Прости печаль, прости, що не красуня,
Ночей безсонних довгий тихий плач.
Мою любов невичахлу пробач
І сивину, і вірші, як відлуння
* * *
Давно минули радості й печалі,
Давно між нами порожньо й ніяк,
Але чомусь холодними ночами
Так часто сниться дивний мій юнак.
Не оглядаюсь… Із тамтого світла,
Де наші квіти тихо відцвіли,
Він кожен раз вертається із літа,
В якому ми ніколи й не були.
Не цілувались, не жадали злуки
На ніч, на дві, на цілих сто ночей…
Сніжинка перша, падаючи в руки,
Знов оберемок спогадів натче.
ДВАДЦЯТА ВЕСНА
У вiршi свої я тебе сповивала,
Я маревом слiв заморочила очi,
Сама на тоненькiй крижинцi стояла,
Неначе на скельцi весняної ночi.
Я довго тендiтну крижинку просила,
Зими щоб зi мною вона дочекалась,
Натомiсть сказала менi: «Вже несила»,
Поволi зiтхнула вона i розтала.
А далi промiння негадано щире,
Гаряче, болюче — червоне вино,
Мене в березневий, безвихiдний вирiй
Нестримно в обiйми твої понесло.
Згорiло. Зболiло. Та пам’ять безмежна,
Бо й досi iще у смарагдових снах
Стоїть очерет у водi безшелесно,
Немов повернулась двадцята весна.
* * *
А там за обрієм ще є світи.
І є стежки непройдені і звабні.
А за стежками десь чаклуєш ти,
А за тобою спогади неквапні.
Забула б я тебе, чаклуне мій.
Забула б, наче з яблука оскому.
Болять дощі і зими крижані.
Не дай же Бог отак боліть нікому.
Бо вже тепла залишилось на дні.
Осипались роки, неначе жолуді.
У ватерку згоряє в борозні
Осіннім листям вичовганий полудень.
А там за обрієм чужі стежки.
Либонь їх скоро вже зима завіє.
У далечінь дивлюся з-під руки,
А поїзди все йдуть і йдуть на Київ.
***
І він сказав мені:
«Ви жінка цикламенова».
Він був високий, гарний,
що аж боязко.
І ще сказав:
«Не вирветесь від мене Ви».
А я втекла в дощі,
в свої обов'язки.
Застигла я розгублено
у сутінках.
Знайомо плинуть фарб
рожеві плями,
то журиться у шафі
літня суконька,
і в’януть цикламени
в порцеляні.
* * *
Все починалося з очей,
Таких сумних i трохи дивовижних.
В холоднiм маревi ночей
Летiли зорi пелюстками з вишнi.
Я згадую… Окутанi в серпанки
Чарiвнi звуки. Я i ти,
I очi тi, як двi прозорі склянки
Ущерть джерельної води.
Дивлюсь я в них, вони — на мене,
I кава вже давно кипить,
I тиха музика звучить —
Вангелiс. Мить здається нескiнченна.
Я згадую… Твої гуркочуть кроки
По сходах — тихше, нижче, грiм
Неначе гахнув навздогiн
Щось невиразне. Впали крокви…
I вже не втримаю я слiз.
А звуки линуть далi, не згасають,
Назавжди нашу юнiсть проводжають
Пiд рокiт колiй i колiс.
ДО ВАС
Переосмислюю мовчання,
Переоцінюю слова.
І навіть погляд Ваш звичайний
Якогось змісту набува.
І плинність часу безупинна,
Де все незрощене зросло.
Постали днів химерні тіні,
І вже не викреше кресло
Жагу життя і світ гарячий
З холодних зморених повік,
І я чекаю Вас, неначе
Передзимовий мокрий сніг.
Той сніг летить і ледве тане,
Струмить сльозою по губах,
А десь у небі крик гортанний
Пташиних зграй,
мов світ оманний,
Повітря навпіл розрубав.
