электронная
180
печатная A5
296
12+
Стеганографія

Бесплатный фрагмент - Стеганографія

Історія спецзв'язку

Объем:
72 стр.
Возрастное ограничение:
12+
ISBN:
978-5-4493-0640-1
электронная
от 180
печатная A5
от 296

1. Вступ

Крім криптографії є ще один вид таємного листування, що називається стеганографією та походить від грецьких слів «steganos» — «покритий» й «graphein» — «писати».

Основна відмінність стеганографії від криптографії полягає в тому, щоб приховати не тільки саму інформацію, але ще й факт її наявності, замаскував­ши таємні відомості в яку-небудь повсякденну нетаємну інформацію, факт пе­редачі якої не викликає ніяких підозр (наприклад, звичайний лист дружині). Вона не заміняє криптографію, а доповнює її ще одним рівнем безпеки.

Уперше про стеганографію було згадано ще в 5-му столітті до н.е. у літописі Геродота. У ньому він розповідав про збройні сутички між Грецією та Персією у 5-му столітті до н.е., які розглядав як протиборство між волею й рабством, між незалежними грецькими державами та тиранічною Персією. Згідно з Геродотом саме мистецтво тайнопису врятувало Грецію від поневолення Ксерксом, «царем царів», деспотичним правителем Персії.

Відносини між Грецією й Персією значно загострилися незабаром після того, як Ксеркс почав будівництво міста Персеполь, нової столиці свого царства. Данина й дарунки надходили із всіх кінців імперії й із сусідніх держав, за винятком Афін і Спарти. Вирішивши помститися за таку зухвалість, Ксеркс розпочав мобілізацію війська, заявивши: «Ми так розширимо перську імперію, щоб її кордоном служи­ло небо, щоб сонце не змогло б побачити ні клаптика землі поза наших кордонів». Наступні 5 років він витратив на те, щоб таємно зібрати найбільшу в історії армію, і в 480 році до н.е. вже був готовий завдати раптового удару.

Однак нарощування військової сили Персії бачив Демарат, грек, що був ви­гнаний з батьківщини та жив у перському місті Сузи. Незважаючи на вигнання, він все ж таки залишався лояльним до Греції й тому вирішив попередити спартанців про план вторгнення Ксеркса. Проблема полягала лише в тому, як передати по­відомлення, щоб його не змогли перехопити перські солдати. Геродот писав так:

«Оскільки небезпека виявлення послання була дуже велика, то залишався тіль­ки єдино можливий спосіб, яким Демарат міг успішно передати своє послання. Він зіскріб віск із двох складених дощечок для листа, написав прямо на дереві, що зби­рається робити Ксеркс, а потім знову покрив воском дощечки з повідомленням. За зовнішнім виглядом дощечки здавалися чистими, без яких-небудь записів, тому вони не викликали підозри в перських солдатів. Коли гонець із посланням добрався до місця призначення, ніхто не міг і припустити про наявність послання, поки, як я думаю, дочка Клеомена [царя Лаконіки у 520—491 р.р. до н.е.], Горго, що була дру­жиною Леоніда 1 [царя Лаконіки у 491—480 р.р. до н.е.], не здогадалася й не сказала іншим, що якщо вони зчистять віск, то знайдуть записане під воском на дощечках послання. Так і зробили; після того як був зчищений віск, під ним виявилося послан­ня, яке прочитали, а потім передали в інші грецькі міста».

Завдяки цьому попередженню беззахисні на той момент греки стали самі озброюватися. Доходи від належних державі срібних рудників, які до цього розпо­ділялися серед громадян, були спрямовані на будівництво 200 військових кораблів.

В результаті Ксеркс втратив елемент раптовості, і 23 вересня 480 року до н.е., коли перський флот досяг Саламинської протоки неподалік від Афін, греки вже були напоготові. Хоча Ксеркс думав, що він піймав грецький флот у пастку, але насправді греки свідомо заманювали перські кораблі в протоку. Греки знали, що їхні невеликі судна, яких до того ж було в декілька разів менше, ніж у персів, у від­критому морі будуть знищені, але усередині протоки, завдяки маневреності, вони зможуть перемогти персів. Оскільки вітер змінив напрямок, то перський флот виявився усередині протоки й змушений був прийняти бій на грецьких умовах. Корабель перської цариці Артемісії був оточений з трьох боків, так що вона змогла вирватися назад у море, тільки протаранивши один зі своїх кораблів. Виникла па­ніка, велика кількість перських судів зіштовхувалася один з одним, і греки почали стрімку атаку. Протягом одного дня величезні сили персів були знищені.

Геродот також згадав ще про один випадок, коли приховання послання виявилося достатнім, щоб безперешкодно його передати. Він розповів історію про Гістія, який хотів підштовхнути Арістагора з Мілета до повстання проти перського царя Дарія. Щоб послання не виявили вороги, Гістій поголив голову свого вісника, написав на шкірі текст послання, а потім почекав, поки волосся не виросло знову. Що ж, не­спішний у той час хід історії дозволяв користуватися такими способами. Посланець, у якого не було нічого явно його компрометуючого, міг подорожувати, не турбую­чись. Після прибуття на місце він поголив голову та «вручив» послання адресату.

