Легенда про Кия
1
Літа, наче хмари, що мчать по високому небу,
Летять і зникають, а інші приходять за ними,
Щоб зникнути теж, прихопивши і нас із собою.
Та дехто лишається піснею, спогадом, Градом.
У теремі княжім каміннім, високім, величнім,
У залі просторій, посеред вогнів, як на свято,
Стоїть на помості із дерева різьблене ложе.
На ложі тім Кий спочиває з обличчям застиглим.
Прощаються з Києм, щоб вранці востаннє зустрітись,
Брати його, Щек і Хорив, та невтішная Либідь.
Покірні закону, ідуть вони з іншими разом,
Лишаються на ніч бояни-волхви коло нього.
Три старці, що вік їх ніхто вже й згадати не може,
Сідають неспішно навколо покійного Кия.
Душі його співом збирались вони догоджати.
Курилися трави п'янким ароматом над ними.
І так аж до ранку, уміло торкаючи струни,
Позмінно вони будуть славить великого князя.
Життя його все, від сповитку до самого одра
Згадають у пісні. А вранці співатимуть людям.
* * *
Як сонце багряне сідало за гори чужії,
Повз Кия й Тугора промчалась, мов лань швидконога,
Склавинка зваблива із довгим чорнявим волоссям,
Весела, як вранішнє сонце, що сил добавляє.
Забувши про дань, котру зранку носили склавини
(І золото, й зброю, і посуд коштовний, і вина),
Забувши й про те, що Тугор йому мовив допіру,
Кий глянув услід їй і радість відчув він у серці!
Вгадав думку князя і мовив Тугор, вождь склавинський:
— Дочка то моя і не треба насильства чинити.
Як схоче вона, то сама нехай прийде до тебе.
Хоч ти й переміг нас, але не ганьби мене, княже!
А Кий, мов орел, що вже здобич побачив із неба,
Так хижо він глянув на нього своїми очима
Й промовив: — Пошли ж бо до неї за словом ласкавим,
Побачим, чи звикли батьків у вас слухатись дочки.
У відповідь слово Зоряна таке проказала:
— Не хочу я буть полонянкою в князя старого.
Коли ж за жону мене взяти бажає до себе,
Хай стане з мечем проти того, хто ще мене схоче!
Тут Кий засміявся й сказав, сміючись, до Тугора:
— Шукай юнака, котрий зможе за неї вступитись
І стане до бою зі мною, полян усіх князем!
Та все приготуй так, як звичай велить ваш склавинський.
І все було так, як за звичаєм їхнім і треба.
І стали вони один проти одного твердо.
В рожки затрубили музики, хвилюючи натовп,
І князь з юнакам у жорстокім двобої зійшлися!
Юнак смуглолиций був спершу до бою неквапним,
То кидавсь вперед і зі дзвоном мечі зустрічались,
То знову ставав і до бою запрошував Кия,
Звеселений натовпу криком, до нього привітним.
А Кий, наче вепр, на котрого мисливські собаки
Напали й хапають за ноги і навіть за писок,
Стояв і очима презлими поводив навколо
І інша була, ніж у хлопця, у нього усмішка.
Та раптом накинувся князь на противника люто,
Ударив, аж іскри сліпучі з мечів полетіли!
Ледь встиг ухилитись склавин той від смерті лихої,
І сам, розлютившись, у відповідь Кия ударив.
І вже закрутились у вихорі несамовитім,
Вже важко угледіть, кінець де меча, де початок,
Уже закричали склавини і воїни руські,
Свого щоб підтримать. І крик над Дунаєм понісся.
Нестримний юнак був найкращим бійцем у Тугора!
Задихав Кий важко під натиском хлопця шаленим,
Укотре відбив смертоносне безжальнеє лезо
І думкою зринув до Бога полян, до Перуна.
— Від смерті ніколи в бою не просив я рятунку,
І зараз благаю позбавити тільки від сраму!
