимуть разом, разом будуть працювати і разом відпочивати.

І так само несподівано для себе, Софія зрозуміла, що не відчуває безвиході, а лише нові можливості. І так само раптово усвідомила, що встигла полюбити їх усіх.

ІІІ

Тим часом у сусідній кімнаті готувалися до свята.

Накривали великий святковий стіл, розрахований на сорок шість осіб, залу прикрашали повітряними кульками та гірляндами; панував піднесений, святковий, хвилюючий настрій. Кожен очікував чогось надзвичайного.

Коли остання повітряна кулька була надута, і остання виделка покладена біля тарілки, запросили гостей.

Софія з радістю, хоч і не без хвилювання, увійшла до зали.

Погляд відразу зупинився на величезному круглому столі. «І де тільки вони його відкопали?» — подумала було дівчина. Стіл здавався надзвичайно великим, і просто-таки валився від різноманітних страв.

Софія озирнулася довкола. Обличчя сяяли радісними й дещо ошелешеними посмішками, усі здивовано переглядалися між собою.

За столом уже сиділо чоловік із двадцять. «Це інструктори», — вирішила дівчина. Відразу помітила, що вони сиділи групами і поодиноко — без видимої на те причини. Зрозуміла, що кожен займає таке місце, яке йому до душі.

Здається, не лише вона це помітила. Вже за якусь хвилину «новенькі» позаймали привабливі для себе місця.

Софія сіла на високий дерев’яний стілець, опинившись при цьому між жінкою років п’ятдесяти п’яти, яку помітила ще у вітальні, і хлопчиком з небесно-блакитними очима і світлим, ледь хвилястим волоссям — єдиною дитиною, яку Софія досі тут бачила. Хлопчика у вітальні вона не зауважила, отож вирішила, що він — один із тих, хто був знайдений, попереджений і підготовлений, себто, один з інструкторів.

Якийсь час усі перемовлялись, обмінювались посмішками й здивованими поглядами. Озираючись довкола, Софія скоро зрозуміла, що вже зустрічала більшість із цих людей раніше.

«З он-тією жінкою я стояла колись у черзі, а з тим хлопцем ми їхали разом в тролейбусі, а того чоловіка я бачила по телевізору, а та дівчина була на зустрічі Нового Року…»

Ця метушня тривала деякий час, аж доки до них не приєдналось іще шестеро — останні із запрошених. Серед них Софія помітила Леся, він також зауважив її і підморгнув. У відповідь дівчина посміхнулась.

Коли всі зайняли свої місця, без жодної домовленості чи попередження, люди взяли до рук ножі та виделки і розпочали трапезу.

Софія думала, що перед обідом почує промову, чи ще щось на кшталт її, але цього не сталося. Чому? Була впевнена, що всі новенькі, так само як і вона, не знають навіщо вони тут. Не для того ж, щоб просто познайомитись і пообідати?

Але вона згадала, як Лесь не дозволив їй розмовляти під час сніданку, і, вирішивши, що тут, певно, так заведено, почала мовчки їсти.

…Коли тарілки і стакани спорожніли, коли стіл почув уже з десяток тостів, а на щоках у всіх запанував безтурботний рум’янець, Марта підвелася з-за столу.

— Якщо всі вже наїлися, напилися і готові перейти до розмови, пропоную повернутися до вітальні, — сказала вона.

Колом пройшовся схвильований гамір, після чого усі закивали головами на знак згоди. Марта мовчки вийшла. За нею пішли іще двоє — дідусь і хлопець років двадцяти п’яти — з ним, пригадала Софія, вона зіткнулась колись у натовпі.

«Мабуть, ці троє і є ТХЗ», — подумала дівчина, підводячись із місця.

Якщо під час застілля Софія трохи заспокоїлась, то після запрошення на розмову все усередині неї, ніби, перевернулося, і дівчина знову відчула хвилювання.

Люди повільно підводилися з-за столу, кидали одні одному останні фрази і прямували до вітальні.