Помітним внеском у стеганографію у 357 році до н.е. був запропонований «книжковий шифр» давньогрецького полководця Енея Тактики, описаний ним у «Трактаті про перенесення облоги» (лат. Taktikon upomuhma peri tou pws crh poliorkoumenous antecein). У розділі «Про таємні листи» Еней запропонував про­колювати малопомітні дірки в книзі або в іншому документі над буквами (або під ними) таємного повідомлення. Цікаво відзначити, що в Першій світовій війні германські шпигуни використали аналогічний спосіб приховування секретних листів, замінивши дірки на крапки, що наносилися симпатичним чорнилом на букви газетного тексту.

Древні китайці використовували такий вид стеганографії: писали повідомлення на тонкій шовковій тканині, що потім згорталася у крихітну кульку та покривалася вос­ком. Посланець ковтав цю воскову кульку та у своєму шлунку доставляв послання до визначеного місця, де природним шляхом воно вилучалось і передавалось адресату.

Те, що стеганографія змогла проіснувати настільки тривалий час, показує, що вона, безсумнівно, забезпечує певну таємність, але їй властивий один принципо­вий недолік. Якщо кур'єр буде обшуканий й у нього виявлять повідомлення, то відразу ж стане відомий і його зміст. Пере­хоплення повідомлення миттєво ставить під загрозу всю безпеку. Пильна варта може ретельно обшукувати всіх, хто пере­тинає кордон, зчищаючи з дощечок весь віск, нагріваючи чисті аркуші паперу, очи­щаючи зварені яйця від шкарлупи, голячи людям голови тощо, так що випадки вияв­лення повідомлення будуть неминучі.

У 1499 році Йоган Тритемій (Трисемус), абат бенедиктинського монастиря Святого Мартіна в Шпанхеймі (Німеччина), приступив до написання серії томів під за­гальною назвою «Стеганографія» (лат. Steganographia). У перших розділах він пи­сав про способи заміни голосна-приголо­сна, про криптографічне використання «пустих» знаків і слів, що не мають сенсу. Але із-за єресі, що на думку християнських священиків містилася у творі, він більше століття залишався у вигляді рукопису. А після того, як у 1606 році книга все ж була надрукована, вона одразу була внесена до католицького Індексу заборонених книг.

У 1682 році Генріх Хіллер написав книгу «Якнай­глибша таємниця стеганографічних мистецтв» (лат. Mysterium artis steganographicae novissimum), у якій мав намір навчити читача не тільки тайнопису, але й розпізнавати такі мови, як латинська, німецька, іта­лійська і французька, просто визначаючи статистичну частотність букв і дифтонгів (поєднання двох простих голосних).

У 1900 році у Женеві в друкарні «Союзу російських соціал-демократів» була видана брошура Володими­ра Акімова «Про шифри», де у другій главі «Як сховати шифр» були описані різні стеганографічні методи, яки­ми користувалися революціонери-підпільники.

2. Невидимі чорнила

У деяких способах стеганографії використовували фізичні особливості носі­їв інформації. Так, симпатичні, тобто невидимі, чорнила зникали незабаром після написання ними тексту або були невидимі з самого початку. Вони являли собою хімічні розчини, що ставали безбарвними після висихання, але видимими після об­робки іншим хімікалієм (реагентом). Наприклад, якщо писати залізним купоросом, то текст є невидимим, поки його не оброблять розчином ціанату калію, після чого утвориться берлінська лазур — речовина, що має дуже гарний колір. Мистецтво ви­готовлення якісного чорнила для тайнопису полягає в тому, щоб знайти речовину, яка б реагувала з мінімальною кількістю хімікалій (найкраще лише з одним).

Невидиме чорнило було двох видів: органічні рідини та «симпатичні» хіміка­лії. Перші, до яких відносяться сеча, молоко, оцет і фруктові соки, стають зримими в результаті незначного нагрівання. Другі — в результаті обробки паперу спеціаль­ним хімічним реактивом або освітлення променями певної частини спектра, за­звичай, ультрафіолетом.

Цей спосіб стеганографії одержав свій початок з незапам'ятних часів. Ще китай­ський імператор Цин Шихуанді (249—206 р.р. до н.е.) використовував для своїх таємних листів густий рисовий відвар (утримуючий крохмаль), що після висихання написаних ієрогліфів не залишав ніяких видимих слідів. Якщо такий лист злегка змочували слаб­ким спиртовим розчином йоду (або відваром водоростей), то з'являлися сині написи.

Римський вчений Пліній Старший у своїй «Природній історії», написаній ним у 1-му столітті до н.е., розповідав, яким чином можна використовувати сік рослин із родини молочаїв як симпатичні чорнила. Після висихання напис, зроблений цим чорнилом, був не видний, але при несильному нагріванні ставав коричневий.