Віддам тобі, Боже, третину склавинської дані,
Аби лиш поміг ти мені юнака подолати!
Юнак той тим часом уже посміхавсь переможно.
Та раптом спіткнувся, на камінь ступивши нерівний!
І Києвий меч, покерований вправною кистю,
Несхибно упав на чуприну густу тої ж миті.
Чоло заросилось багряною темною кров'ю,
І очі блискучі тьм’яніть почали і згасати.
Ось руку вперед він наставив — благий то захисток!
Упав князів меч металевий на нього іще раз.
Сів хлопець, пустивши меча, і за голову взявся,
Та голову, що розчахнулась, не скласти докупи!
І мати його, і сестра затужили, припавши
До мертвого тіла, такого ще сильного досі.
Затихли склавини, а руси завзято кричали:
— Ще той не родився, хто б нашого князя подужав! —
На меч Кий оперся й радів з войовничого крику,
Яким переможця вітало все військо полянське.
До самої ночі бенкет був у руському стані.
Посеред бенкету узяв Кий Зоряну на руки,
Легким і покірним було її тіло дівоче,
Й поніс у покої, на ложе з любистку і м'яти.
Долонею ніжно торкнувся щоки боязкої,
Слова заспокійливі мовив, всміхаючись щиро.
А потім поволі розплів її пишную косу,
Схиляючи ласкою діву на ложе любові.
Ще довго потому шептав він слова заповітні,
Аж поки заснула Зоряна у нього на грудях.
У сні посміхалась, неначе маленька дитина,
А Києве серце щеміло від тої посмішки.
* * *
Коли проминули шумливі Дніпровські пороги
Й до Києва-града лишилось рукою подати,
По княжому знаку пристало до берега військо,
А скоро й багаття навкруг запалали яскраво.
На корені дуба старого сиділа Зоряна.
Дивилась, як вої готують столи до вечері.
Їй лячно було у країні незвіданій русів,
А їм було весело рідні місця пізнавати.
Зявився і князь тут. Минаючи зброю і посуд,
Повсюди розкиданий в гамірнім таборі люднім,
Підходить до неї й сідає на листя опале.
Лице їй підводить і слово таке промовляє:
— Ти наче русалка, що вийшла з Дніпрової хвилі,
Сидиш оддалік від мого товариства й сумуєш.
А хочеш, тобі розповім я про Києвий город?
Сказав так і сам Кий у спогади давні поринув.
…Заснув раз і сниться, неначе він високо в небі,
Всю землю побачив, як птах її бачить в польоті.
Побачив він схили, дубами порослі і терном,
І кручі стрімкі над рікою, і глинища жовті.
Під кручами, пінячись, мчали дніпровії води
Неслася вода каламутна і билася в берег.
А другий був берег пологий, сосною порослий,
І тихо котилась на нього вода кришталева.
Враз там, на горі, де стояла і Києва хижа,
Обнесена тином з дубових колод величезних,
Засяяло світло, усе освітивши довкола,
Неначе то ліс запалав, хоч стояв він як досі.
І вже не побачив Кий хижі своєї із неба,
Пропали й оселі усіх родичів його славних
З гори ж все росла й виростала велична споруда,
І дах її гострий горів, наче жар, проти сонця.
Як стали малі проти неї могутні дерева,
Як Ідол на ній у високеє небо уперся,
Враз грім прогримів і вода у Дніпрі сколихнулась.
Пропало видіння, натомість з'явилося інше.
…Біжать кругом люди, біжать по горі, як мурахи,
Коли мурашник хто підпалить, або розворушить.
І плач, і прокльони несуться у небо байдуже.
Ніхто їх не чує, ні в кого спасіння благати!
А хмари низькі нависають над ними та чорні,
А ворог за коси дружин уже тягне і дочок,
А воїни руські, неначе їм дух одібрало,
Безсило сідають, землі щоб торкнутись коліньми.
