Бесплатный фрагмент - Палаюча рука

1

Людина вовтузилась, відчуваючи грубі руки на собі, але вирватись не вдавалось. Здається, десь далеко, чувся найрідніший голос на землі, та він раптово зник й незрозумілі розмиті кольори й картинки теж. Настала повна тиша й темнота. Мерзенний холод змусив зціпити зуби й вдихати тяжке повітря носом. Паніка наступала миттєво. Рухи сковували тверді холодні стіни й безпомічний крик починав зриватися з вуст. Та вирватися не вдається, й, мабуть, не вдасться ніколи.

— Гей, вставай! — енергійним голосом сказала стара в старій хустинці і брудному фартусі. — Пора йти, дід вже давно за річкою.

— Ні! — підірвався хлопець, мацаючи руками все навколо. Він, нарешті помітив бабусю. — А, це ти, зараз тільки вдягнуся. — його очі бігали по квадратній кімнаті, невеселий сон трішки його налякав, таке враження, що він колись його вже бачив, і не раз, але завжди було трохи моторошно.

— Йди поснідай і в дорогу! — обертаючись у дверях гукнула стара і її кроки легким шурхотінням простелились по хаті.

Білочолий юнак втомлено вдягнувся і пішов їсти, вже й забувши про набридливий сон. Зрештою він йому вже снився багато разів, тому й приводу про нього думати не було.

Легкий сніданок погано пішов, і його лице тепер було ще сумніше й задумливіше ніж завжди, ранок здавався ще похмурішим. Взувшись у високі резинові чоботи й зійшовши з кам’яного широкого ґанку, молодик вийшов на вузьку вулицю. За ґрунтовою дорогою, всипаною камінцями, косився різкий схил на кілька метрів, далі стара і трухла смуга лісу. За лісом був горбатий луг, порізаний рівчаками від води, яка інколи приходила на весні. Він зійшов вниз до своєї саморобної перекладини, між двома товстими деревами, й швидко підтягнувся десять разів. Хлопець вдихнув, скільки зміг, у свої юнацькі груди свіжого повітря. Юнак мав невисокий зріст і худу статуру, тому спорт був для нього завжди легкою забавкою. Після таких ранкових невимушених підходів, його хмуре лице пожвавлювалось, але після цього з нього не сходила задумлива непривітна гримаса. Темно-сірі очі завжди були повільні й не цікавим поглядом дивились на нудний світ, відтінюючи жаль до всього. Здавалося, що він завжди про щось думав, і був десь за пару світлових років від не важливої реальності. Та величну й всемогутню природу любив він по справжньому, хоч ніхто й ніколи цього не бачив на його овальному, трохи похнюпленому лиці.

До річки було кілька хвилин ходьби, а в шлунку трохи тяжіли два пересмажених яйця. Перейшовши вузеньку річку по мініатюрному містку, який був розташований там де вода завширшки була не більше двох метрів. Здається той місток перебудовували кожен рік заново, бо вода на весні його змивала. Далі була стежка через кумедні кущі, сюдою гнали стадо корів і дорога була, мов навіжені, круті хвилі. Хлопець пройшов ще кілька хвилин і опинився на просторому лузі за річкою, де зустрів свого сивого, високого діда.

— Грицю, бігом за он те озеро, треба зупинити стадо! — трохи схвильовано проказав дід, показуючи довгим пальцем на кругле озеро за сто метрів від нього.

«Добрий початок дня», — прикро подумав Гриць і помчав зупиняти стадо.

Через п'ять захеканих хвилин юнак вернувся до діда, старий прилаштовував старий велосипед під низьке дерево.

— Я зупинив їх за озером. — захекано мовив внук, дивлячись на діда поглядом, який не позволив би йому дати ще одне завдання.

— Добре. Корови полюбляють гризти траву біля того озера. Зараз вони понаїдаються і ляжуть відпочивати, а нам можна вже зараз лягати. — всміхнувся дід сам до себе, побачивши це, аж таке стомлене, лице внука.

Гриць наче зрадів, а наче й ні, бо щось у нього ті сніданкові яйця зовсім погано пішли.

— Тоді я мабуть ляжу, щось мені зле. — бовкнув молодик. Гриць був доволі цікавий в плані розмови, завжди отак бовкав якісь короткі, іноді незрозумілі співрозмовнику, фрази. Ходив завжди смутний і невеселий, а очі його дивилися, наче в якусь чорну дірку в космосі що пролітала над землею, тільки в нього під ногами.

Настала немала спека. Стадо почало рух вперед по лугу в пошуках їстівного: на випалену сонцем траву й поодинокі дикі груші, або кущі глоду. Небажаючи виходити з під затінку дикої груші, пастухи піднялися. Червневе сонце дуже вже гріло, тому перспектива йти за коровами була трішки гірша, ніж лежання в холодку.

— Всі на місці? — спокійно спитав дід.

— Мабуть, всі. — так завжди відповідав хлопець. Вставляв «мабуть» поперед своїх думок, бо був він з тих хто вважав що все може змінитися в кожну секунду.

Стадо пішло далі: хлопець з дідом за ними. Перейшовши старий яр вийшли на ще ширший луг опинившись між двома річками. Та що текла з півдня (від наших пастухів) була в два рази менша від річки по праву сторону (на північ).

— Ну, тут і допасемо до вечора. — сказав дід, і влігся головою під старий глід на квадратну сумку з харчами.

— Я піду подивлюся на Десну.

— Іди, я покличу якщо знадобишся.

Юнак завернув на північ і попрямував до обірваних круч які дивилися на Десну з висоти стріхи звичайного будинку. Він стояв на кручі і дивився на швидкі води Десни. Потім глянув на небо й зелений ліс на тій стороні річки. Сонце гріло хлопцеві потилицю. Хлопець задумався, як то буває коли стоїш перед зорями ввечері (Гриць часто так робив на канікулах). Аж раптом він побачив посеред бурхливої течії велику рибу, схожу на маленький підводний човен. Юнак примружився: риба-човен випірнула на секунду і хлопцеві здалося (чи ні?), що вона якимсь незрозумілим чином озирнула все довкола й на частку секунди подивилася просто в здивоване спітніле лице хлопця. Потім почувся звук булькання як у підводних субмаринах, тільки моторошний і неземний — риба блискавкою пірнула під воду з такою швидкістю, що Гриць не встиг и оком кліпнути.

«Та ну, просто сонце напекло. Не міг же я, в якомусь селі зустріти НЛО?» — отак от мислив Гриць. Він якось дуже захопився цією інопланетною лихоманкою ще років зо два тому. Відтоді він у все це вірить, бо знає що все може змінитися в кожну секунду. «Невже ми одні в безкінечному всесвіті?» — такого просто не міг допустити Гриць у своїх думках, тому після побаченого довго сидів в інтернеті на мобільнику в пошуках якоїсь істини. Та нічого достовірного він так і не знаходив.

Все літо Гриць провів у селі. Щоранку він виходив до тихих берегів Десни в різних місцях, але нічого подібного більше не бачив. Сидів на березі мовчки і вдивлявся в зеленувату річкову воду. Срібні маленькі хвилі від вітру спритно бігали по поверхні, яка в штиль була гладенькою, незважаючи на доволі швидку течію річища. Отак, сам того не знаючи, він медитував, хоч і робив це на свій лад.

Одного без примітного ранку до нього підійшов, на вигляд старий, але енергійний чоловік з не приборканою бородою.

— Як ти? — звичним голосом поцікавився він.

— Непогано, — кинув хлопець, навіть не глянувши на нього, і здивовано перепитав, — а ви хто?

Краєм ока він бачив чоловіка схожого на лісника: зелена одежина і каптур, все трохи заношене, з кучею карманів та ще й борода, і очі в нього було спокійні й нагадували шелестіння лісу під час легенького вітерцю восени.

— Я частина цього світу, як і всі люди на землі.

— Мабуть. — кинув свою універсальну фразу хлопець. «Що це він від мене хоче?» — Гриць бачив його лише краєм ока і вирішив встати й повернутися до нього що б бути на рівних. Проробивши цей задум, він уже був розкрив рота щоб спитати чого це він тут з ним розводить, як лісник зник. Якось дивно Грицю зробилося: «Знову сонце напекло чи що? Та ще ж тільки ранок..»

Дивний чоловік більше не з'являвся.

За все літо хлопець говорив тільки з дідусем і бабусею, якщо не рахувати діалог з незрозумілим лісником. Самотність стала для хлопця нормальним явищем, він дуже багато читав про інопланетне життя і його це замкнуло в собі, цілі всесвіти він ховав у собі, але був завжди один. Частенько йому снилися різні теорії що ж буде з планетою, коли з'являться якісь неземні цивілізації. Від спалювання планети заживо до міжчасових мандрівок, де люди самі себе знаходили на інших планетах. Отакі от веселі сни були на канікулах сімнадцятирічного.

— Він сам обрав цей шлях, це його життя. — говорив дід, коли приїхав у вересні в гості до дочки. — Як у нього справи в школі?

— Каже, що «нормально», більше нічого, він взагалі мало говорить. — спокійно відповів батько Гриця.

— Йому сімнадцять, — почала знервована мати, — в нього такий період…

Розмова про хлопця скоро вичерпалася за браком інформації про звичний об'єкт розмови. Вони втрьох звернули русло бесіди в іншу річку. Пили добре заварений чай, в невеликому домі, що був розташований у селищі, яке на п'ятнадцять кілометрів віддалялось від Авдіївки.

Надворі світило сонце. Чай вже закінчувався, коли у двері увійшов школяр з ранцем на спині. В нього було кам'яне лице, як і останнім часом, але побачивши гостя він зобразив посмішку.

— Привіт! — вигукну хлопець, майже радісно не відводячи очей від такого цікавого заняття як скидання черевиків.

— Привіт, як справи в школі? — спитав дід.

— Нормально. — бовкнув хлопець і швидко пірнув у свою кімнату.

— Якийсь він дивний останнім часом… — сказав до батьків дід.

Більше хлопець нічого не чув бо вже закрив двері до своєї кімнати. Школа стала байдужа для нього, особливо коли наступив випускний клас. Після дивних літніх подій, щось дуже сильно його пересмикнуло. Гриць вже разів сто, мабуть, не міг переконатися, чи він те все бачив, чи йому й справді напекло? Він дуже багато читав та дивився різні документальні фільми про НЛО та все в такому дусі. Говорити він взагалі вважав за непотреб, і з його уст виходили тільки скупі відповіді у школі.

Сплинув Новий Рік. Після канікул у хлопця знову почали снитися «унікальні» сни, як він їх сам подумки й назвав. В снах був один і той самий моторошний зміст. Гриць вставав зранку вдома, снідав, і виходив до школи, але виходивши з хати його хапав за руку лісник (той, що приходив улітку) і вів за собою. Вони йшли в темноту, чорну, як смола, напруга завжди зростала з кожним кроком, та Гриць не міг вирватись. Через деякий час вони підходили до ще темнішого провалля, якщо таке взагалі можливо. Лісник ступав туди й тягнув у прірву за собою й хлопця. Гриць завжди пручався, та лісник казав (чи передавав йому подумки), що ступати в найтемніше провалля — це перемога. Та падіння в чорну діру не дуже приваблювало хлопця і він завжди тікав звідти скільки духу було. Отак він бігав по тій темноті вже декілька разів за зимні канікули.

Нічні жахи були періодичні і закінчились після не менш дивної пригоди. В кінці лютого було дуже холодно і зимовий покрив робив Десну не менш привабливою для очей, ніж влітку. Гриць вирішив з'їздити в гості до бабусі: його зараз дуже тягнуло на природу після цих кошмарів. Отож в суботу зранку він вибрався до зупинки автобуса і через двадцять хвилин уже був у селі. Сніжний покрив доволі сильно вабив би кожного у цю пору, тому Гриць мало не зойкнув дійшовши до Десни: так було гарно. «Ось чому нам треба навчатись: милуванню цією красою, а не ту муру яку ми вчимо в школі. Ось що треба тримати в голові. Тільки тут я по справжньому вільний, тільки тут я бачу, чому треба цінувати природу, тільки перед такою красою всі люди будуть в рівних». Гриць сидів на дні перевернутого дерев'яного човна, що був міцно примерзлий до землі і прикутий до могутньої верби. В глибокій, для його віку, задумі хлопець оглядав все довкола.

— Як твої пошуки? — розворушив тишу тихий, але чіткий чоловічий голос.

