Вежа в небеса
Жив колись на землі один чоловік. Ми б сказали, що був він самотнім.
Але це було не так. У нього була мрія.
Вона вхопила у свої міцні обійми все його життя.
Він мріяв потрапити на небеса. Тож щохвилини, навіть щосекунди, всі його думки й прагнення крутилися навколо заповітної мети.
Жив він на околиці села, саме там, де звивиста дорога бігла курявою у безмежне поле.
Його стара хатина трохи осіла й покривилася, а колись гарний сад зовсім здичавів.
Та йому було байдуже.
Бо справи земні, думав Вік (саме так звали нашого замріяного героя), — то пусте.
Головне — дбати про свою душу.
З ним важко було посперечатися.
Бо ж таки душа людська і справді важливіша за земну метушню.
Вік пристрасно мріяв потрапити на небеса.
І як він це збирався зробити? — запитаєте ви. А я вам розкажу. На вушко.
Хоча це вже ніяка не таємниця, бо скоро про неї дізнаються всі. Варто лишень тій вежі, яку почав будувати Вік, стати трохи вищою.
До чого тут вежа? А от саме вона і має здійняти Віка у небеса.
Вже певний час він старанно і не покладаючи рук будує неподалік своєї хатини вежу.
З кожним днем вона піднімається все вище і вище.
А там, угорі, білі невловимі хмаринки, а ще — безмежне небо, і вітер, і свобода.
І вічне щастя, яке так невідворотно манить Віка.
«Як там, на небесах?» — часто дума він, тягнучи важкі камені до своєї нової будови.
Залишилося не так вже й багато — просто добудувати вежу і дотягнутися до мрії.
Щоб ніхто не заважав йому працювати, він поставив навколо подвір’я великий паркан.
Вік перестав спілкуватися з людьми. Проте… ні, не зовсім.
Інколи йому таки доводилося спілкуватися з людьми.
У Віка була сусідка. Він бачив її вкрай рідко.
Але вона видавалася йому дивакуватою.
А ще він думав, що Софія даремно розтринькує дорогоцінний час, відведений їй вічністю.
У неї було дивовижне кучеряве волосся, великі карі очі й трійко кумедних малят.
А ще у неї був чоловік, якого Вік майже ніколи не бачив. Той працював з ранку до ночі.
Софія ніколи не поспішала і завжди усміхалася. Вона пахла квітами, хлібом, медом, травами і ще бозна-чим страшенно земним.
Вік ніколи не зазирав за свій паркан. А за ним був Софіїн сад, який цвів і паморочив голову своїми пахощами.
А ще Віка дратувала малеча, яка постійно галасувала в саду або гойдалася, сміючись, на гілках, наче на гойдалці.
Бо вони відволікали його він мрії. Від небес.
Між тим вежа ставала все вищою.
Одного ранку Вік обходив вежу, уважно оглядаючи свою роботу.
Із сусідського саду доносився шурхіт листя.
— Доброго ранку, сусіде! — привітно посміхнулася Софія.
— Доброго… — буркнув у відповідь Вік.
В руках у Софії був великий кошик, у який вона складала яблука. Молоді, але вже достиглі, вони наповнювали повітря медовим ароматом.
— Бачу, ви щось будуєте, — поцікавилася сусідка.
— Так, будую, — відрізав він. — Час летить, треба думати про душу і про те, що вічне. А ви все, я бачу, земними справами переймаєтеся.
Софія у відповідь лише усміхнулася.
— Коли ж про душу думати будете? — нетерпляче кинув він.
— От тільки перероблю роботу, — відказала весело сусідка, — тоді одразу ж і про душу подумаю.
Аромат яблук і сонячна усмішка Софії не йшли з думки Віку.
Але небеса манили своєю величчю.
Старий ліс зачаровував прохолодою і своєю красою, та Віку було не до цього. Йому потрібна була деревина.
Вежа вже була достатньо високою, тож він майстрував у ній сходи.
Назустріч йому неквапно йшла лісовою стежкою Софія, тримаючи в руках оберемок духмяних трав. Вона щось ледь чутно наспівувала, час від часу присідаючи і вишуковуючи у траві щось відоме лише їй.