І тут, серед диму густого, що пасмами слався,
Вкриваючи жахи, і смерть, і багряницю крові,
Підводиться знову велична, із дахом блискучим,
Споруда, а Ідол слов’янський на ній кам’яніє.
І разом за ним устають із колін руські вої,
І ворог тікає, від жаху лице затуливши,
Кричать малі діти, але то вже радості крики,
І плачуть, але то вже радісний плач воскресіння!
— Сон віщий указує Град на горі будувати! —
Таким було слово полянських волхвів одностайне. —
Той Град порятує полян від загибелі злої,
Не дасть їм пропасти навік в безконечності часу!
Тепер на тих горах, що скоро побачить Зоряна,
За декілька літ, непосильних, і трудних, і довгих,
Піднявся могутній та славний поміж племенами
Град Київ, щоб вічно віднині над Дніпром стояти.
Той Град захищають вали земляні широченні,
Прямісінько з рову здіймаються високо вгору,
На них височіє стіна із столітнього дуба
Подвійна — між дубом обпалена вогнищем глина.
За стінами — місце, де молиться рід увесь княжий,
Умощене каменем сірим, привезеним з Родня.
Темніє похмуро заглиблення посередині —
Ласують там кров'ю жертовною Боги полянські.
А поруч здіймається мудрий всевидячий Ідол.
На кожного смертного дивиться пильно й суворо.
Висять кругом нього дари від людей метушливих,
А з рота два вепрячих ікла поблискують страшно.
А ген, навкруги, від валів і до кручі стрімкої,
Стоять все оселі мужів і багатих, і знатних,
Між тими домами князівський із каменю терем,
Побачить відразу Зоряна, бо кинеться в вічі.
Так радісно Кию було їй про Град повідати,
Бо волю Богів він зумів утілити у Граді
Ждав князь з нетерпінням, щоб ніч ця і день проминули,
Щоб юну склавинку до Граду повести узвозом.
2
І ніч проминула, і день похилився на захід.
Нарешті до берега лодії вже повернули.
І чула Зоряна із берега радісні крики —
То здалеку рідних своїх пізнавали кияни.
Вона пам’ятає, як кинулась Кию на груди
Жона, бо чекала й давно виглядала з походу.
І як відсахнулась, угледівши зором жіночим
Її, що ховалась за дужії Києві плечі.
Та зразу жона й засміялась в обличчя склавинці,
І пишна рука її синові ткнулася в груди:
— Поглянь, Семиборе, яку із походу служанку
Твій батько привів нам, щоб мила підлогу в світлиці.
А князь взяв Зоряну за плечі твердою рукою
І мовчки узвозом повів до своєї оселі.
Сльозами жона сивокоса його облилася,
Осудливо вслід головами хитали поляни.
Та знову був день, і прокинувся Кий рано-вранці,
В руках і у грудях могутнюю чуючи силу,
Ступив на поріг, повернувся обличчям до сходу —
Ще сонце ледь край поторкало на синьому небі.
А юна жона його, сплівши косу за плечима,
Уже готувалася воду на руки зливати,
Тримаючи глек, вся весела, як вранішнє сонце,
Аж Кий засміявся — давно не сміявся так легко!
А потім узяв її князь в підземелля широке,
Де рід його скарби беріг від вогню і чужинця:
І золото жовте, і срібло блискуче, і перли,
І посуд коштовний були там у скринях дубових.
Завмерла Зоряна. На Кия поглянула спершу,
Відкривши ще ширше й без того великії очі,
А потім тонкими руками до скарбів торкнулась,
І сміх її втішним для серця був руського князя.
Узяв Кий намисто із перлів великих й поволі
Круг шиї Зоряні обвив, посміхаючись, двічі.
У захваті служки дивились на неї, вродливу,
Та схвальними криками радості ще додавали.