Гриць повернув голову вліво і побачив того самого лісника, він був у тій самій одежині, тільки в утепленій формі. Його очі так само були спокійні і здавалося в них вмістився цілий світ.

— Ви про що? — на-пів стриманим голосом запитав Гриць, здивувавшись що чоловік знає про його таємні пошуки інопланетного.

— Неземне життя, яке ти шукаєш, напевне, існує. Я бачив їх…

— Звідки ви знаєте? Ви за мною стежите?

— Я знаю про тебе все…

— Хто ви у біса такий? — Гриць уже не стримався, лють підхопила його на ноги, і він повернувся до всезнаючого лісника… Але він знову зник, і Гриць мертвим пнем простояв хвилину, дивлячись на місце де повинен був бути дивний чоловік.

«Шукай в житті, а не в інтернеті», — слова пролунали в голові Гриця доволі чітко й струмом просочились по всій задумливій голові.

— Що ви маєте на увазі? — трішки підвищеним голосом запитав Гриць до порожнечі, де мав би стояти лісник. Хлопець був упевнений, що це його дивні слова пробігли по його макітрі.

«Мабуть я зайшов занадто далеко, — думав Гриць, попиваючи чай на кухні у бабусі, — говорити з невидимим лісником, мабуть, скоро сам до себе буду в слух базікати. Шукай в житті? Це де ж можна марсіанинів шукати на землі? Невже це все насправді було?»

Настав початок березня й на вулицях почав танути сніг. Дороги змінились на грязьові ванни, по яких Гриць ходив до школи. Він не надто любив ці заняття, але він дуже прикипів до історії. Надіючись щось таки знайти після тих почутих слів, він невпевнено підняв руку на уроці історії і спитав:

— Чи можливо таке що прибульці вже не одноразово встрявали в справи людей? Ну, наприклад, Друга Світова яку ми вивчаємо, чи вам не здається що фашисти надто вже випередили всіх у розвитку?

В класі почався гул, деякі учні сміялись, деякі пильно дивилися на вчителя, а дехто був схожий на Гриця перед Десною — дивилися наче в нікуди, очевидно також вірячи в це.

— Можливо ти й правий, таких теорій багато, але щоб хоч одна була обґрунтована на сто відсотків я не бачив, тому підстав у це вірити в нікого не має. Це тільки теорії, не більше. — стримано відповів молодий вчитель історії. — Добре. Якщо більше питань немає то додому повторите цей урок. До побачення.

Продзвенів, радісний для дітей, дзвоник. Гриць схопив легкий ранець і вийшов з класу. Далі, без будь-яких зупинок і балачок, побрів до виходу зі школи. Вийшовши на шкільне подвір'я, роззирнувся («шукай в житті»).

— Треба спробувати. — сказав він сам до себе, і голова, наче так і було задумано, повернулася в бік церкви. — Те що треба.

Розім'явши ноги ходою, він крокував до білої зеленоверхої церкви, а в душі було якось не по собі: він перший раз пішов туди з власною волі. Гриць вважав що церква — це якесь обдиралово простих людей які «вірять в бога», а потім по святам напиваються так що ледь додому заповзають. Ось і вся віра і церква.

У церкві біля входу була лавка з релігійною атрибутикою. «А ну звісно, як же іще». Все довкола блищало, багато речей було з позолотою. Після кімнати з лавкою, розташувалась височенна стеля з куполом.

— Добрий день! — привітався з Грицем продавець. Це погана ідея відразу подумав Гриць, коли продавець уже щось белькотав, але Гриць його не слухав. «Золото… всюди… і мене змушували давати йому дари, молитися, вірити що він все сильний, а в нього тут золото… А в газеті оголошення що мала дівчинка помре, якщо негайно не зробити операцію, в батьків, звісно грошей на неї немає, а в нього тут золото… всюди… А дитина помре, зате „всевишній“ буде в золоті.» Щось дуже сильно задряпало Гриця в грудях, наче скажений кіт хотів розірвати його зсередини, розпач і смуток виповзали з далеких кутків душі й читалися мозком на повному оберті. Біль поступово замінювався люттю. Хлопець вибіг з церкви, залишивши продавця невдоволеним та збентеженим. Гриць біг, що є сили до озера за церквою. Біг вгамовував лють. Впавши на мокру траву перед озером він почав гамселити землю що є сили, і трохи розідрав кулаки та добряче вимазався.

«Невже нічого не змінилося? Невже історія нічому не учить людей? Чому все йде по колу? Знову і знову? Війна за війною, міняється тільки зброя якою нас убивають і все. Світ закам'янів, від часу створення християнства, та нас змусили повірити в прогрес, бо в нас з'явилися комп'ютери та все механізувалося. ТА ЩО ЦЕ В БІСА ЗМІНИЛО, ЯКЩО ЛЮДИ Й ДАЛІ ВБИВАЮТЬ ОДИН ОДНОГО?» На цих словах він згадав всі можливі війни й міцно прикрив обпалені очі.

«Забудь це все, ти не повинен про це думати людино»

Холодний голос закипів у голові Гриця, наче вариво не сильному вогні. Неземні полохливі відчуття забили дух в Гриця, і він обережно подумки спитав:

«Чому?»

«Бо світ такий як треба, тебе просто сліпить лють»

«І чому це я повинен вам вірити?»

«Ти занадто далеко зайшов людино. — голос став жорстокий і низький з нотою наказу. — Зупинись! Інакше мені доведеться застосувати силу.»

Гриць закам'янів, та вперто не вірив, що це відбувається з ним насправді, мабуть, не марно таки думав. Та тут в ньому заграла сильної мелодії тітка непокора: «А чому я повинен вас слухати? Якого біса ви робите в мене в голові?»

Гриць звернув увагу на озеро. З нього визирало те загадкове око, яке він бачив улітку. Яскравий спалах світла засліпив хлопця, коли Гриць все ж таки насмілився відкрити очі, то перед ним постала моторошна картина. Перед ним стояла людиноподібна рептилія. Вона була покрита великими лусками темно-зеленого кольору, трохи згорблена і мала сильнюще з вигляду тіло. Вона була одягнена в середньовічні легкі обладунки (тут дались взнаки Грицеві знання з історії). Голова була також в лусках і нагадувала голову ящірки, очі палали жовтим відблиском, в них не було білків. Вона відкрила свою пащеку в тричі більшу, ніж у людини, в роті виднілися гострющі зуби. Схоже вона зараз заговорить:

— Не туди дивишся людино. Дивись краще телевізор, бо забагато ти тут собі навигадував. — чоловічий бридкий голос був точно такий, як перед цим у Гриця в голові.

Суміш страху, подиву і безсилля охопили нажаханого хлопця. По тілу вже танцювали марш дикі мурахи, які тільки ускладнювали ситуацію. Холод оповив тіло і вдарив у мозок, сповіщаючи що треба рухатись, бо замерзнеш насмерть. Та коли мурахи на тілі вже виросли до тарантулів, було важко щось вигадати, і в Гриця нарешті вихопилося:

— Хто в-ви так-кий? — голос тремтів, хоча Гриць планував не виказувати своєї стривоженості, та, мабуть, ящір і так все зрозумів, бо Гриць, побачивши його, впав на землю з переляку й несподіванки.

— Ти далеко зайшов, — холодний голос свердлив вуха хлопця, — такі думки як твої недопустимі на цій планеті. Тому я скажу коротко: або ти перестаєш копати все про нас і думати всякі нісенітниці, або я буду змушений забрати всіх близьких тобі людей. Я все сказав, ще одна витівка і ти відчуєш мій гнів. З цими словами рептилія вхопила списа і кинулася на Гриця з шаленим криком, стрибнувши на нього з п'яти метрів, він уже на льоту замахнувся своїм жахливим списом. Грицем оволоділи рефлекси, і він не думаючи скрутився та закрився руками як тільки зміг. Ось вона ця мить страшного удару, думалося Грицю, та він нічого не відчув. «Я що вже помер?» — Гриць розкрив очі й подивився навкруги. Вже не було ні інопланетянина, ні дивного ока у темно-зеленій воді.

«Навіть і не думай комусь про це патякати, бо наступного разу удар буде справжній». Гриць уже було подумав, що йому намарилося, та це повідомлення у голові швидко спопелило цю думку. На її місце наплили інші тривожні думки, які не давали спокою ще тривалий час.

Тижні йшли в самоті один за одним, як скупчення кораблів у вузенькій протоці. Гриць нікому нічого не сказав, та й хто йому повірив би. Таке не кожен день діється. Тепер він був упевнений що бачить того інопланетянина у день десь на вулиці, наче він за ним стежить. Відчуття було доволі моторошне, зважаючи на те, що він пригрозив йому нікому нічого не патякати й не думати («це як взагалі?»). Тому Гриць взагалі мовчав, наче води в рота набрав, та хіба хто й що помітив — він і раніше таким був. Отак і йшов час, не зачіпаючи Гриця, бо його проблема, наче пришпетелила його до дна глибокої річки, не даючи змоги навіть дихати. Та однієї п'ятниці, на вістрі початку довгожданих вихідних, він вирішив провідати бабу та діда.

Після уроків він подався додому, зібрав речі й пішов на автобус який довезе його до села. Вже через півгодини він сидів на березі річки, в легенькій куртці та спортивних штанах. Вітер куйовдив його біле коротке волосся, а хмуре лице намагалося щось побачити у бистрих водах Десни. «Де ж він є?» — хлопець чекав того чудного лісника, бо незрозумілим чином Гриць знав, що він йому допоможе. Як тільки погляд хлопця зробився каламутним і він бачив поперед себе тільки свої думки, які літали над водою, спокійний голос плавно ліг йому у вуха:

— Що ти хотів від мене дізнатись?

На цей раз хлопець не здивувався, а навпаки, відчув, що тільки цей, на вигляд непомітний бородань, зможе йому допомогти. Тому хлопець поволі встав й глянув у вічі спокійного лісника:

— Що мені робити? — він сказав це без подробиць, бо чомусь уже знав, що лісник і так все знає про його прикре становище: це було видно в його очах і його реакції на запитання, адже він не трохи не збентежився.

— Це залежить тільки від тебе. Але знай ця розмова змінить усе. Межі вже не буде, ти щойно її переступив, поговоривши зі мною і знищивши тонку грань.

— Яка ще межа? — відчуття, що лісник знає про що мова, розтануло й водою хлинуло в лице Гриця. — Я про інопланетянина! Він мені погрожував, казав, що «забере» всіх моїх близьких, якщо я буду далі «винюхувати» про них. Він сказав, щоб я краще дивився телевізор, але там я нічого цікавого не побачив. Я думаю, — хлопець затнувся на кілька секунд, — я з'їхав з глузду…

— Ти не збожеволів, але зайшов надто далеко. Після цієї розмови світ зміниться для тебе назавжди. В тебе є час, якого завжди не вистачає іншим, зараз це твоє все, не змарнуй його. Люди довідаються потім, коли для них вже буде пізно, так завжди. Скажу на останок: перестань плакати і йди в бій знову і знову, знову і знову. А зі страхом подружись і знай, що він краще за будь-кого знає, що тобі робити.

З цими словами лісник зник, а Гриць дивився в порожнечу, вона була точно така, як у нього в душі. Він втратив друга, тільки зараз він це зрозумів. Гриць і сам не усвідомлював чому він був йому другом, але йому стало так самотньо, як ніколи. Він єдиний кому хлопець розкрився, і зараз лісник заявляє, що він знищив якусь грань, яка ніби, як він зрозумів, з'єднувала їх. Тяжкі думки заполонили голову Гриця. Тільки він почав по одній витягувати ці думки на огляд, як ззаду почали з'являтися двометрові ящірки. Гриць трусонув головою не вірячи власним очам, та нічого не змінилося. Двометрові постаті замкнули його в коло, лишивши позаду хлопця лише швидку течію Десни. Дюжина пар жовтих очей розглядала хлопця з манією і скаженістю. Глибоко-посаджені очі палали неземною жадобою й кожне пильно придивлялось до Гриця. Їхні руки почали тягтися до списів і Гриць, не видержавши, закричав:

— Що вам від мене треба? — голос його не тремтів, що здивувало навіть самого хлопця.

Дюжина залилась моторошним сміхом, який гулом прокотився по долині Десни. Вони вже тримали свої списи в руках, та були готові напасти будь-якої миті. Так і сталося, один з них одним величезним стрибком з виставленим вперед списом кинувся на Гриця. Думати не було коли, тому хлопець з усієї швидкості метнувся в бік і пішов на таран. Він з криком і заплющеними очима кинувся крізь коло навтьоки. Та пробігши десять метрів, зупинився, розуміючи, що пройшов крізь них, нічого не відчувши.