«Яка безпечність… — думав Вік. — Невже вона не хоче отримати вічне щастя на небесах?»
Побачивши сусіда, Софія усміхнулася:
— Будьте здорові! — вона саме додала до свого оберемку ще якусь рослинку, яка Вікові здавалася звичайним бур’яном.
— І вам Боже помагай, — повільно відповів він. — Все земні справи, я бачу, все земні…
— Що ж поробиш? — Вікові здалося, що у голосі Софії вчувалася втома. — Ось треба трав назбирати. Бо ж потім не буде чим лікувати людей.
Ммм… так-так… Вік пригадав, що чув колись, нібито Софія добре знається на лікарських травах. І справді дивакувата жінка: своїх діток троє — мороки через них скільки! — а вона ще й іншим ходить допомагає.
Побачивши, що сусід насупився, ніби чимось невдоволений, Софія лагідно додала:
— Та ви не засмучуйтеся! Все буде добре. Гляньте-но лишень, ліс який цього року дивовижно гарний!
Вікові було байдуже до лісу. Ліс — не небеса.
І йому було байдуже, що Софія не дбає про свою душу.
Кожний сам обирає собі долю.
Уночі маленькі далекі зорі грайливо підморгували Віку, так, ніби втішали: «Нічого, ще трохи, ще зовсім небагато…»
У такі хвилини він, хоч і втомлений, ладен був працювати все більше і більше.
Його вежа вже здіймалася над селом.
Часто, працюючи наверху, він бачив, як сходилися люди — їм кортіло подивитися, що за дивину таку будує їхній сусід.
А Вікові було шкода їх, таких звичайних нерозумних людей…
Перед ним з вежі відкривався великий світ.
Але Вік на нього не зважав. Небеса — передусім.
Тієї ночі сусідка також не спала. Вона сиділа у своєму саду, над чимось схилившись. Невеличка лампа мляво відганяла своїм сяйвом густу темряву.
Вік підійшов до огорожі. На його кроки Софія відірвалася від роботи і звела очі. На руках у неї лежала вишивка. На ній різними барвами розпускалися дивовижні квіти.
— Не спите? Вже пізно, — тихо сказав Вік.
— Завтра у донечки свято, хочу закінчити для нею нову сукню.
З цими словами Софія показала Віку гарненьку біленьку сукенку з мереживами й вишитими квітами.
Думки роїлися у нього в голові, наче то і не голова була зовсім, а справжнісінький вулик.
Чому люди не бачать очевидного? У чому смисл такого життя, як у Софії? Хіба ж це істинне щастя? Що з нею буде потім, там, у вічності?
Сон все не йшов. Тому Вік довго дивився на зорі.
Омріяні небеса були вже зовсім поряд.
«Як там, на небесах?» — вкотре сонно подумав Вік і нарешті блаженно занурився у темряву.
І снилося йому, що небеса вже поряд. Ось вони! За невеличкими залізними ворітцями, оплетеними плющем, поміж хмар і межи світами, небеса чекали на нього.
Він несміливо взявся за ручку і увійшов. Там на нього чекала вічність, проте насправді там була… Софія.
— Як? — Його пройняв жах, аж всередині все похололо. — Що коїться? Хіба так може бути?
А Софія сиділа на старенькому стільчику і вишивала. Обличчя її було спокійним і прекрасним. Легенький вітерець грався кучерями і рясним подолом її волошкової сукні. Чомусь пахло сухими травами. Біля її ніг стояв кошик з яблуками…
Це було воно. Його вічне сподіване щастя.
Але чому воно належало їй?
Як так могло статися, що вона, не доклавши навіть сотої долі його зусиль, опинилася там, на небесах?
Вона, яка розтринькує себе на інших, яка займається дріб’язковими справами!
Прокинувшись переляканий, Вік не спав до ранку.
Він ходив туди-сюди по своїй вежі.
Раз по раз дивився на зорі.
Невже це правда? Невже це так?
Запитання метушилися і налітали одне на одне.
Заледве дочекавшись світанку, він кинувся у сусідський сад…
Вік вперше зайшов на це подвір’я — раніше він бачив його лише через паркан — і одразу потонув у морі квітів.
Старий сад вразив його своїм затишком.