* * *
Той день не забула й жона сивокосая Кия,
Як віз торохтів по нерівній камінній дорозі,
Коли до батьків поверталася, вкрита ганьбою,
Бо муж повелів їй покинути терем князівський.
Уже на Подолі, у батьковій хаті небідній,
Звалилася ниць і молила богиню Мокошу
Про те, щоб всевладна богиня дала їй скоріше
День смерті побачить і князя, й розлучниці злої.
Так осінь минула, і сніжна зима почалася,
А кожного ранку вологе від сліз її ложе.
Пече її душу вогнем невситимим та кривда,
Стискає лещатами серце її безнадія.
І знов шле прокльони на Кия вона і склавинку,
Щодень до Мокоші приносить дари і благає,
Щоб кара всевишніх упала на кривдників люта,
Сама ж бо не в змозі помститись вона за наругу!
Набридло Богам її щире, тужне голосіння,
І зглянулись Вічні на смертної жінки благання.
Та тільки чи зможе хто з нас до кінця передбачить,
Що буде тоді, коли нас Всемогутні почують?
* * *
Ось раз, коли стихли завії і сіли морози,
Гонили одні лютих вепрів по сніжному лісі,
А інші були у засідці, стояли напроти,
І Кий серед них був, сховавшись за стовбуром дуба.
На цей раз йому посміхнулась примхлива удача.
До нього — і серце частіше застукало в Кия —
Згори біг страшний в своїй силі і люті нестримній
Вепр дикий, сполоханий криком людського загону.
Кий голос подав і кабан той на мить зупинився,
Присівши і горнучи сніг за собою та листя.
Вп'ялася стріла йому в бока, порослого шерстю
Під ліву лопатку, де билось кабаняче серце.
Впав звір, але скоро на ноги короткі підвівся,
Мабуть, не достала до серця стріла вогняниста,
Рятуючи в хащах життя своє, кинувся геть він,
Та дарма! За ним Кий упертий подався у хащі.
Та тут, між дерев і колючих кущів низькорослих,
Утратив мисливець над вепром свою перевагу,
Коли на безпечній міг віддалі в звіра стріляти.
З-за впалого стовбура кинувся вепр на мисливця!
А Кий проти нього ножа металевого витяг.
Не звик поступатися князь ні людині, ні звіру!
От тільки та сила, що сунула снігом на князя,
Міцніша за Києву силу була набагато.
Успів тільки крок він назустріч до вепра зробити —
Ударили ікла і князю нутро розпороли!
Упав він, а звір став нещадно його шматувати,
Червоними плямами сніг весь покрився навколо.
На крики мисливці в долину спустилися разом,
Руками хапаючи гілки холодні на схилі,
Попереду біг Семибор. Проклинав він замети
І Бога молив, щоб живим його батько зостався.
Почувши мисливців, кабан відвернувся від Кия,
У хащах колючих шукав порятунку від смерті,
Та Кий учепився за ногу із криком зловісним,
Шарпнув його вепр, але вирватися був не в силі.
Наспів Семибор, і надії у вепра не стало.
Спис довгий уп'явся в загривок скаженого звіра.
Загріб той ногами, засмикалось тіло й затихло,
Ще й в серце ножем Семибор його двічі ударив.
Тоді вже схилився над батьком і глянув на рани.
Жахнувся, та страху собі не пустив на обличчя,
Всміхнувся до Кия: — Його я забив таки, батьку!
Всміхнувся і Кий через силу, самими очима.
Зробили мисливці настил із пахучої хвої
Поклали скривавлене тіло славетного князя
І довго по лісу несли до твердої дороги,
Щоб далі на санях везти аж до самого Граду.
Везли його мовчки і все дивувались мисливці,
Що стогону навіть із вуст свого князя не чули.
Вино тільки пив і, жартуючи, потім питався:
— А гляньте, чи то не вино витікає із рани?
У Граді зібрались поляни круг князя блідого,
Заплакала, впавши на Києві груди, Зоряна,
Рукою він гладив косу її чорну та пишну.