ГОРОСКОП
Незбагненний зимовий тайнопис —
Кошторис на замерзлому склі,
Гороскоп блакитного ранку,
Прощання з коханням.
Збагну віковічний сенс —
Сонце торує на захід.
Промінь останній — скупого гріш —
Сонний цілунок на ранок.
Я намалюю пам’яті сад.
У твоєму сні серпанок розвію.
На вікні розтає гороскоп,
Який ти не встиг прочитати.
Не знаю, мабуть, насміхається скло,
Чи то за весною плаче?
ПОГОВОРИЛИ
Твiй голос наче примерза до скла
I губиться в зимових квiтах…
Заплющу очi — бачу лiто
В сполоханих затятих ковилах.
Вже багрянiє сонце на горi.
Та серце стиснула задуха.
А стрибунцi, неначе дзиґарi,
Про щось видзвонюють на вухо.
«…Прийшов… не рада…
де ж це ти була?..
Не попередив…
випадково…».
А на подвiр’ї ружа розцвiла.
Срiблясто-бiла i казкова.
«… А ще робота…
чому не писав?..» —
В моїх степах, напрочуд дивних,
Яких овець блудливих випасав!..
О, Господи, вже треті півні!
* * *
Чи можна вимрiяти злет,
Коли життя лишилося замало,
Коли вже я — старий портрет,
З родинного нiмого арсеналу?
Вже стиснув голову обруч
Прожитих лiт незгоєнi напастi.
Вже не поїхати за Збруч
Шукати у торiшнiм листi щастя.
I тiльки спогади, листи
Ще жеврiють,
хоч небо вже не тьмарять.
Як я хотiла принести
У сни твої незвiданi примари!
Та каву сьорбаю вночi,
А над душею мiсяць, наче кельнер.
Хай вiдкоркує без причин
Сухе шампанське, зоряне, пекельне.
I хай наповнить келихи ущерть
Зiрками, що до болю вже осiннi…
Знов тягнуть в нiч безбарвну коловерть
Мої безсоння, довгi, самотиннi.
А ти? Ти будеш. Тiльки де?
Лелечi гнiзда вже давно порожнi.
Лиш спогади — осiннi подорожнi
До мене чорний бусол приведе.
***
Не варто вже журитися мені
Про що колись наснилось навесні.
Спаде мій жаль в лютневу заметіль,
Одплаче скрипка, затамує біль.
Далеко ти, але не в тому річ,
Колись у довгу вигадану ніч
У розпачі нестерпного плачу
Упало слово, але ти не чув…
То, може, краще вигадати дощ,
Тремтіння вікон, безум площ.
Спливе журба в потік бурхливий,
І, справді, стане легко так мені,
Як легко небу після зливи
Засвічувать зірок вогні.
І, як струну, натягнуть руки
Рядок — слова зірвуться в лет
В мою невигадану муку,
В твою далекість недолугу.
І попри чари всіх прикмет
Я чую відповідь, як мед:
«Я Вас люблю». Настане мить,
Коли не треба й говорить.
* * *
Стривай! І враз ти зупинився,
І очі звів на мене шаленові,
А я подумала, що ти мені наснився
У всіх моїх співанках калинових,
Що ввись злітали понад нашим лугом.
…І досі ще бринить моя душа,
Але давно без радості і туги,
Мов спогад, що у вирій вируша.
Де ж взяти мені витримки і сили?
Щоб дар пісень не згаснув у душі,
Щоб я змогла ще розпростерти крила
І побуяти птахом в вишині,
Щоб ще хоч раз відчути хвилі
Гарячії, стрімкії, запашнії,
І впасти долу на високі схили,
Що від очей зелених зеленіють.
* * *
Загоїть спiв покраяну блакить —
Синички всiлись на струнi свiтання.
А я всю нiч виплескую в кохання,
Яке пiд осiнь веснами сурмить.
А на зорi невiдворотній вiдчай
Вiдшукує омрiянi шляхи,
I видихнуть потомленi дахи
Передосiннiй сум в лелечi вiчi.