— Ви тільки в моїй голові? — якось дивно він спитав, наче сам до себе, обертаючись до нападників.

Дюжина знову залилася сміхом, і один з них вийшов на перед:

— Поки що. — лице прибульця наповнилось усмішкою маніяка.

Друга рептилія підхопила свого одноплемінника:

— І ось яка кара чекатиме на тебе, якщо ти не зупинишся в намаганні шукати нас.

Прибульці наготовили свої страхітливі списи. Холодна і безпощадна зброя — тільки зараз Гриць усвідомив наскільки вони великі. Хоча він знав, що вони не матеріальні, серце зараз же забилось у відчайдушній паніці: він підкосився і впав, а страх залив усе його молодецьке єство. Зараз його роздеруть на шматки і сліду не залишиться. Дюжина списів розрізала повітря і зі глухим свистом полетіла в хлопця. Ще мить і він буде як решето. Рефлекси взяли своє и він як міг закрився руками і звернувся на бік.

Минали останні секунди, а він боявся розкрити очі. «Знову нічого, — подумав він, — щось мені забагато щастить, що б це було реальністю». Він розплющив очі і побачив що металеві списи вколоті в землю прямо крізь нього. Він думав, що зараз піде додому збирати манатки в псих-лікарню, та холодний голос розбив цю мрію й змусив повірити в цю реальність:

— Скоро бар'єр впаде, й списи, — прибулець з любов'ю глянув на наконечник списа, якого він витягнув з під Гриця і крутив у нього перед носом з жорстоким блиском в очах, — проткнуть кожного хто буде чинити опір.

Дюжина з реготом, підійшла до наляканого хлопця й кожен забрав свою зброю в міцні кінцівки. З реготом вони розчинились десь за спиною у хлопця, залишивши його в тяжкому стані, наче його й справді турнули списом. Він був добряче наляканий, хоча й знав, що вони нічого не можуть, поки «бар'єр не впаде». Він не розумів, що це за стіна, але вона вже двічі його врятувала.

2

Знову линули тижні, та тепер Гриць уже був упевнений, що йому це все не приснилося й це було ой як не смішно. Він не знав, що робити й де шукати хоча б найменшу допомогу. Тепер він ретельно моніторив телевізор, щодня шукаючи будь-які натяки, бо йому при першій зустрічі рептилія сказала «дивитись краще телевізор». Та за кілька тижнів він нічого не побачив, крім не цікавих теленовин і безкорисних реклам. Він звісно й цього разу нікому нічого не сказав. Гриць часто згадував слова лісника й записав їх у зошит, та перечитував кожен день. «Ти маєш час, якого не вистачає іншим», але мав час для чого? Що йому робити? Як використати цей дорогоцінний та невпинний час?

Відповідь знайшлась сама наприкінці теплого травня. В районній газеті було розміщене дивне оголошення: « В неділю 26 травня на головній площі відбудеться запис для польоту на місяць. Не впустіть свій шанс!». Дуже дивно зважаючи на те, що влада людям не може виплатити мізерні зарплати вчасно, але може відправити всіх на місяць. Гриць відразу зрозумів, щось неладне в цій карикатурі оманливій щедрості.

Пополудні Гриць вже стояв біля прямокутної площі, опершись об дерево в парку, й пильно спостерігав, як цікавий натовп збирався на площі. Зібралось майже все село. На площі стояла невелика дерев'яна сцена, куди винесли мікрофон і величезні колонки обабіч сцени. Минула сімнадцята година й чоловічий голос пролунав із колонок на пів села: «Добрий день пані та панове! Сьогодні для всіх нас відбулася велика подія — прорив техніки й науки досягнув не бачених нині висот. Тепер кожен зможе побувати на місяці абсолютно безкоштовно! Вам треба просто підійти й записатися в чергу, тут також ви дізнаєтесь, що робити далі. Прошу всіх! Не втрачайте свій шанс!» чоловік якось не зграбно зійшов зі сцени й хмуро подався в бік, він явно був чимось невдоволений, або засмучений, або те й інше. Гриць це побачив і його це трохи збентежило. Також це побачив невисокий чоловік з картузом на голові, й збентежено впав у задуму, так, як Гриць перед Десною. Хлопець за ним мимоволі спостерігав. Несподівано чоловік витріщив очі на сцену, де звучали вказівки: «В Києві через тиждень, сядете на літак і вас відвезуть в точку збору», — тоді зиркнув на чоловіка який говорив на початку й щось перебираючи в голові, його старе обличчя зблідло. Він ще пару секунд постояв, а потім метнувся до червоних п'ятиповерхівок біля площі. Гриць, недовго думаючи, швиденько подався за ним. Метрів з триста чоловік біг дуже швидко, як на старого, й пірнув у під’їзд однієї з пошарпаних будівель. Гриць не відставав. На третьому поверсі переслідуваний забіг в квартиру, не помічаючи, що в нього на хвості Гриць. Чоловік став гарячково клацати комп’ютерною мишкою, а Гриць тихо спостерігав за ним з коридору. Він комусь дзвонив. Пройшло декілька тягучих секунд, як він почав дуже швидко тороторити: «Вони повернулись! Збирають людей на так звану подорож до місяця, в них зараз дуже багато влади». Чоловік виговорився й слухав відповідь зі німим збентеженням на лиці. Нарешті чоловік помітив Гриця, й нітрохи не здивувавшись, запросив його до квартири. У нього було сиве волосся й лице у зморшках, вибалушеними очима він оглядав Гриця й повільно спитав:

— То ти все чув? Ти розумієш, що відбувається?

— Поки що не дуже. — невпевнено протягнув хлопець, ніби з осторогою.

— То я розповім. — він почухав за вухом, пильно дивлячись на хлопця, — Рептилії знову прагнуть підкорити планету. Те, що ти бачив на площі, то все вони підлаштували. Розумієш про, що я?

— Ви сказали знову прагнуть? Це не вперше? — питанням ухилився Гриць.

— Так. Останній раз вони були тут років п’ятдесят тому. Але вони завжди в якійсь мірі тут, вигулькують де-не-де, забирають людей, слідкують за думками. Поки що нам вдавалося їх зупинити, коли вони масово напирали.

— А що буде, якщо люди підуть на цей літак? — трішки з острахом спитав Гриць і чекав страшної відповіді.

— Ми точно не знаємо, але люди просто зникають. І судячи з того, що вони не попереджають про свої візити, наміри в них явно не люб’язні.

— Але як вони це все підлашутвали? Вони ж не можуть до нас торкнутися. — Гриць вже починав дивуватись і розуміти ситуацію.

Чоловік зі зрозумілим поглядом глянув на хлопця й гордо сказав:

— О, бачу тебе вже врятував наш часовий бар'єр. То, що вони тобі наговорили?

— Вони збиралися забрати в мене рідних, якщо я не перестану думати різні речі про них і шукати.

— Непоганий ти хлопець, якщо вони погрожували сім'єю. Багатьом людям вони погрожують грошовим банкроцтвом, або просто смертю. Але найгірше це погроза зашкодити рідним. Розумієш вони відчувають наші почуття, поки ти не навчишся досконало їх приховувати. Так вони дуже розумні. Завжди треба дуже обережно думати, вони можуть з'явитися будь-коли.

— Ось, як вони все підлаштували… — до Гриця доперло, але він не все зрозумів про сім'ю тому спитав, — то, що вони можуть зробити моїм рідним?

— В більшості випадків вони їх забирають, як інших. Але без черги. —

Гриця наче приварило до підлоги. Серце билося скажено від думки, що він сам наразив свою сім'ю на небезпеку. Його почало вернути. Слизька огида до себе дала йому змогу спитати, чим він може допомогти:

— А як я можу це виправити? — з удавано спокійним голосом спитав Гриць, хоча його нутро аж тряслося від люті до себе.

— Потім. Зараз ми обговоримо, що ми маємо і що можемо зробити. Я скликав усіх членів на нараду. Чоловік провів Гриця у кімнату, де стояв комп'ютер і обличчя десяти людей перемовлялись між собою. Всі були стурбовані й швидко кидали репліки.

— Це всі члену опору, нажаль, що зосталися в країні. — спохмурнівши, пояснив чоловік Грицеві.

— Всім привіт! — привітався чоловік з іншими. — Хлопці нас тепер дванадцять. — чоловік показав на Гриця.

Всі привіталися з Грицем. А бородатий чоловік зрілого віку у чорному картузі промовив:

— А чи дійсно він захоче бути з нами? Я Андрій Будинський, внук основоположника руху опору. А як тебе звати й чи справді ти готовий битися?

— Мене звати Гриць. — тут він дуже сильно задумався над його питанням, чи готовий він? Так він говорив з ними і бачив цих рептилій, і вони пригрозили забрати в нього сім'ю, та чи ГОТОВИЙ він був діяти? Він згадав своїх батьків, все, що вони для нього зробили. Він жив у теплі й достатку, ніколи й мови не було про те, що б йому чогось не вистачало. Відповідь сама вискочила в нього. — Так я готовий, я хочу зупинити це, я хочу врятувати свою сім'ю.

— Що ж добре, Грицю. Бачу ти готовий діяти. Радий вітати тебе в Русі Опору, який заснований ще в 1300х роках, де й по цей день існують внуки засновників. Боротьба не припиняється вже понад сімсот років. Що до твоєї сім'ї, тобі допоможе Сергій після наради, зараз немає часу на це. — судячи з командирського голосу Будинського й того, що всі притихли, він був тут головний.

— Отже, рептилії знову повернулись в новому місті, за словами Сергія, який скликав нас усіх. І вони тепер володіють деякими представниками ЗМІ, що значно погіршує справу. Зараз у нас буде мало часу на роздуми, тому що перший літак відлітає через тиждень, а ми ще, навіть, не знаємо де їх знайти, що б зупинити. Також вони дуже відкрито заявили про себе цією кампанією, що наводить мене на думку, що їх ще більше ніж тоді, чого не скажеш про наші лави. — він сумно подивився на всіх, суміш страху й безвиході охопила Гриця, їх же було всього дванадцять, що вони, тобто ми, тепер зможемо вдіяти проти цих рептилій. Запитання само собою вискочила в Гриця:

— А як же бар'єр. Як ми зможемо їх зупинити?

— Вони самі його невдовзі зламають. Їм так ще краще буде тут все тероризувати. Їхні маги, чи як їх там, подбають про бар'єр. — відповіла жінка з темними заплетеними у вузол волоссям. — Ці рептилії можуть дуже сильно залякувати людей, а ця стіна тільки заважає їм.

— Тим більше вони завжди спершу хочуть знищити нас, тому що знають, що ми знову будемо опиратися. — додав командирським голосом Будинський. — Минулого разу членів опору було двісті вісімдесят чоловік, а колись давно понад дві тисячі боролося пліч о пліч. Зараз люди в це не вірять, тому нас дуже мало.

Сумна й дуже гнітюча тиша повисла в маленькій кімнатці над монітором Сергія. Гриць тільки зараз зрозумів, що підписав собі смертний вирок. Адже кожного разу рептилії все з більшим запалом знищувало опір, а тепер захисників залишилось дванадцять, лише дванадцять, проти армії рептилій… «Це білет в один кінець, навіщо, навіщо я говорив з тим лісником, думав про такі речі, це кінець, цю війну не виграти ніяким чином, нас дуже мало…» страх затопив Грицю все нутро, холоднючі невидимі руки оповили тіло спаралізувавши його — становище було безнадійне.

Будинський помітив стривожене обличчя хлопця й підбадьорливо промовив:

— Так наші шанси просто нікчемні, але ми будемо битися до кінця, як завжди. Я краще помру з мечем в руках знаючи, що відбувається, чим просто забуду все й піду в літак. Повір мені, — звернувся він прямо до Гриця, — це кращий вибір.

— А ваші сім'ї будуть брати участь у цьому? І чому ви не набираєте нових людей? — не засоромився спитати Гриць, трішки отямившись після слів Будинського.

— Розумієш, люди не вірять нам, доки самі не побачить їх, тим паче коли перед носом лежать «безкоштовні» білети до місяця. А коли й побачать, то ті їх так залякують, що вони роблять для них все, аби врятувати свою шкуру, або свої сім'ї, і замикаються в собі нікому нічого не розказуючи. — пояснив вусатий чоловік з круглим лицем. — А сімей у нас давно вже нема. Деякі ще встигли з ними посваритись, що б їх не знищили. Розумієш, деякі з рептилій дуже добре бачать людей наскрізь, і відчувають хто тобі дорогий, тому погрожують забрати сім'ю. От наші й додумалися сваритися з рідними, щоб їх уберегти, виходу немає. Тільки сварка повинна бути дуже правдоподібною, щоб рептилії й не думали до наших рідних наближатися.