— Не плач, — попросив. — Хай ніхто твоїх сліз не побачить.
3
Стогнав Кий і місця на ложі собі не знаходив.
Вуста вже втомились затримувать болісні зойки,
І вина хмільні не могли вже страждань приглушити.
Стогнав він, стискаючи ложе слабкою рукою.
Ніч довга ще довшою Кию здавалась, безсонна.
Хто був коло нього — і двічі, і тричі змінявся,
А він, хоч і як би хотів, та заміни немає.
Вже збився з рахунку — чи третя ця ніч, а чи п'ята?
Безжальні видіння його ні на мить не пускали,
Посиливши муки й без того болящого тіла.
З країни померлих являлись загублені Києм
І слали погрози і Кию, й далеким нащадкам.
Аби вороги — та не ворог над Києм схилявся,
Хоч їм багатьом показав він до пращурів стежку,
А бачив він тих, хто загинув, як град будували.
Від плем’я свого ж у стократ були тяжчі прокльони.
…Ось віз, навантажений сірим камінням із Родня,
Все тягнуть воли по узвозу крутому на гору,
І сили волам не стає, і за Кия наказом
Вже люди юрбою ідуть, щоб волам помагати.
І видиться Кию, як стали міцні чоловіки,
Уперлись плечима у воза, важкого, мов скеля,
І видиться Кию, як жили здулися на скронях,
Як зціпились зуби, як ноги тремтіли з напруги.
А Кий і жінок, і дітей ще до воза поставив,
Щоб швидше до Града дорогу круту подолати.
Не витримав віз, уламалася вісь на колесах,
І з гуркотом камінь униз, на людей покотився.
Ламаючи кості, з кісток відриваючи м'ясо,
Котилось по людях важке гострокрає каміння.
А князь лиш у гніві коня під собою ударив!
Тепер же волання нещасних до нього вертались.
Грозилися мертві наслати на Град цей нещастя,
Які тільки зможе придумать зловісна уява:
Хвороби, і мор, і нашестя вороже, й пожежі —
Забрав він життя їхнє в розквіті сил і здоров'я!
…Видіння витало ще це над вмираючим Києм,
Стискаючи душу в лещатах пекельної туги,
А інші, штовхаючись, товпились вже біля ложа,
Аби не лишити, не дай Бог, самотнього князя!
Ось бачить він натовп, жорстоку юрбу чоловічу.
Їх грубі обличчя від люті червоними стали.
А Кий проти них на поріг свого терему вийшов:
— Чи є у вас, люди, для гнівного крику причина?
Ступив тут один і прогріб п'ятірнею волосся:
— Колода упала і двох серед нас придавила.
Осталось в одного дітей, як гороху дрібного,
А інший юнак, навіть жінки іще не пізнав він.
На це відповів йому Кий, незворушно і твердо:
— Усякого долю Боги наперед визначають. —
Тут разом юрба загорлала, угору піднявши
Кілки, і каміння, і вила двозубі, й сокири.
— Не хочемо більше тягати колоди на стіни!
Не хочем робити, неначе воли ті, на тебе!
Уб’єм цього князя! Розвалимо Град осоружний,
Та вільно додому, до селищ, до хиж своїх підем!
На це відповів Кий повільно і ясно, хоч голос
Глухий став від гніву і руки меча вже шукали:
— Так, кажете, Град цей мені ви будуєте, люди?
Послухайте ж слова мого і подумайте трохи.
Багато разів я ходив у походи далекі,
Ім'я моє знають від сходу до заходу сонця.
Тож нащо шукать мені славу — і так її маю.
А Град цей будую на користь племен всіх полянських.
Напружтеся, люди, не всі ж нерозумні між вами,
І думку просту через силу хоча б усвідомте:
Як Град тут постане, міцний, неприступний, високий,
То всяк убоїться й за Градом полян зачіпати!