Не те що його подвір’я, на якому він вже давним-давно навіть не косив траву.
Невеличкий будинок привітно усміхався вікнами у мереживних фіранках. З хати доносився тихенький спів і аромат свіжого хліба.
На порозі Віка зустріла маленька дівчинка. Вона була страшенно схожа на свою маму — така ж кучерява і кароока. Крихітка тягнула у сад невеличку лійку, розписану квітами.
У домі все було білим. А ще було неймовірно чисто і сонячно. І спокійно. І так, ніби тут зупинився час.
Старенькі розмальовані — також квітами! — меблі, плетені скатертини, на стінах у рамках старі фотографії.
Цей дім беріг час. Що ще він беріг?
Софія здавалася прекрасним янголом. Вона усміхнено наливала молоко у глечик. Поряд на столі накритий білосніжним рушничком лежав свіжий хліб.
— Доброго ранку, сусіде, — лагідно сказала вона, а у Віка відібрало мову від хвилювання.
— Доброго, — видавив він. — Перепрошую, що в таку ранню годину… але хотів у вас спитати. Я все своє життя поклав на те, щоб осягнути вічність і потрапити на небеса. Проте сьогодні я бачив сон, і там, на небесах, до яких я так прагну, я побачив вас. І я не розумію, я просто не розумію, як таке може бути…
— Справді? — здивувалася Софія.
Її погляд, здавалося, канув у вічність.
Вона сіла за старенький стіл і, задумана, стала розправляти рукою скатертину.
— Як так може бути? Як можете ви звідати оте щастя, якщо не дбаєте про свою душу? — не вгавав Вік. — Як може бути, що ви вже на небесах?
Її мовчання було нестерпним, а цокання годинника на стіні — безжальним.
Він так хотів отримати відповідь, а ще більше він хотів, щоб тут була якась помилка.
Вічність минула, і Софія звела на нього свої великі карі очі:
— А чому ви думаєте, що я не дбаю про душу? Душа розцвітає, коли її наповнює любов і коли ця любов віддається людям. Ну а небеса… Я вже давно там, бо ж небеса починаються від землі…
Навіщо ти?..
На високій і крутій горі в маленькій затишній хатинці жило Янголятко.
Було воно ще зовсім маленьке. У нього були слабенькі крила. А ще — сині-сині оченята, схожі на волошки у золотавому полі, що розкинулося попід горою.
Воно любило свою домівку. І любило небо, до якого з високої гори, здавалося, зовсім легко дістати — лишень простягни руку.
Особливо гарним небо було навесні й улітку.
«Таке ж синє, як і мої очі», — тішилося маля.
Удень Янголятко спускалося з гори в долину, а вечорами сиділо біля вікна і пило трав’яний чай з медом.
Воно не знало, навіщо прийшло в цей світ, але його ще зовсім маленьке серце вірило в те, що все невипадково, і кожен, навіть найменша травинка і комашка, потрібні й важливі.
Було літо. Долина купалася у важкому ароматі черемшини.
Янголятко сиділо під старим деревом, а з гілля обсипався дощиком білий цвіт.
«Мені подобається твій аромат, — шепотіло воно черемшині. — Мені шкода, що скоро твій цвіт зів’яне, а потім облетить і листячко».
«Не журися, — обіймала вона його своїм гіллям. — Так має бути, таке моє життя. Ти ж прийдеш до мене знову, коли я прокинуся?»
І Янголятко радісно кивало голівкою.
«А навіщо це все? — питало воно, набираючи у жменьки тоненькі білі пелюсточки, які вкривали соковиту зелень трави. — Для чого ти живеш?»
«Мабуть, щоб приносити радість», — задумано відповіла черемшина.
«І я хочу приносити радість, але я не знаю, навіщо я у цьому світі. А ти не знаєш?» — питало воно довірливо.
«Ні, не знаю, — засмутилася та. — Але ти запитай у річки, вона повинна знати».
«Запитаю, я обов’язково запитаю», — ледь чутно прошепотіло маля, а через якусь мить воно вмостилося на травичці і, склавши свої маленькі крильця, солодко спало.