— О тепер ти знаєш, що я повинен був тобі розповісти після наради. Дякую, Миколо. — сказав Сергій до Гриця. — Отже, є якісь ідеї або план?

Всі сумно замислились, крутили головами й дивилися в порожнечу перед собою. Гриць дивився на цих досвідчених людей і бачив, що навіть ветерани такої війни немогли знайти виходу, кількість воїнів була занадто малою. Невимовна лють охопила Гриця, вони тут сидять: дванадцять чоловік в намаганні врятувати хоч трохи людей, і що вони отримують за це? Нічого. Взагалі нічого. Вони були вимушені віддалитися від рідних, або оплакувати їх. Вони вмирали за незнайомих їм людей, аби лише зупинити все це. «Ось вона війна, ось він справжній світ, ти шукав прибульців, ось і маєш». Він згадав, що люди самі купуються на це все, дивлячи на ці об'яви в газетах і реклами в телевізорах. Лють, скажена тваринна лють вже роздирала Грицю груди, вона поривалась виплигнути на зовні, на людей, яких цей Рух Опору рятував, і які знову і знову будуть вмикати телевізори й бачити запрошення полетіти на місяць безкоштовно.

— Так, поки ви думаєте, я поговорю з нашим новим воїном. То ти готовий позбутися рідних? — трішки грубо висловився Будинський, але на його обличчі не було ні каплі грубості. — Це треба зробити негайно, як тільки ти звідси вийдеш. Зрозумів? Можеш заночувати сьогодні в Сергія.

Сергій ствердно кивнув головою.

— Добре. — якось механічно відповів Гриць, не подумавши про наслідки. Про те, що він більше ніколи не побачить своїх рідних, і навряд чи зможе з кимось зблизитися. Він залишиться один до кінця життя. Він обрав свій шлях, вороття немає.

— Отже, в мене є план. — почав Будинський. — Зараз вони, мабуть, переробляють літак для польоту. Тому нам потрібно знайти де вони розташувались і чимось їм завадити.

— Моя машина на ходу, можемо вирушати прямо зараз. — схвильовано запропонував старий чоловік з маленькими очима.

— Ні. Нам усім треба зібрати до ладу зброю та добре відпочити. Збираємось завтра в мене. — владно розпорядився Будиньский. — Звідти й вирушимо до так званого «літака». Почнемо з передмісття Києва. Сергію, покажеш новенькому зброю і проконструктуєш його. Ну, до зустрічі.

Десять обличчь щезло з монітора, й кімната заповнилась хвилинною мовчанкою. Сергій, вийшовши із задуми, глянув на Гриця:

— Ходімо, я тобі покажу чим ми будемо захищатись. Ти будеш здивований. — Сергій ледь усміхнувся й подався з квартири, Гриць знеструмлений рушив за ним. А за хлопцем роєм полетіли його важкі думки й непередбачувані тривоги.

Вчора сидів собі думав, що краще поїсти на вечерю, а сьогодні йому прийдеться посваритись з батьками. Та так, щоб між ними й нічого спільного не лишилось. А завтра ще краще — перший бій. Без підготовки, без плану, просто знайти й знищити, інакше — бувай земля. Грицю зробилось моторошно, його життя, наче пришвидшилося в сотню разів. Гриць так задумався, що не помітив, як опинився в гаражі, заставленому різним приладдям.

— Зараз я тобі дещо, покажу. — якось несподівано пролунав голос Сергія. — Ось цим ми будемо воювати.

Вони обійшли старий фургон, на якому вже не було видно якої він марки, та й, мабуть, він був складений з різних частин, бо мав дуже неприродний вигляд. Сергій відкрив велику шафу з двома дверима й дістав звідти спис і лук, але модернізовані на сучасний лад.

— Ее… — тільки й протягнув Гриць «воювати з інопланетянами цим???», — а чому ми не можемо використовувати сучасну зброю?

— Розумієш, все дуже складно. Новітня зброя на них не діє. Точніше кажучи, вся зброя, що переганяє середньовіччя в розвитку.

Гриць стояв мов укопаний. Що? Вибачте, ЩО?

— А чому так? — тільки витіснив з себе Гриць.

— Я ж кажу все дуже складно. Ми припускаємо, що вони живучи поза бар'єром, якось зупинили час, можливо, ще колись давно. Або вони знають, якийсь тип захисту, який нам не відомо. Коротше, ми воюємо з ними тільки на рівних умовах. Зрозумів?

— Зрозуміло. — тільки Гриць ніяк не второпав чому це їх не можна пристрелити чи рознести на шматки гранатою. Мабуть, вони й справді, добре захищені так чином.

— А, як ми почнемо бій, якщо бар'єр ще досі стоїть? — поцікавився Гриць.

— Ми можемо його відключати. Будинський може зробити один дзвінок і бар'єр спаде. Та він нам не каже нічого, куди дзвонить, і як діє цей бар'єр. Тільки те, що чим менше знає людей про це, тим краще.

— Отже, яка тобі зброя до вподоби? Я б порадив тобі взяти арбалет, що б з нього стріляти не треба сильного вміння. Лук звісно краще, але там треба дуже багато тренувань. Будеш стояти на відстані, ми вже добре пристосовані для ближнього бою, а от тобі краще туди не лізти.

Не те, що б Грицю сподобався огляд всієї зброї, що була в Сергія, але такий арсенал здивує кожного. В нього було все: лук, арбалет, праща, меч, стилет, спис, щит, військова сокира, великий дворучний молот та всяке інше. Також Сергій показав спеціальні костюми для подібних вилазок. Костюми були з не зрозумілих Грицю пластин наліплених на легесенький та дуже еластичний костюм.

— Це наші обладунки. — з гордістю сказав Сергій. — Поверху пластини з бронежилетів, надзвичайно легкі, щоб можна було легше рухатися. І еластичний костюм зі спеціального волокна. Доволі хороший захист, але точні вдари списів все одно будуть пробивати. Ми спеціально полегшуємо захист, тому що один розумник колись нап'яв на себе хтозна скільки броні, а потім навіть бігти не міг. От він прив'язав собі до рук здоровенну булаву й пішов в самий центр бою. Його не могли нічим пробити, але ці ящірки доволі розумні, вони просто зв’язали його. Він упав на землю й більше користі з нього не було. Тому ці легкі комплекти те, що треба. Приміряй.

Гриць почав приміряти один з комплект. Йому знову майнуло в голові, як швидко все виходить, вчора він і гадки не мав, що буде приміряти броню для завтрашнього бою. Все виглядало якось дуже дивно. На дворі двадцять перше століття, а воювати будуть як у середньовіччі. Хоча в цьому є якась романтика, зауважив Гриць. Тільки Сергій закрив Грицю легенький шолом, як страшний давній сон залив хлопця холодною водою.

Він згадав той сон, де він був замкнутий в темряві. Тільки тепер в'їдливий сон показав Грицю дещо іншу сторону цього випадку. Це була не вигадка. Мати Гриця тримала його, дуже маленького, на тремтячих руках. Голос її тихо зірвався:

— Не забирайте її, будь-ласка, прошу вас, це якась помилка…

— Ні, діагноз все підтвердив, вона небезпечна та заразна. — гостро відповів чоловік у білій формі, мабуть, лікар.

Поруч стояли два дужі санітари, які тримали дівчинку, на вигляд, років семи. Батько Гриця сидів на дивані ні живий, ні мертвий, увесь блідий. Він уже, мабуть, втратив дар мови.

— Виносьте хлопці. — скомандував лікар.

Санітари винесли крутливу дівчинку і вкинули її в швидку, а там упакували її великий ящик, чи контейнер. І Гриць знову відчув те гидке відчуття безвиході й холоду. Емоційним чином він відчув, що бачила його сестра, мабуть, вони були дуже близькі.

Гриць розплющив очі у захисній масці й зрозумів, прийшовши до тями, що батьки не розказували йому про рідну сестру. Він був дуже малий і не пам'ятав її. Він зв’язав думки до купи, вузол вийшов трохи логічний, можна сказати захист він батькам надасть щонайкращий.

— А прибульці крали дітей швидкою? — випалив Гриць.

— Так, вони змушували лікарів таке робити. Вони добре вміють залякувати, як ти вже знаєш. — відповів Сергій.

— Тепер в мене є привід почати сварку з батьками… останню. Чекай мене тут. — Гриць скинув броню й побіг до додому.

— Та зачекай. — зупинив його Сергій. — скільки тобі зараз років?

— Вісімнадцять, а що?

— А те, що прибульці останній раз були тут сорок п’ять років назад. Тому мало ймовірно, що…

Гриць трохи заспокоївся, але від свого наміру не відмовився.

— Яка різниця? Може ви просто не знали про це? Батьки мені нічого не сказали, можна й поскандалити, мені втрачати нічого. — він похмуро кинув Сергію ці слова, намагаючись розлютитись.

— Тобі є, що втрачати. Не думай, що це буде легко. — Сергій серйозно поглянув у вічі Грицеві, так наче хотів перекласти увесь свій життєвий досвід на нього. — Щось привиділось? Ти стояв дві хвилини мов статуя. Про кого ти згадав?

— А як ви..?

— Ти такий не один.

— Все одно це треба зробити. — Гриць розвернувся в задумі й пішов додому. А може вже й не додому.

На очі навертали сльози люті. Привід і справді був, та тільки Гриць ніколи ще не думав про такі жахливі наслідки. Все завжди ставало в норму після різних сварок, та тут вибору йому не залишалось. Він уже просто не міг жити з тим, що побачив, невинні люди вмирали тисячами, на тодішніх війнах. Він міг би зараз залишитися з ними й жити наче нічого й не було. Все це забути. Тихо й мирно дивитися як люди відходять назавжди, а самому тішитися нікчемними радощами життя (тільки зараз Гриць їх почав помічати), відпочивати й деградувати. Так було б легше, набагато легше. «Ні! Я не буду егоїстом! Я не дозволю якимось там радощам життя перехилити чашу істини. Я врятую життя моїх близьких, і сам буду самотній до кінця. Мені вже не вперше…» — раптом ця думка блискавкою майнула в голові й серйозно прискорила його рух, і гірка ціль стала набагато ясніша.

Гриць добіг до свого будинку й зупинився, переводячи дух. В легенях горіло полум'я гарячого літнього повітря, та й, мабуть, не тільки повітря обпікало йому нутро. Він дивився на свій рідний будинок, наче ніколи його не бачив, можливо, останній раз він заходитиме в нього. «Добре. Нема чого чекати, я сам на це пішов. Перестань плакати і йди в бій знову і знову, знову і знову», — слова лісника мимоволі згадалися Грицю. «В мене є час, не треба його марнувати», — Подумав Гриць і увійшов до двору, усадженого різною рослинністю. Тут все було таке близьке до нього й через кілька хвилин цього вже не буде. Він залишиться сам. Назавжди.

— Мені треба з вами поговорити. — дещо грубо сказав Гриць батькам, які сиділи в залі на дивані, читаючи газети.

— Про що? — лагідно спитала мати, намагаючись заспокоїти грубість сина.

— У мене була сестра. Чому я про це дізнаюсь не від вас? — останні слова Гриць майже прокричав, терпець увірвався йому саме зараз. Можливо він розумів, що чим сильніше посвариться, тим легше буде піти й забути їх.

Батьки перезирнулись між собою, їхні обличчя похмурніли, мати хотіла щось сказати, але батько випередив її:

— Ми не хотіли тебе засмучувати. Думали розповісти тобі, коли в тебе будуть свої діти, щоб ти міг все зрозуміти.

Відповідь була логічна й, мабуть, правильна, на думку Гриця, та він знав навіщо сюди прийшов, тому темпу не збавив:

— А звісно, НАВІЩО МЕНІ ЗНАТИ, ЩО МОЮ СЕСТРУ ЗАБРАЛИ В ЛІКАРНЮ ТОМУ, ЩО ВОНА БУЛА СЕРЙОЗНО ХВОРА ТАК? І більше я її не бачив. ЧОМУ ВИ НЕ СКАЗАЛИ?

— Я тобі вже пояснив. — стримано відповів батько, встаючи на ноги. — А звідки ти все дізнався?