А ще у Дніпро із Царграда заморськії гості
Завернуть човна, аби торг розпочати із нами,
І буде у нас тут велике і славне торжище,
Від цього поляни багатства свої приумножать!
А ще в цьому Граді, я знаю напевне, зберуться
Премудрі мужі, щоб розмови вести із Богами.
Хіба буде шкода, скажіть-но, полянам від того,
Що мудрість Богів поміж них, як ріка, розіллється?
У відповідь велетень мовив кудлатий до Кия:
— Буває, людина і хижі за рік не збудує.
Ти ж, мабуть, надумав за рік цілий Град збудувати,
Поклавши тягар непосильний усім нам на плечі.
Ми все розумієм. Зерно тільки сиплеться в полі.
По дань же ти справно прибудеш зимою у села! —
Одне лише Кий відказав їм, глухим, нерозумним:
— Хто Град цей покине — той князеві ворогом буде!
Тут крикнув із натовпу юний хлопчина безвусий:
— То він ще й погрожує, вбивця людей беззахисних?
Допіру мій батько сконав під колодою в муках,
І кров його просить, щоб родичі князю помстились!
До князя юрба підступила, угору піднявши
Кілки і каміння, і вила двозубі, й сокири.
А Кий, повернувшись, дружиннику дужому мовив
— Не вийшла розмова. Тож черга тепер за тобою.
І, дружно списи перед себе наставивши гострі,
Між натовпом лютим і князем з'явилися гридні.
З юрби ж полетіли у воїв кілки та каміння,
Дратуючи скору до бійки князівську дружину.
— Що ждеш ти? — до старшого князь проказав і рукою
Дав знак, на котрий з нетерпінням усі вже чекали.
І пирснула кров, і трава від крові поруділа,
І зойки благання із криком нелюдським злилися.
Схилився над Києвим ложем юнак той безвусий,
В котрого колодою батька насмерть придавило.
Списа із грудей своїх витяг і мовив до князя:
— Ця кров віділлється тобі і нащадкам далеким!
…Стогнав Кий і місця на ложі собі не знаходив.
Ждав ранку, та ранок в лісах за рікою барився.
Молив князь, щоб сон хоч на мить йому спав на повіки,
Натомість жіноче обличчя над ним заридало.
Почув він слова, котрі жінка шептала крізь сльози:
— Пригадуєш, князю, зима тоді видалась люта,
В снігу ледве коні собі пробивали дорогу,
Як нам на біду ти у селище наше приїхав.
Ти в хижі старійшини мед пив хмільний, а дружина
Зухвало і весело дань відбирала по людях.
Комори свої ти заповнити вщерть намагався,
Бо Град будувати надумав, як зверне на весну.
Пригадуєш, як я просилась до тебе на очі?
Хмільний ти з'явився у дверях і став на порозі.
Повзла я до ніг твоїх, сніг загрібала коліньми,
Бо клунок останній зерна твої гридні забрали.
За мною ще й інші жінки тобі в ноги упали —
Важкою була та зима у навколишнім краї!
А ти спохмурнів на лиці і промовив до мене:
«Даремно ти просиш, я дань не для себе збираю».
І більш не почула від тебе я жодного слова.
Уранці поїхав, добро погрузивши на сані.
Мені ж до весни дотягти не судилося, княже.
Голодною смертю сім'я моя вмерла зимою.
Усе пригадав Кий, усе до дрібниці малої:
Як теплий кожух йому гридень накинув на плечі,
Як вийшов, хмільний, на морозне повітря із хижі,
І в зморшках лице, що із долу дивилось на нього.
Та волю він Бога вершив, а не власне хотіння,
За волею вищою Град будувати збирався,
Тож жалю щемливого в грудях тоді не відчув він,
І сумнів тоді ні на мить не затьмарював душу.
Тепер же у тілі, болящім нестерпно і довго,
Душа його втратила силу, колись незбориму,
А жінка, в котрої життя відібрав він до строку,