Оце i все, вiдструнило, щемить,
То Божий гнiв спиває плиннiсть часу.
У пустцi цiй метеликом щомить
Згоряю i народжуюсь вiдразу.
Дихне зима на згарище надiй,
I побiлiють мої довгi коси.
А я боюсь згубить ранковi роси,
Що випадково, лиш менi однiй,
Колись на щастя дарувала осiнь.
Вони блищать на кiнчику пера,
Мов дiаманти, душу зiгрiвають.
Оце i все, що у життi я маю:
Моє кохання i моя жура,
Якi в менi щоосенi свiтають.
***
Не варто вже! Не поривайся і не клич!
Усі стежки загорнуті в сувої
Десь там за пам’яттю,
За світом потойбіч.
І тільки власні кроки за собою.
Та мариться: два силуети у вікні,
Мов дрібки сонця, встромлені жарини
У чорноводдя ночі, ґанок, вікна у вогні
І смолоскип червоної жоржини.
Вдивляюся у себе, наче звіддаля.
Щось є в душі, чого повік не збутись.
Невже це я! Кричить під серцем немовля
Ще ненароджене, а вже забуте.
Отож не клич, не варто! Прощавай!
В моїм житті усе нормально буде,
Хоч мрій моїх розхитаний трамвай
Обплутаний мільйонами огудин.
***
Горить зоря, що вічністю протята,
Де причаївся спокій, мій зупин.
Та спорожнілий мозок, як в лещатах,
У спогадах безжалісних хвилин.
І замість вже погаслого вогнища
Стрімлять тороси звихолілих снів.
Чому ж це ти отой поріг найвищий
Без почуттів колись переступив.
Чому мій посаг — Всесвіт осіянний
Зненацька відчайдушно обікрав,
І все моє життя. Весь світ оманний
Постав без сліз, без розуму, без прав.
Колись тебе безсоння покарає,
Бо не втечеш від себе, від ганьби…
Я все ж прощу тебе.
Я вже прощаю.
І воскресаю зіркою журби.
***
Забудь мене, немов опале листя.
Як забувають кожен рiк сади
Днi веснянi, цвiтiння молодисте,
Отак забудь, забудь мене i ти.
Не в тому ж суть, що я листок осiннiй,
I що жура вже душу обiйма,
Самотнiй промiнь не розтопить iнiй,
Якщо у м’язах сили вже нема.
Ти припiзнився. Не шукай минуле —
Тетеруки замовкли на току.
Вже пiсня веселкова промайнула,
Перелилась в мелодiю тонку,
У тихий щем осiнньої печалi,
У саксофоннi схлипи негучнi.
Коли в менi слова вже замовчали,
Заговорили шерехи нiчнi.
I шелест трав, i дотики повiтря,
I погляд, подих — навiть звiддаля,
Немов краплини на тремкому вiстрi,
Все те, що я тобi не вiддала.
Тож не хизуйся силою i духом.
Бо що ж з тобою дiяти менi?
Забудь мене. Такого вiдчайдуха
Моїй не подолати сивинi.
ОСІННЯ СЮЇТА
Що ти шукаєш, хлопчику,
На денці моїх зіниць?
Наче стрибнув горобчиком
По цямрах сухих криниць.
Всі почуття спорошені.
Цей вірш не тобі пишу.
Сумно зіграй по осені
Сюїту, що я прошу.
Я ж не у тебе закохана,
Ти досі зі мною на Ви.
Що ж ти прийшов непроханий,
Наче п’ятак новий?
Між папірців пошарпаних
Виблискуєш багрецем.
Стане карпатське марення
Облудним твоїм взірцем.
І забринить провиною
В цей незабутній час
Піснею лебединою
Сполох осінніх айстр.
ЗУСТРІЧ
1
Як сталось це? Нічого не було.
Слизьке, холодне і байдуже тло.
Весна ще не торкнулася дороги.
В твоїх очах застиглі дві тривоги,
мовчать і довіряють дно мені,
зашарпане буденністю жорстоко.