— Неважливо. А НІ, СТРИВАЙТЕ. ВАЖЛИВО, ЩЕ Й ЯК ВАЖЛИВО. НЕ ВІД ВАС!

Гриць грюкнув дверима, й вибіг з двору на вулицю. Він тепер безхатченко. В нього не було нічого. Сварка була трішки награна, але краще Грицю й не придумати.

— Ти куди? Грицю! Вернись! Ти маєш знати правду! — кричали в слід батьки. Вони вже вибігали на вулицю. Та Гриць побіг, що духу. «Мені не потрібна ця правда, завдання я виконав» Біг втамовує лють. Біг втамовує сум. Біг втамовує сльози. Ти просто біжиш й навкруги нема нічого. Вдих, видих, вдих, видих. «Так буде краще. Так буде краще.»

«В тебе є час, якого немає в інших»

«Я реалізую його. Я зможу.»

«Перестань плакати і йди в бій знову і знову»

«Я зможу. До Сергія. Вперед. Позаду вже нічого немає. Нічого…»

Так згадалась розмова з уявним лісником. Гриць до цих пір так і не втямив, чи він реальний? І хто він взагалі такий і чому він говорив саме з ним? Та це неважливо, треба вибирати зброю. Гриць вже добіг до гаражу Сергія.

— З батьками владнав. — якось без смутку, без емоцій сказав Гриць. — то, що ти там мені казав краще взяти з собою?

— Хлопче, якщо треба поговорити, ти говори, дай волю почуттям. Я все вислухаю. — з розумінням сказав Сергій. Він з жалем дивився на Гриця. Він то вже не раз бачив осиротілих людей, по своєму бажанню. Вже всі, хто з руху опору пройшли крізь це сумне випробовування.

Гриць промовчав і стиснув у руках спис, так що й пальці побіліли. Вигляд мав дивно сердитий й сумний водночас. Наче йому тільки-но сказали, що вмерла його улюблена тваринка, а на додачу ще й наказали переробити всю домашню роботу, бо бачите «не правильно оформлено».

— Дай мені зброю. — тільки й видавив Гриць. — Я хочу її випробувати. Негайно.

— Хлопче, ти монстр. — засміявся Сергій, Гриць видавив усмішку у відповідь. Усмішка та була щира. Він давно не сміявся.

Отже, Сергій дав Грицеві арбалет, з напученнями, що це якраз для новачків. Вони вийшли на старе шкільне футбольне поле неподалік. За полем росли великі, товсті дерева, а за ними дерев'яна огорожа — це було ідеальне місце для стрільб. За огорожею нічого не було видно, Сергій сказав, що там гаражі, тому не страшно, якщо стрільнеш вище.

— Добре. Зараз я покажу тобі, як вставляти арбалетний болт в арбалет. — Сергій почав натягувати тятиву арбалета до гачка. Трішки помучившись, він все ж таки натягнув її. — Ну, ти молодий, будеш швидше натягувати. — Сергій усміхнувся до Гриця, та в тій усмішці була батьківська тривога й сум.

Гриць спробував натягнути, й справді було доволі не важко. Трохи потренувавшись, в нього стало добре виходити. Отже арбалет був заряджений, а Гриць готовий його випробувати, а заодно себе.

— Спробуй влучити в он ту вербу. — Сергій показав на товсту старезну вербу, яка вже почала трухнути. — Заплющ одне око, а іншим дивись вздовж болта. Як тільки прицілисся, натисни курок.

Болт просвистів і виструнчився у вербі. Гриць мав задоволений вигляд, але Сергій був чомусь смутний.

— Що з вами? — занепокоєно спитав Гриць, побачивши неясне обличчя тренера.

— Молодий ти ще. Дуже молодий. Мабуть наймолодший, хто був у русі опору. — Сергій дивився на Гриця стурбованим поглядом, наче на сина.

— Ну то й що? — якось агресивно спитав Гриць, а потім отямившись, лагідно додав. — Я сам це обрав. Мене ніхто не змушував.

— Я розумію. Але ти ще навіть не жив можна сказати. А завтра ми всі можемо загинути. — сльози покотились лицем старого. — Можеш відмовитись поки не пізно, поживеш ще. — з надією запропонував Сергій.

— Я не піду назад. Все. Вороття немає, я з вами. — Гриць, з упевненим лицем, швидко зарядив арбалет й влучив прямо в ціль.

Вони тренувались увесь вечір. У Гриця дедалі краще виходило, він уже стріляв у своїй броні, що б призвичаїтись рухатись у ній. Прохожі здивовано поглядали на цю парочку. Та Грицю було вже все рівно. Потім Сергій приніс Грицю коротенький стилет і показав основи ближнього бою. Гриць добре пропотів за вправами, що й вони не замітили, як потемніло. Натреновані до схочу чоловіки пішли до Сергія в квартиру. Хазяїн швидко приготував простеньку вечерю. Мовчки поївши, з важкими головами вони полягали спати. Перша ніч Гриця на самоті. Перша ніч коли він знав, що не повернеться до батьків, що мати не приготує йому смачного обіду, а батько не розповість, щось цікаве. Перша й найхвилююча ніч, коли він знав, що завтра взагалі може не повернутись живим…

3

Здавалось, безкінечна ніч пролетіла швидко. Гриць встав, навіть, з піднесеним бойовим настроєм. Все таки він мав змогу діяти самостійно й мандрувати, сидіння вдома вже занадто занудило його. Навіть мандри з жахливою метою, хоч як не крути мандри.

— Вставай, пора вже. Йди поснідай. — твердий, вже давно не сонний, голос остаточно розбудив Гриця. Сергій стояв перед ним і проникливим поглядом дивився на Гриця. — Йди їж. Я вже склав все спорядження в машину.

Гриць очумався, вдягнувся й пішов на кухню. З'їв вівсяну кашу з сосискою й запив кавою. Приємне тепло розлилося тілом. «Ну, повний вперед!» — Гриць був готовий до всього, принаймні він так думав. Вийшли з квартири, замкнули дерев'яні двері, спустились вниз і енергійно пішли до гаража. Сергій відкрив ворота й сів у старий фургон, вказав Грицю на переднє сидіння й завів ревучий мотор. Гриць роздивився чудернацьку машину. Вона виглядала доволі стара, як ззовні так і всередині, але була практична й зручна. Видно, що вона підлаштована саме для таких неочікуваних поїздок. Сергій, закривши ворота, вернувся до машини й дав по газу й шалено скрикнув: «Вперед, назустріч смерті!». Тоді він розсміявся, як маніяк, а очі його запалали, як у тих ящірок. Він явно, щось випив зранку, подумав Гриць і не став питати, що саме. Спочатку хлопець трохи хвилювався, та згодом старий його навіть розвеселив. Він їхав, як навіжений, сигналячи всім підряд, та підрізаючи дорогі машини з криками: «Дорогу простакам! А то будеш завтра підлогу ящіркам чистити! ХА-ХА-ХА!» Дві години дороги промайнули дуже швидко. Вони під’їжджали до Києва. Проїхали довгий міст через широке Дніпро куди впадає Десна. Гриць зрозумів, що, можливо, він в останнє бачить води своєї рідної Десни. Йому стало сумно й паскудно на душі, але один лише погляд на старого, який в дорозі зробився божевільним, легко розвіяли всі зайві негаразди.

Ще добру годину вони їздили по зеленому місту, поки фургон не завернув у вузеньку непомітну вуличку. Проїхавши пару старих домівок, вони зупинились біля такого ж будинку. Сергій промовив:

— Будинок Будинського. Бачу вже всі тут. — Сергій показав на чотири автомобіля, які стояли біля двору. — Ходімо.

Він вийшов з машини й упевнено розкрив хвіртку та подався до будинку. Гриць не відставав. В маленькому дворі майже нічого не було, крім двох старих дерев по боках кам’яної стежки, яка вела до гарного будинку. Сергій зайшов у дім, Гриць за ним. У вітальні на них чекали десяток людей, тих самих, що швидко говорили вчора у Сергія на комп'ютері.

— Ну, нарешті. Привіт! — з радісним потиском руки підійшов Будинський й почав знайомити Гриця з членами руху опору. — Микола, Олег, Володимир, Олександр, Тарас, Іван, Руслан, Юля і Вікторія. Всі по черзі привіталися з Грицем. Гриць зауважив, що всі стояли з великими сумками за плечима й мали вигляд готових до всього людей.

— Отже, — владним голосом почав Будинський, розкинувши руки, — всі тепер знайомі, тому в путь! Ти Грицю головне не бійся й роби те, що кажуть і все буде добре. — Він з посмішкою дивився на збентеженого хлопця. Юнак механічно кивнув головою, та усмішки с себе не видавив, бо знав куди їде. Всі по черзі вийшли на подвір'я й мовчки подалися до машин. Свої сумки всі повкидали у машину Сергія, а самі повсідалися по своїх машинах по троє.

— Грицю поїдеш зі мною, сядьте хтось до Сергія. — розпорядився Будинський. Руслан вкинув свою торбу у фургон і сам всівся поряд з Сергієм.

— Рушаймо. — крикнув Будинський й заліз у своє двомісне, маленьке авто. Гриць сів до нього і їхня таємна процесія помаленьку рушила на край міста.

Приблизно годину їхали мовчки. Гриць любив тишу, тому поїздка була для нього, як відпочинок. Вони проїхали місто і опинилися в узліссі на ґрунтовій дорозі. Будинський звернувся до Гриця дуже серйозно:

— Будь-ласка, роби тільки те, що просять. Нічого не видумуй і не геройствуй. Ми тут, щоб покінчити з цим усім. — він подивився Грицю в очі й здавалося, що хотів вкласти в нього все розуміння того, що відбувається. Тоді його лице спохмурніло й він додав, дивлячись в очі Грицю. — Ми всі домовились. Якщо нас усіх уб'ють, тікай. Зрозумів? Ти наймолодший з нас, ти зможеш, ще поборотись. Ти мене зрозумів?

— Зрозумів. — знову автоматом сказав Гриць, він навіть боявся, про це подумати. Та Будинський знову наполіг:

— Щоб не сталося ти повинен вижити. Не рятувати когось, або вбивати якомога більше, а вижити.

— Та зрозумів я. — вже трохи роздратовано кинув Гриць. — Я маю вижити й зробити все, що б це скінчилось. Я зрозумів.

— От і добре. Вже під'їхали. Бачиш той пагорб. — Будинський кивнув на високий пагорб, він тягнувся через поле, наче вал, десь за пів кілометра від них. Вони зупинились і повиходили з машин. Навкруги ріс ріденький ліс і пагорб виднівся в далечині, наче то був край світу людей.

— Думаю вони там. — впевненим голос почав Будинський. — Всі до зброї. Швидко. Я думаю вони нас помітили.

Дванадцять людей кинулись одягати броню та витягували свою улюблену зброю. Через дві хвилини всі вже стояли готові. Група чекала наказу Будинського. В повітрі повисла незручна мовчанка, збентежені очі дивились один на одного. Очі старого Сергія горіли, ще дужче, ніж коли-небудь: стан ейфорії.

— Я піду перший! — скрикнув він, і подався вперед, зі своїм великим мечем.

— Руслане, прикрий його. — розпорядився Будинський. Руслан зі своїм здоровенним прямокутним щитом, побіг за Сергієм. — Грицю прикривай нас ззаду. Всі інші за мною.

Попереду йшло двоє важких піхотинців, за ними дев'ять легких зі списами, мечами, та сокирами. Дві жінки стрільці з довжелезними луками, тримались по середині групи, під прикриттям товаришів. Гриць плентався позаду, озираючись на всі триста шістдесят градусів, намагаючись стримати свій страх. Його завдання було доволі просте: не дати ящірками напасти ззаду. Вони наближались до пагорба, напруга з кожним кроком наростала, цьому й сприяла дуже висока температура майже літнього сонця. Гриць, наче запікався заживо втому костюмі, та руки його приварились на сонці до арбалета. Він крутив ним на всі сторони, та потреби поки що в цьому не було. До пагорба залишалось сто метрів. Гриць все перебирав у голові, що він там може побачити, кожна клітина його тіла напружились. Його перший бій може розпочатись у будь-яку мить, і може стати для нього останнім.

— Повна готовність. Стати ближче. Пильність. — пролунав тихий голос їхнього командира. Всі згуртувались й зупинились за п'ятдесят метрів від того страшного, як тепер відчувалось, пагорба. — Тарас, розвідай.