Водяне колесо тихенько скрипіло і не знало відпочинку. День і ніч його крутила швидка водичка. По старому де-не-де вкритому мохом дерев’яному мосту грюкали колеса і туди-сюди сновигали люди.
Вони витоптали сюди широку дорогу. Багатьма кроками, довгими роками.
Тут було гамірно.
Але Янголятко любило старий млин. Бо тут було прохолодно. А ще — спокійно.
Можна було зазирати у воду, як у люстерко. Можна було гойдатися на вербових гілках і дивитися, як сонце ховається за лісом.
«Річко, а куди ти біжиш?» — питало Янголятко, умостившись на старенькій кладочці й опустивши ніжки у прозору водичку.
Було видно, як у річці плаває невеличка рибка, а на дні вигравав під сонячним промінням пісок.
«Я біжу далеко-далеко, аж за цю долину, за твою гору», — грайливо відповіла вона, розкручуючи водяне колесо.
«А що там, далеко-далеко?» — не вгавало Янголятко.
«Там море, — замріяно жебоніла річка. — Там безмежність…»
«А навіщо все це? — шепотіло воно, малюючи пальчиком кола на воді. — Навіщо ти у цьому світі?»
«Я несу життя», — радісно відказала річка.
«А я не знаю, для чого я у цьому світі, може, ти знаєш?»
«Я не знаю, — відказала річка, — але я впевнена, що і ти для цього світу важливий. І колись ти обов’язково знайдеш відповідь на своє запитання. Спитай у Північного Вітру. Він знає все».
Водяне колесо і далі скрипіло. Допоки бігтиме річечка, воно не знатиме відпочинку.
Та потім прийде зима. Річка засинатиме під білою сніговою ковдрою, і стареньке водяне колесо нарешті зможе й собі відпочити.
«Ти прийдеш заспівати мені колискову?» — питало воно у Янголятка.
«Прийду, обов’язково прийду», — лагідно обіцяло воно.
«Дякую тобі, — з полегшенням воркотіло колесо, — так добре знати, що ти у світі не самотній»…
Янголятко тішилося. Хоча його крильця ще були заслабкі й воно не знало, навіщо прийшло у цей світ, та одна лишень думка про те, що воно приносить комусь радість, зігрівала його маленьке серце.
Час неспішно проповзав равликом поміж густими травами.
Літо опадало стиглими вишнями і хилилося додолу важкими яблуневими гілками.
У маленькій хатинці на високій горі пахло свіжими травами, які пучечками звисали зі стелі.
Скоро прийде осінь.
Та Янголятко не засмучувалося, бо тепер кожен день його був заповнений тим, щоб приносити радість і радіти.
А ще воно чекало, коли біля його високої гори пролетить Північний Вітер. І ось одного разу він зашелестів любистком біля прочиненого віконця.
«Вітре! — зраділо Янголятко. — Я так на тебе чекаю!»
«На мене всі чекають», — усміхнувся Вітер і заколихав квітами.
«А ти не допоможеш мені знайти відповідь на одне запитання? — спитало Янголятко, усівшись на підвіконні й розправивши свою лляну сорочечку. — Я хочу знати, навіщо я у цьому світі».
«Хм, — задумався Вітер. — Я тобі от що скажу. Я багато де бував. Бачив багато-багато людей. Усі вони шукають відповідь на це запитання, та мало хто знаходить. Але для себе я вирішив таке», — Вітер гойднув полотняними в мереживах фіранками і притих.
«Що?» — довірливо зазирало йому у вічі Янголятко, згорнувши свої крильця.
«Що не завжди можна зрозуміти, навіщо ми у цьому світі, але кожен може робити те, що підказує йому його серце. Оце і вся мудрість! — Вітер дмухнув на маля, розвіявши його кучерики. — А якщо я вітер, то давай-но я тебе погойдаю!»
«Еге-гей! — радісно кричало Янголятко, підносячись все вище й вище в небо на вербовій гойдалці. — Який же гарний цей світ! І як добре у ньому жити!»
На прощання Північний Вітер потрусив гілля у саду й усміхнувся.
«Знаєш, де стара дзвіниця? — запитав він. — Запитай у Дзвона, може, він тобі допоможе».
«Дякую», — усміхнулося Янголятко і помахало ручкою на прощання.