Літо. Спека. Я принишкло трясуся в задушливому автобусі. На сусіднє сидіння плюхається вилицювата дівчина в рогових окулярах. Я скоса спостерігаю за нею. Ось вона відкриває елегантний клатч з шовковистої тканини, витягує невеличкий планшет і по самі вуха занурюється в електронне читання.
Автобус набирає швидкість, проте рухається плавко, наче ножик ковзає по маслу. Сидячи побіля вікна, я не відразу помічаю, що поруч по склу важко видирається вгору сіренька комашка. У дитинстві ми називали таких кузками. Істотка крихітна, розміром з сірникову голівку, нічим, окрім джигунських вусиків, не примітна. Лялькові лапки деруться вгору й невтомно долають прозору скляну поверхню.
Вилицювата дівчина в рогових окулярах цього не бачить. Вона читає.
Я потай дивлюся на її блакитний дисплей:
«… Навесні і влітку смарагдова зелень конюшини і свинорию на газоні дуже вабила індиків і білих гусей, яким належало триматися на відведеній для них частині обійстя «…
Свинорию?
Я морщу лоба, намагаючись уявити собі цю рослину. А примруженими очима механічно спостерігаю за діями кузки.
Помічаю на даху автобуса невеличкий отвір для циркуляції повітря. Однак для крихітної сірої кузки він більше, ніж отвір, бо там, зовні, буяє розкішний, приголомшливий світ. Аби нещасна комашка спромоглася доповзти до нього.
Цікаво, як бідака примудрилася просякнути в салон? І скільки їх, комах, отак скніє собі безквитковим «зайцем»? І скільки спливе часу, перш ніж «моя» кузка, знесилена, зневажить свій безглуздий рух, складе лапки й безнадійно впаде горілиць на денце, прямо під ноги пасажирів?
Раптом я замислююся над тим, що міріади безпорадних «комашок-тарганяшок» щохвилини гинуть за тих чи інших обставин. Народжені на полях, у степах і ланах, вони, нетямущі, зазвичай залітають або заповзають туди, де їм перебувати не варто, звідки їм не вибратися нізащо, і немає звідкіль очікувати на поміч.
Бесплатный фрагмент закончился.
Купите книгу, чтобы продолжить чтение.