Невисокий, худий і легко споряджений чоловік вибіг с гурту й подався до пагорба. Зі зброї в нього був лише короткий меч. Він швиденько заліз на той пагорб, в Гриця все похололо в грудях, а якщо там пастка, або ще щось. Він не думав, що буде таким страхопудом, та обставини взяли гору й він увесь трусився. Вся його мужність, коли він казав на всі правили «так», тепер була десь у його ногах, які так і просили дременути кудись назад, додому, до близьких, де тепло й затишно… Помаленьку Тарас карапкався на той пагорб, коли він заліз на верх, то став пильно вдивлятись — він щось розглядав. Він десь хвилину розглядав те щось за пагорбом, а потім поволі спустився й підбіг до інших.

— Там злітна смуга а навкруги пости й частокіл. Трохи далі, мабуть, розташований їхній телепорт, бо я бачив там доволі химерну високу будівлю.

— Так це він, то їхній штаб. А злітна смуга для того, щоб літак з людьми міг прибувати прямо до них. — захоплено висказався Будинський.

— А як діє телепорт? — вирвалося в Гриця, він з цікавості витріщив очі на вал, наче міг крізь нього дивитися.

— О, я й забув тобі розповісти. — схаменувся Будиньский. — Ми думаємо, що так вони потрапляють до нас, це їхня єдина сучасна технологія, якою вони володіють. Ми не знаємо, як вони ним користуються, він завжди зникає, як тільки ми їх знищували, мабуть, там завжди залишається хтось хто зникає раз з ним. Мені дід розповідав. А скільки там ящірок?

— На постах, було не багато, максимум десять. А за частоколом, навіть, не знаю. І ще, мабуть, люди, зовсім підвладні, там теж є.

— Добре. Отже, думаю, треба обійти зі сторони штабу, бо по злітній смузі, в нас мало шансів кудись дійти — занадто вже нас видно буде. А там розберемося на ходу. Вперед помаленьку.

Вони пішли тим самим строєм, Гриць прикривав тил. Перелізли вал, й тихо пішли, до штабу залишалось не далеко. Щоб не привертати уваги вирішили обходити на відстані. Ліс тут густішав, все далі більшало різних кущів. І от вже опинились позад штабу. Височів дерев'яний частокіл і стояло два пости по краях. Також дерев'яні пости мали по п'ять метрів заввишки, наверху була кабінка два на два метри й накривалась чотирикутною стелею. Вікна в них були широкі, але низькі, схожі на щілинки. Вся ця їхня база була завширшки метрів сто, штаб їхній займав половину ширини, більше за частоколом нічого не було видно.

— Дівчата готуйте луки, хлопці беріть сокири. Я подзвоню і бар'єр впаде. Дівчата зразу знімайте вартових на постах, я думаю вони раді будуть самі вийти, думаю, вони не стримаються. Тут ми їх і приймемо. — Будинський впівголоса сповістив усім план, далі дістав телефон і почав дзвонити. Через кілька секунду сказав у трубку: «Вимикай». Далі кинув телефон Грицеві й сказав:

— Пам'ятай, що я тобі казав. Ти повинен вижити. Потім подзвониш на останній набраний номер. Далі сам розберешся. Дівчата вогонь!

Дві жінки з луками натягнули тятиву й дві стріли з легким шурхотом майнули по постам ящірок. Мить і бридкі дозорні впали на підлогу. Знялася гучна метушня й крики. Загін Руху Опору чекав. Секунди поволі стікали, як віск по свічці. Через довготривалу хвилину з правого боку частоколу почали виходити ящірки, вони, мабуть, вийшли з парадного входу, бо іншого немає. Їх було видно десь двадцять осіб, вони були зі своїми жахливими списами, а очі їхні палали.

— В атаку! — заволав Будинський, не чекаючи на люб’язності й привітання. Загін кинувся вперед. Гриць був позаду, а в нього осторонь стояли дві жінки з луками, які вже натягнули свої швидкі стріли. Ящірки теж не барились і кинулись, що є сили. Якась мить дві і хвилі зіткнулись, Гриць нічого не втямив, а крики заливали увесь простір. Дві стріли раз за разом скошували ящірів, а спереду чоловіки тримали міцні щити й відбивались, як могли. Тільки-но Гриць втямив, що в нього також є зброя, він почав заряджати арбалет, але руки так тремтіли, що поки він вставив болт й підняв голову, аби прицілитися, вже було в нікого стріляти. Перша хвиля пройшла без смертей з боку Руху Опору.

— Всі живі? — десь спереду пролунав командирьский голос Будинського, Гриць оглянув усіх. Передня лінія чоловіків була вся в крові, але без поранень. Гриць досі тремтів, все сталося надто швидко й несподівано. Жінка поплескала його по плечі й промовила:

— Не бійся, тобі вже нема чого втрачати. Розслабся й зосередться водночас. — вона стала перед Грицем і подивилася йому в очі й з шаленою люттю продовжила. — Вони лишили тебе сім'ї й дому. Розізлися.

Гриць опанував себе й подумав, що вона абсолютно права. Він тепер один — втрачати нічого, а ці тварюки змусили його покинути сім'ю й звичне життя. Попереду Сергій став, ще більш божевільнішим, його ейфорія вилилася в бойові гасла, й він навіть пританцьовував.

— Вперед помаленьку. — скомандував Будиньский. Сергій рвонув перший за ним щитоносці й інші. Гриць прикривав тил а лучниці були обабіч нього. Гриць уже тримав арбалет на готові, тепер він не зупиниться. Він почав пітніти, ранкова прохолода змінилась на літню спеку. Крок за кроком вони йшли до входу в частокіл. Наближались до кутнього поста, за ним повинен бути вхід. Десять кроків, п’ять, три…

— В атаку! — холодний голос заповнив вуха загону й із-за кутку хвиля ящірок накрила берег захисників-відчайдухів. Гриць спустив курок і влучив у плече одному з них, лучниці відразу поклали двох, а спереду точилася бійня. Крики залили мирний і тихий ліс. Крики від болі й шоку, від смерті й жаги до життя заглушили все. Але Гриць схаменувся й розвернувся назад, і не дарма. Ззаду вже бігло п’ятеро ящірок, мерехтячи полум’ям жовтих очей. Гриць скрикнув до лучниць:

— Ззаду! Швидше! — ящірки були вже метрів за десять від них, Гриць напнув арбалет й стрілив болт застряг в нозі рептилії. Жінки дуже швидко напнули стріли й повалили двох на землю. Здається, що крім голови вони більше нікуди не влучали. Залишилось двоє і один кульгавий. Вони вже стромили своїми списам в них. Гриць швидко вихопив з-за спини свій стилет і відскочив у бік. Два списа шугонули мимо, а Гриць накинувся ззаду на ближчого й перерізав йому горло. Холодна кров потекла по руках хлопця, він уперше убив. Гриць стояв і дивився, як йога рука почервоніла від крові. Та він отямився коли поруч з жіночим криком на землю впало тіло. То була Юля.

Він зі злості врізав стилетом в шию тій ящірці й холодна кров тепер залила йому лице. Та ще позаду залишився кульгавий, він нарешті вистромив болт з ноги. І зразу ж метнув спис у Гриця, але той встиг присісти. Спис просвистів над плечем і розідрав там тканину, залишивши Грицю невелику подряпину. Вікторія швидко зупинила кидця й з Грицем повернулись назад. Попереду ще тривав бій, половину Опору вже вбили. Гриць швидко, як міг напнув арбалет й поцілив у голову ворогу, за цей час Вікторія вцілила двох і вже випускала третю стрілу. «Треба було вчитись стріляти з лука», — несподівано промайнуло в голові хлопця, перевага була надто очевидна. Ящірок залишилось один десяток, а наших піхотинців троє: Будинський, Руслан і Сергій, який досі кричав бойові пісні на всіх мовах яких тільки знав і чув. Десять місило трьох, які вправно захищались від навалу. Гриць кинув арбалет з думками, що поки він його зарядить, наших уже переб’ють, і кинувся махати стилетом вперед. Поки Гриць добіг, простромили Сергія і його пісні враз затихли, постала знавісніла тиша навкруги, яку розірвали розпачливі крики вцілівших:

— НІ! — та Сергій більше не підвівся. Гриць добіг і почав різати шиї супротивниками заходячи в спину. Двох він встиг убити доки він не відчув, що падає, наче засинаючи, його голова наче розлетілась на тисячі клаптиків. Могутній удар твердої руки змусив його впасти. Він заплющив очі й здавалося пройшло десь з годину, доки він їх відкрив, насправді ж пройшла мить. І він побачив, що ящір підняв списа, щоб його добити. «От і кінець», — все, що встигла подумати розбита голова Гриця. Він заплющив очі з надією, що це буде швидко, та його стусаном розбудила Вікторія:

— Вставай! Ми залишились самі, тільки встань, благаю. Гриць струснувши головою встав, вона відлунювала болем від потилиці й до передніх зубів. Попереду залишилось четверо ящірок, вони з досі не бувалим запалом кинулись на них. Просвистіла стріла й перший впав. Вони вже були за чотири крокі від них. Вікторія кинула лук на землю і вихопила короткий меч з піхов. Гриць швидко підібрав з землі стилет і відплигнув у бік, ухиляючись від ударів. Побачив, що Вікторія також ухилилась і добре встромила свій меч одному під ребра. Гриць знову кинувся на спину ближнього й перерізав горло, й тут же впав до долу, відчувши той самий удар. Все стало якась дуже темне й розмите після цього. Він зібрав всю силу в руку зі стилетом, бо знав, що його будуть добивати й не прогадав. Він бачив, як ящірка замахувалась списом йому в груди й швидко перекотився й встромив стилета йому в ногу. Ящірка захриплим звуком закректала й знову кинулась на Гриця вже без списа, бо той встряв у землю. Сила в руці Гриця ще залишилась і він напнув руку вперед, як тільки встиг. Жовті очі погасли й інопланетян впав на Гриця. Той швидко його скинув на бік і підвівся, він думав ще врятувати Вікторію. Вона лежала за п’ять метрів від нього і ящірка замахувалась списом по ній. Хлопець з останніх сил вихопив списа з землі й метнув у противника. Та цю мить він програв. Списи одночасно встромились в тіла. Один у людське, інший в інопланетне. Ящірка повалилась на Вікторію. У Гриця вилетіло:

— Ні! — він швидко підбіг до неї, та вже зарадити було нічим… Останній з Руху Опору впав. Тепер, тільки він знає, що відбувається, тільки він один. «Треба вшиватись, негайно», — майнула очевидна думка. Він заховав закривавлений стилет і забрав лука Вікторії. Прихопив сагайдак зі стрілами й закинув на спину, підвівся й помалу, тупим поглядом, все оглянув. Навкруги було маленьке озеро крові й мертвотна тиша. В нього досі все трохи розмивалось після тяжких ударів. Помалу він начав відходити до валу звідки вони йшли пішки. Він бачив, як жовті очі визирали з поста. Йому сказали, що ящірки завжди залишають охорону біля порталу, що б в разі потреби швидко зникнути разом з ним. Це без сумніву були вони. Він розвернувся й побіг. Бігти було не боляче, але голова при кожній зустрічі ноги з землею, глухо шуміла від зубів і до потилиці. Хлопець біг пару хвилин і озирнувся — очі й далі дивились за ним, та очікуваної погоні не було.

Він сидів під машиною дві хвилини пережовуючи все й відганяючи страшні думки. Думки, що всі хто знав, що робити померли. Він був у безвиході. «А, стоп, телефон, Будинський сказав подзвонити на останній набраний номер», — він витяг телефон з карману на грудях, все було оббризкане кров'ю. Красною рукою почав шукати останній набраний номер. Знайшов і схвильовано нажав виклик. Довгі гудки тягнулись неприродно довго й тривожно. На третьому чоловічий голос відізвався:

— Як пройшло? — Грицю здалося, що він був наляканий.

— Всіх вбили, — відказав Гриць, без вступу, — я втік. Будинський сказав мені у такій ситуації дзвонити сюди.

— Так, він попереджав мене. Ти поранений?

— Нічого серйозного.

— Добре. Зараз же сідай в машину і їдь до дому Будинського. Я там скоро буду і все тобі розповім.

Збуджений і переляканий Гриць заховав телефон назад в кишеню й підвівся. Добре, що йому дали ціль, це трохи відволікало голову від побаченого.