Тут усі розсілися — хто на дивани, крісла й стільці, хто на подушки, розкидані для цього на підлозі, а хто просто на підлогу. Зрештою залишились стояти лише троє — Марта, дідусь та хлопець.

Марта була трохи попереду, отож зрозумілим стало, що говоритиме саме вона. Інші двоє стояли позаду неї, перемовляючись і час від часу посміхаючись. Коли Марта заговорила, вони замовкли, але посмішки на їхніх обличчях нікуди не зникли.

— Мені дуже приємно бачити усіх тут разом, — почала вона. — Мабуть, вас цікавить, навіщо ж ми зібралися? — вона оглянула всіх присутніх. — Відповідь дуже проста. Ми повинні вирушати.

По колу хвилею рознісся схвильований шепіт.

— Ваші інструктори, зараз я звертаюсь переважно до тих, кого ми, на жаль, не встигли відшукати й попередити… отож, ваші інструктори мали розповісти вам, що люди тут живуть у великих містах. Настав і наш час вирушати. Ми розробили ретельний маршрут, згідно з яким будемо рухатись. Наш шлях лежить спочатку на північ, в місто під назвою Ерлі, де розташовується тимчасова станція. Туди ми повинні йти пішки. За нашими розрахунками це триватиме не більше тижня. В Ерлі ми зможемо сісти на потяг, який і привезе нас до остаточного місця — місця, де панують любов, мудрість та чаклунство… Місто Великих… — вона посміхнулася й знову оглянула всіх присутніх. — На всі ваші запитання зможуть відповісти Світлодар, — вона показала рукою на дідуся, — та Олекса, — черга настала за хлопцем. Опісля Марта вийшла з центру кімнати і зникла поміж людьми.

— То… у кого є якісь запитання — не соромтесь, запитуйте, — посміхнувся Олексій.

— Даруйте, — почулося з зали. Софія озирнулася й побачила молоду дівчину, вдягнену в дещо відвертий одяг, — але чому ми повинні йти пішки? На вулиці ж повно нікому не потрібних машин?

— Гарне запитання, — кивнув Олекса. — Ми не хочемо повторювати помилок людства, тому намагаємось якомога менше користуватися тим, що може зашкодити планеті… Усі прилади в наших штабах працюють винятково на електричному струмі, а його ми отримуємо від гідроелектростанції у горах. Екологічно чистий вид палива.

— Але навіщо ж тоді було переносити сюди всі ці машини? — почулося іще звідкілясь з глибини кімнати.

— Це зробили не ми, а Система. І, мушу визнати, це вельми мудрий і передбачливий крок. На випадок, якщо хтось із нас виявився б пораненим чи нездоровим… Але за декілька тижнів усі ці автомобілі зникнуть.

— Оскільки серед нас немає хворих, — на цей раз заговорив Світлодар. У нього був дещо хрипкий, проте дуже приємний та лагідний голос. — Оскільки немає поранених, можемо йти пішки. Машини пропонуємо лише старим та дітям. Що скажете?

— Я піду з усіма! — почувся звідкілясь рішучий дитячий голосок. Софія впізнала у ньому семирічного хлопчика, поряд із яким сиділа за столом.

— Добре… — посміхнувся дідусь. — А що скаже решта?

Кімнатою знову промайнула хвиля шепоту.

— Ми підемо всі, — вимовив нарешті хтось.

— Хто згоден — підніміть, будь ласка, руку, — попросив Олекса.

І сорок шість рук миттю здійнялися вгору.

— От і добре, — Світлодар був явно задоволений.

— Ввечері ми вивісимо план нашого маршруту, — заговорив знову Олексій. — Ознайомитись може кожен… Також ми з вами повинні узгодити список речей, необхідних у дорозі. Якщо у вас є щось, на вашу думку, корисне, не соромтесь, записуйте все у зошит, який ми залишимо на столі біля плану.

Із цими словами Олекса посміхнувся всім і зник серед людей, так само, як це зробила до нього Марта.