4

Гриць нервово відкрив двері авто й сів у машину Будинського. Тільки зараз він зрозумів, що не навчився до тями, водити автомобіль. «Добре. Прекрасно. Тільки спокійно. — але рукам не прикажеш, вони тремтіли. — Повернути ключ, надавити ось цю педаль, потім цю, далі увімкнути передачу, чи навпаки?» Він почав заводити авто і в нього добре вийшло. Помаленьку газуючи, поїхав по ґрунтовій дорозі. Голова була пуста, як вулиці першого Січня. Він просто тримав руля й жав по педалям, і ліс все більше танув, доки не змінився у передмістя.

Гриць добирався до дому Будинського. Повільно під'їхав до хвіртки і вийшов з машини. Відкрив двері, як неживий, і пішов по зеленому охайному дворику. Дві години тому він тільки знайомився тут з рухом опору, а минула вже ціла вічність, точніше сказати одинадцять життів. Ні про що не думаючи й ні нащо не сподіваючись, він надавив на дверну ручку і увійшов до хати. Темний коридорчик вів на кухню, де його чекав той чоловік, що він йому дзвонив.

— Сідай. Випий чаю, зараз я все поясню. — всерозуміюче сказав чоловік, радше вже дід. Він був доволі старий, але виглядав енергійно. Очі наповнились смутку коли він продовжив далі:

— Отже, ти залишився сам і на тебе впав тягар цієї війни. — «Який, ще з біса тягар? Війна закінчилась, Руху Опору нема, з ким мені воювати?». — Так, всі загинули, тому, тепер останньому з них я маю передати настанови.

— Чому саме я? Чому не хтось досвідченіший мусив залишитись? — розпачливо випалив Гриць, не стримавшись, він справді не вірив, що мали залишити його. — І чому хтось один мав залишитись?

— Зараз я все розповім, тільки дослухай. Чому саме ти? Ну тут очевидно — ти був наймолодший з них, а ця війна може ще довго тривати. А один мав залишитись тому, що таке завдання треба виконати на одинці. Тільки один чоловік, який все стримає в таємниці, й не повідає цю таємницю іншим, і забере її в могилу. Це дуже важливо. — він нахилив голову й з під лоба дуже серйозно глянув Грицеві у вічі. — Дуже важливо.

Гриць був заінтригований й спантеличений. А потім якось з підозрою поглянув на старого й спитав:

— А ви хто? — трохи грубо вийшло в хлопця.

— Я передаю таємницю з покоління в покоління, й мушу передати тобі, як останньому з Руху Опору. Момент настав. Я ще нікому не передавав секрет Руху Опору, якого навіть самі члени не знали, крім нас — ворожбитів.

— Ворожбитів? — дещо здивовано спитав Гриць.

— Так. Мої прадіди створили цей бар'єр, і вивчали ящірок все життя.

— Якщо ви так добре вивчали цих ящірок, то чому ми всі мали загинути, ви не могли зупинити нас?

— Вони дуже швидко розмножились, я такого не передбачав. Але зараз це не важливо. — «А ну звісно, хай всі помруть, адже ти так хотів мені розповісти ту свою таємницю.» — Слухай уважно і дай слово, що ти нікому, ні при яких обставинах це не розкажеш.

— Даю слово. — якось мляво вийшло у хлопця.

— Добре. Отже, ці ящірки вже дуже давно нападають на землю, і дуже майстерно замітають сліди, як фізичні, так в думках людей. Тому про них ніхто не знає, а декотрі знають і бояться цього, хто не боявся пішов у Рух Опору, як ти. Ти думаєш, що вони так легко можуть виходити сюди зі свого порталу, але скажи мені чому вони не можуть сюди перемістити все своє військо і діють закрито? Бо портал, це дуже складна конструкція, яка взаємодіє з часом і простором, треба не абияка енергія, що б перемістити сюди бодай десяток тих почвар. Так от енергія. — Він задумливо обвів поглядом кімнату, й втупився у вікно, своїми сірими старечими очима. — Вона береться, або на їхній планеті, а ми точно не знаємо, яка вона, або на нашій, що більше ймовірно, бо в нас таких місць на землі повно. — Гриць вловив думку старого і й задумався, а потім якось люто спитав у нього:

— А чому ми не могли цим зайнятись разом, нас було дванадцять чоловік, ми б змогли це все зупинити набагато швидше.

— В тому то й діло, що тільки один зможе це зупинити, як я тобі казав. Ви б дуже сильно брали на себе увагу. Насамперед своїми думками, нас би легко розкрили, а цього допустити не можна.

— А чому ви не могли просто викликати найкращого воїна раніше й розповісти йому це все. Він би пішов, і все зупинив краще чим я.

— Сором'язливість, дуже добра риса для нашої задачі. — посміхнувся дід. — Це повинен зробити останній з Руху Опору, бо він один, його серце самотнє й закрите, тебе не розкусять. Та й охорони вони в тих місцях поставлять набагато менше, бо знають, що вже їх ніхто не буде зупиняти.

Хлопець, не дуже зрозумів діда, але знав, що тепер він сам повинен, розчистити те лайно, яке на нього звалили, за останні століття. Він сам один, попереду тільки ціль, і непевний шлях до неї, а чому ж не певний, якраз таки навпаки. Він трохи згодом спитав:

— Що це за місця й що я маю там зробити?

— Оце вже підхід. Вони ставили ці енергопередавачі, ще відтоді, як перший раз сюди прибули. І ставлять досі. Це дуже не звичайні місця. Архітектура, гори, печери. Мачу-Пікчу наприклад, чув про таке древнє покинуте місто? Так от люди вже давно зрозуміли, що енергетика там дуже сильна. Я впевнений на сто відсотків, що там є їхній енергозберігач.

— Я зрозумів, що це а місця. — впевнено сказав Гриць, бо добре знав історію й розумів такі речі. — А скільки всіх енергозберігачів? І як вони виглядають і, що я маю з ними зробити?

— Скільки їх всіх я не знаю, але дам тобі список назв, де вони, більш за все будуть розташовані. А як, вони виглядають, я не знаю. — «Чудово. Шукаємо наугад, ще й не знати, що». — Це можуть бути різні речі, ти маєш їх відчути, це дуже велике вмістилище енергії. — він глянув на Гриця, задуманими очима, ніби хотів угадати чи він усе зрозумів. — Хоча за розмірами це може бути, що завгодно. Як тільки знайдеш це, зламай, розбий, розтрощи, знешкодь, зроби все, що б воно більше не працювало. Знешкодиш усі, і їхній телепорт стане занадто слабкий, або взагалі непридатний.

Гриць ступив у провалля, сон був правдивий. Тільки при чому тут був той лісник, Гриць поки-що не міг второпати. У тому сні лісник тягнув його за собою у провалля, а Гриць опирався. Та тепер опиратися немає сенсу, він або шукає ті штуки, або йде додому, де його все одно знайдуть ці тварюки. Гриць уже не на диво злякався всіх його снів адже вони збувались. Він думав, що це може бути та хвороба, яка була у його сестри, може з-за неї в нього ці сни. Або ця реальність сон, або ще щось дивніше. Він тепер жалів, що не спитав про хворобу у батьків, та тепер вертатись було пізно. Хлопець подумав про батьків, про те, як він з ними розстався, а потім несподівано для себе сказав:

— Мене будуть шукати батьки. Можна мені якесь спорядження, що б я змінив свою зовнішність. Я впевнений, що вони мене вже шукають. — твердо сказав Гриць.

— Так, звісно. Я дам тобі найкраще споряджання, яке тільки є для твоїх пошуків. Це й комплект був спеціально зроблений для такої місії. Він у мене вдома. Їдьмо?

— Вперед. — мляво з-задуми сказав хлопець і встав, мов ошпарений. Він досі спам'ятовув ті сни.

— Хлопче, якщо тобі погано, можемо зачекати? — піднявши брови, схвильовано сказав дід. — Це дуже складне завдання, я розумію. Можеш обмізкувати все пару днів, перетравити думки, або що, якщо хочеш.

— Та ні, часу немає. А в мене є, і я його не змарную. — наче крізь сон сказав Гриць, і дивився кудись крізь вікно, наче в космос. Дід уважно поглянув на нього, почухав потилицю і теж подивився у вікно, а потім на Гриця.

— А ще одне. Тобі потрібні будуть гроші. Будинський передав мені картку і пін-код. Він казав, що там всі гроші, які могли зібрати в Русі Опору. Вони покладали на тебе велику надію, судячи з грошей.

— Не на мене, а на останнього вцілівшого. — заперечив Гриць.

— Ну може й так, але ним виявився ти. Ну то їдьмо, як ти кажеш часу немає!

Вони вийшли з дому й пішли до машини. Гриць досі був у тяжкій задумі з приводу цих снів і лісника. Він ніяк не міг зрозуміти, чому він йому являвся. Вони йшли по ґрунтовій стежці, по боках росли два старих дуба, тільки зараз Гриць роздивився, що це за дерева. Він дивився й розумів, що може вже ніколи сюди не повернеться, як ніколи не повернеться додому. «Війна, проклята війна».

Дід був за кермом. Вулиці тягнулись нескінченним потоком розмитих ліній, машини сигналили всюди, стояв набридливий гучний гамір. Місто дуже швидко набридло Грицю, так набридло, що він уже й не думав про всі свої проблеми. Він дивився на всю цю метушню з дивною відразою, мабуть тому, що мав рятувати людей, а воно йому було якесь остогидле. Було остогидле, бо все це зробили люди, а саме люди боялись визнати цих прибульців.

За годину вони доїхали до дому старого, який не сказав Грицеві свого ім'я. Він не хотів називатися, мовляв, що це непотрібно. В нього був простий будинок, який нічим не відрізнявся від інших. Вони зайшли й дід відразу потягнув його до входу в підвал під будинком. Старий пірнув перший й щось клацнув, підвал залило світлом. Гриць спустився і був дуже здивований, такого в підвалі він, ще не бачив. Це не було просте, темне звалисько різного непотребу, або запасів. Комірчина схожа на лабораторію, чи що — по центру стояв квадратний стіл, а стінки були заставлені поличками з різними книжками й журналами. На столі лежали ручки й олівці, та описані розкриті журнали.

— Отакий от у мне підвал. — наче й весело сказав чоловік, та лице в нього виглядало стомлено. — Я тут уже давно досліджую цих ящірок і все таке інше. Отже, зараз я тобі дам список назв де найімовірніше заховані енерговмістилища. — він почав ходити біля полиць, щось виглядаючи, а потім тихо мовив. — Ось воно. — він жбурнув на стіл тоненький зошит. Потім підійшов і почав його гортати.

— Не те.. не те.. це старе.. це не потрібно.. а, ось же воно. Читай, дивись, запам'ятовуй. — він кинув розгорнутий зошит до Гриця, й хлопець почав читати, пронумеровані місця:

Острів Пасха

Піраміда Хеопса

Озеро Лох-Несс

Мачу-Пікчу

Кораловий Замок

Катакомби Їглава

Гора Кайлас

Гора Диявола

Стоунхендж

Камінне село на Житомирщині

Озеро Роопкунд

Гриць читав ці назви п'ять хвилин, вдумуючись у кожну. А потім підняв збентежені очі на старого й сказав:

— Цікавий список.

— Звісно, цікавий. Це одні з наймістичніших місць на планеті! А камінне село? я вважаю було першим місцем де з'явились ці ящірки. — якось з острахом сказав дід і потер собі чоло. — Тобі треба там всюди побувати, й знайти ті штуки. Я не знаю, як ти їх відшукаєш, але більше виходу немає, воювати уже ніхто не буде, їх набагато більше, набагато…

— Я готовий. — тихо вимовив Гриць. — Я повністю готовий.

Старий, якось дивно подивився на Гриця, наче не вірив в нього. Потім обережно запитав:

— Ти певен? Ти сам повинен літати по світу, й шукати це лайно, навіть не знаючи де. Багато чого буде суворо охоронятися, тобі можливо доведеться вбивати й ховатись. Це дуже, дуже небезпечна подорож. — Він з острахом і викликом глянув у вічі Грицю.

— Якось та буде. — почав Гриць, а потім дуже якось дивно усміхнувся, скоріше оскалився. — Тим паче, що я втрачаю? — він був готовий, вогонь подорожі запилив все його нутро. Нові місця, нові пригоди, новий світ… Ну й що, як від нього залежить доля тисяч людей? Він ще ні разу не був за кордоном. Йому стало до, навіть, цікаво.

— Ну, якщо ти так говориш, то ти, мабуть готовий. — з недовірою промовив дід, чомусь він ніяк не хотів у все це повірити. — Добре, ходімо покажу тобі твоє спорядження. Без нього ти й дня не протримаєшся.

Чоловік відкрив шафу, яка стояла в кутку, Гриць чомусь її спочатку не помітив. Шафа дуже добре злилась із стіною. Старий відкрив двері, всередині висів незрозумілий костюм.

— Це найкращий костюм для такої подорожі, як твоя. Він легкий, зручний та міцний, має багато пристосувань…

— Стоп, стоп. Я в цьому буду надто помітний. — Гриць із невдоволенням дививсь на чорний з кучею якихось карманів та різних пристосувань костюм. — Та він ще й з плащем!

— Заспокойся, все вже продумано. Ти будеш істориком, який вивчає різні дивні місця, а костюм це ніби один з твоїх атрибутів. В тебе буде дозвіл, ми з Будинським все владнали. Він мав добрі зв'язки. — дід заспокійливо глянув на Гриця. — Краще для тебе й не придумаєш. І тут є три різні розміри, ну ми ж не знали хто буде останнім. Тобі середній підійде. — старий дістав костюм і поклав на стіл. Повернувся до шафи й почав діставати звідти зброю: дивний лук та короткий стилет.

— А в мене й так була зброя. — сказав Гриць.

— Ця краща. Набагато краща. — з запалом вимовив чоловік. — Це дуже легкий, маленький лук, але в бойових якостях нічим не поступається. Він буде надійно схований в тебе під плащем. На нього буде дозвіл, як на історичну пам'ятку. В Будинського дуже добрі зв'язки. Він на все дав дозвіл. Цей стилет також буде схований в тебе за спиною, він дуже гострий, тому тримай його тільки в піхвах. Тут комплект стріл, також вішаються на спину. Все дуже добре укомплектовано. Спробуй.

Гриць почав надягати костюм. Він був на диво легкий, й добре лягав на тіло, ніде не давив і не висів. В ньому було безліч кишень, для будь-чого. Позаду був довгий плащ аж до підлоги. Чорний колір переливався по ньому, різними тонами. На вигляд, був дуже схожий на якийсь костюм мандрівника з фільму «Володар Перснів», тільки сучасніше. Так собі прикинув Гриць.

— Дуже гарний костюм. — із задоволенням сказав Гриць, оглядаючи обновку.

— І до біса практичний. — додав старий. — Спробуй сховати лук і стилет, і стріли не забудь.

Гриць взяв розмальований колчан зі стрілами в руки. Почав роздивлятись стріли, вони були чорні з опіренням на кінці такого ж кольору. Колчан був також темний. Гриць накинув його на спину під плащ.

— Дуже добре сидить. — вигукнув хлопець і почав роздивлятись лук. Лук був темний і короткий. Чорна тятива виблискувала й дуже гарним вузлом була прив'язана до дерев'яного стержня. На другому кінці вона була намотана так, що б можна було регулювати натяжку. Сам же лук був розмальований білими літерами й дивними не зрозумілими малюнками.

— А, що це за гравіювання? Воно щось означає?

— Це зробили наші предки. Колись давно, ящірки теж були на землі й люди від них відбивались. А ці картинки вони лишали на каменях, а деякі й по церквах. А сюди перенесли, бо вважалось, що цей лук буде лякати ящірок. Отака от баєчка.

— То цей лук дуже старий? На вигляд і не скажеш.

— Та ні, його зробив мій син. А малюнки попросили перенести, ще наші пращури, які передавали їх з покоління в покоління. Це такий знак останнього воїна. Твій шлях, так би мовити.

— Зрозуміло. — задумливо кинув Гриць і закинув лук на спину. — Бачу стилет теж розмалювали. — Гриць роздивився рисунки. Там було щось схоже на первісне полювання, та замість звірів, були велетенські ящірки. Дух предків чітко виявлявся на цих малюнках і давав Грицеві силу, незбагненну досі.

— Так, ти вже споряджений. Можеш вирушати. — дід дістав з поміж полиць документи і дав їх Грицеві. — Це пропустить тебе всюди, тільки покажи й скажи, що ти дослідник. Також там картка, можеш знімати Гроші де завгодно у світі. Там повинно вистачати на все. А і ще. — старий дістав з під столу новенький молоток і дав Грицеві. — Візьми знадобиться, коли знайдеш, те що треба. Сядемо на доріжку? — Гриць підняв брови на молоток, а потім засуну його за спину до лука і відказав:

— Ні. Не хочу сидіти. Треба йти. Почну з камінного села. Я знаю де це. — швидко відказав Гриць і знервовано додав. — А.. як ми можемо зв'язатись? Ну, на випадок, якщо щось піде не так, абощо.

— Коли ти знищиш всі енергозберігачі, вертайся сюди. Нажаль зв'язок підтримувати буде нерозумно й небезпечно. Тут я безсилий.

— Добре, прекрасно. Ну я пішов. Зловлю таксі. До зустрічі. — якось дуже дивно стало Грицеві після прощання. Та збентеження пройшло і він вийшов на двір. Хвилювання не було, був страх, але хлопець знав, що треба йти за ним. Йому це підказав, один розумний чоловік.

5

Гриць вийшов на вулицю і йому стало погано від такого гулу, в машині він був не настільки нестерпний. Він звик жити в селі, тому було доволі незручно. Ще й цей диковинний костюм привертав увагу цікавих перехожих. Першим ділом йому потрібно було зняти гроші, й він почимчикував сірою вулицею в пошуках банкомата, накинувши каптура на голову. Десять хвилин різні обличчя пливли перед ним і вуха потроху звикли до шуму. Він побачив невелику чергу. Так то був банкомат, безперечно, й став в кінець. Черга просувалася швидко, й Гриць не встиг обдивитися все навколо, як вже стояв перед банкоматом. Він всунув картку й зняв Грошей на перший час, такої суми він ще ніколи не тримав у руках — йому повинно хватити на все. Гриць відійшов від банкомата, поруч його вже чекало таксі, як на замовлення. Він сів і сказав до Житомира.

— Куди це так далеко? — грубувато спитав водій.

— Світ рятувати. — буденно відказав Гриць, й перший раз, за довгий час, посміхнувся. Щиро від душі, так як годиться.

— Це теж потрібно. — тільки й крекнув таксист і дав ходу. — А чому в такій одежині цікавій? — невгавав чоловік.

— На виставу їду, артист я. — тільки й кинув Гриць. До Житомира їхали мовчки.

Київ минув швидко. Почалися зелені здається безкінечні лісі й між ними поля. Погода була ясна, небо де-не-де були поорані хмарами від літаків. Гриць все думав, що за предмет може бути енергозберігачем, адже старий дослідник дав йому молоток, що б знищити ціль. Це наводило на деякі думки. Врешті він вирішив, що немає значення, що трощити. Але найсильніше його тривожило те, як він здогадається, що знайшов саме те?

В полоні думок Гриць доїхав до самого Житомира. Розплатився з таксистом і вийшов у центр міста. Гриць подався шукати водія який знає, як проїхати до камінного села. На щастя перший же і знав, як туди потрапити.

— Так звісно, я знаю. — відповів молодий таксист на синьому авто, на запитання Гриця. — Туди часто їдуть туристи. Сідайте, дві години і ви там. Оу, цікавий костюмчик. — осміхнувся шофер.

— Я історик-геолог, це в мене форма така. — стримано відповів Гриць і закинув свої манатки у машину. Сидіти в амуніції було не зручно тому Гриць ще в Києві сховав все в одну сіру сумку, це й було все його добро. Ландшафт шосе був такий самий, як і з Києва до Житомира. Тому Гриць заснув від нудьги. Лісі й поля вже йому трохи набридли.

— Вставайте, приїхали. — чоловік стусонув Гриця в плече. — Розплатіться за дорогу. — додав суворо.

Гриць очуняв і потер очі.

— Зараз, зараз. Не кричіть. — Гриць дістав гроші й заплатив таксисту. — А далі куди? — спитав Гриць, бо не бачив перед собою кам'яних брил, які мали утворювати таке собі село.

— Он туди. Там стежка вона веде якраз у село. — чоловік показав на звивисту стежку в лісі й усівся у авто. — Ну, на все добре.

— Ей, стій! — кинув Гриць. — Можете мене зачекати. Я тут сподіваюсь не на довго. Я за все заплачу. — додав Гриць, побачивши невдоволений вираз обличчя таксиста. — І можете привезти сюди, чогось поїсти, бо я ще не обідав. — Гриць при цих словах приклав руку до живота й той почувши про їжу буркнув, але вже не так сумно, як по дорозі.

— Добре. За ваші гроші, що завгодно. — відказав водій і почав розвертатись.

Гриць спорядився й пішов у глиб лісу. Незабаром почали з'являтись поодинокі кам'яні валуни, спочатку менші потім більші. Дивовижа! Гриць крутив головою на всі сторони, він знав, що ящірки могли поставити тут охорону. Ліс був зелений і дуже тихий, занадто тихий. Гриць не чув жодної пташки, і не бачив, що б гойдалися вітки дерев — стояв штиль. Помалу перебираючи ноги, він йшов вперед до центру села. Валуни були велетенські, іноді, як двоповерхові будинки, порослі мохом. Місцевість була дуже спокійна, поки Гриць не натрапив на гурт туристів у центрі села. Грицю стало трохи спокійніше серед людей. Він почав роздивлятися ці каменюки-доми. Вони тягли до себе, як магніт, хотілося торкнутися до них, а потім провалитись у їхнє магічне єство. В них було, щось таке, що неможна передати слова — там треба побувати. Гриць обережно ходив від каменя до каменя, обмацуючи кожен з усіх боків. Поки, що нічого суперактивно-енергійного він не знайшов. Далі він натрапив на круглу кам'яну арену, де юрмилися туристи й щось на ній розглядали.

— Це арена де бився Бог і Сатана. Бог залишив на цій арені слід. Кажуть, що він може зцілювати і повертати вдачу. — голосно розповідав екскурсовод біля тієї арени, люди охоче слухали й ставали в чергу, щоб доторкнутись до «сліду господа». Гриць пристав до черги, шукаючи очима біля арени дивні речі, які могли бути енергозберігачами. На очі нічого не натрапило, поки Гриць не опинився на арені. Вона була невеличка, а з боку відтінювався слід Бога — відбиток стопи людини. «Можливо це допоможе», — подумав Гриць і повільно присів біля стопи. Він пильно оглянув її і приклав руку у виямку, як робили це інші. Його руку оповило приємне тепло, та Гриць не здивувався. Тіло хлопця стало на диво легке, а рухи невимушені. Він зійшов з арени і йому стало неймовірно легко. Він дивився на ці камені й здавалося, що час зупинився. «Час… час… години, хвилини. Це годинник, він десь поруч», — зринула несподівана думка у Гриця. Він почав ще пильніше до всього приглядатися.

— Що шукаєте хлопче? — запитав чоловік у кепці й сірому вбранні. — Я можу допомогти.

— Так… ее… годинник. Тут є якийсь годинник, чи щось таке? — повільно відповів Гриць, обережно водячи головою по землі.

— Ні. Такого тут немає, хоча це цікава ідея, зробити тут кам'яний сонячний годинник. — задумливо відказав чоловік і примружився.

«Ага, звісно, немає. Є, ще й як є», — тільки й подумав Гриць, все роздивляючись навкруги, він був упевнений, що він десь тут. Можливо це давній дивний кам'яний годинник, або-щось в такому дусі. Серед такого села можна було повірите у все. Грицю навіть іноді ввижались у цих каменюках справжні домівки, як по легенді. І взагалі після доторку до «сліду бога» все здавалося більш можливішим і ймовірнішим.

Валун більший, валун менший, два дерева-кущі, знову валун, тут нема там нема. І ось біля валуна схожого на товстий батон, в самому кінці Гриць помітив широку тріщину. Він швидко наблизився й побачив відламаний кусок брили, схожий на трикутник, але він ще тримався в каменюці. Гриць почав його витягати, як міг, але обережно, щоб його не помітили. Трикутник не піддавався й Гриць дістав молоток. Він добряче копирснув по тріщині й уламок випав на землю. Юнак застив з німим враженням подиву. Це все таки був годинник, але який! У трикутнику був витесаний круглий міні-постамент, а на ньому була дуже складна конструкція. В ній було дуже багато стрілок і механізмів, а також маленькі фігури планет навколо сонця — круглого с кулак каменю, який ледве світився червоним. Від безлічі стрілок, механізмів, планет та їх супутників, у Гриця трохи в голові запаморочилося й стало млосно, хоч і годинник не працював. Він сів на землю й тупим поглядом розглядав складний пристрій, нічого нерозуміючи — такий тяжко-продуманий, здавався, механізм.