Багато органічних рідин поводяться схожим чином: при нагріванні, через те, що в них утримується ве­лика кількість вуглецю, вони темніють. І це відомо нинішнім шпигунам, які у випадку закінчення симпатичного чорнила використовують для цієї мети власну сечу.

Римський поет Овідій, що жив також у той час, у книзі «Мистецтво кохання» рекомендував закоханим спосіб тайнопису мо­локом, що виявлявся посипанням паперу сажею. Після здування сажі на папері за­лишалися її дрібні частки, що прилипли до місць, де були букви, написані молоком.

Декілька видів симпатичного чорнила описав арабський криптолог Калкашанді. У ХУІ столітті італійський криптолог Джовані Порта присвятив питанню про невидиме листування окрему книгу «Магія природна». Він описав, як сховати послання усеред­ині звареного вкруту яйця, спочатку виготовивши чорнило з однієї унції (28 г) квасців і пінти (0,5 л) оцту, а потім написавши послання цим чорнилом на шкарлупі. Розчин проникав крізь пори шкарлупи й залишав повідомлення на поверхні щільного яєч­ного білка, яке можна було прочитати, тільки розбивши яйце й очистивши шкарлупу.

Назва «симпатичне чорнило» була введена наприкінці XVII століття хіміком Лемортом з Лейдена. Він дав це ім'я водному розчину «свинцевого цукру». Так на­зивалася оцтовосвинцева сіль (оцтовокислий свинець Pb (CH3COO) 2), що у ті часи в значних кількостях вживалася у фарбуванні та ситцедрукуванні. Чорнило виявляло­ся нагріванням або ж обробкою сірководнем.

Російський цар Петро I займався не тільки складанням шифрів, але й при­діляв належну увагу застосуванню симпатичного чорнила. Так, у квітні 1714 року цар написав послу Росії у Швеції І. Трубецькому: «Посылаю к вам три скляницы для тайнова писма: чем пер-во писат под А. которая войдет в бу­магу и ничево знат не будет; потом под В. — теми чернилы потом писат, что хочешь явъново; а третье под С. — то, когда от нас получишь писма, оною помазат, то чернилы сойдут, а первое выступит».

У ХVІІІ столітті керівник Колегії іно­земних справ Росії М. Панін рекоменду­вав в особливих випадках використовувати симпатичні чорнила для запису шиф­рованого тексту між рядками видимого тексту та відправляти ці листи спеціальним кур'єром, а не поштою. В одному з листів до Берліна Панін писав: «Не имея под рукой симпатических чернил, к помощи которых я обычно прибегаю, сегодня при написании прилагаемого письма я использовал лимонный сок. Следовательно, при обработке не следует опускать его в азотную кислоту, а надо подогреть».

У 1797 році дружина майбутнього російського імператора Олександра I велика княгиня Єлізавета Олексіївна у листуванні зі своєю матір'ю використовувала молоко і радила рідним: «Замість того, щоб тримати лист над вогнем, можна так само по­сипати його вугільним порошком; це робить видимим написане й у такий спосіб можна писати по обидва боки».

Симпатичне чорнило наприкінці XVIII століття одержало широке поширення й у Північній Америці. Його використовували у своєму листуванні брати Калпери, один із яких був агентом американців у Лондоні. Це унікальне чорнило поставляв їм лі­кар з Лондона сер Джеймс Джей — брат першого головного американського судді Джона Джея. Це стало першим в історії США випадком широкомасштабного засто­сування симпатичного чорнила. Джеймс Джей через багато років розповів історію з чорнилом в одному зі своїх листів, де описав утворений ним спосіб складання неви­димого чорнила для зв'язку зі своїм братом Джоном у Нью-Йорку. Зокрема, він від­значав, що «цією рідиною постачали також генерала Вашингтона, і в мене є його лист із визнанням їі велико)» користі та з проханнями про подальші посилки…»

У липні 1779 року генерал Вашингтон, що віддавав належне захисту зв'язку, в одному зі своїх листів писав: «Усе біле чорнило, яке я мав… відправлене полков­ником Уебом у скляночці №1. Рідина в скляночці №2 є доповненням, що робить першу рідину видимою при змочуванні нею паперу м'якою щіткою після того, як перша висохне… Я прошу ні за яких обставин ніколи не говорити про одержання вами таких рідин від мене або будь-кого іншого». Цей тайнопис дозволяв амери­канцям успішно переборювати англійську цензуру.

Англійці також широко використовували тайнопис. Зокрема, у їхніх агентурних посланнях застосовувалася галодубильна кислота, що є сірчанокислим залізом (цей рецепт був запозичений з книги Джовані Порта «Магія природна»).

У XIX та на початку ХХ століття в Росії стеганографію активно використовували різні підпільні революційні організації, що були опозиційними до влади, такі як «Зем­ля і Воля», «Народна воля», РСДРП, БУНД (єврейська підпільна організація), есери, анархісти тощо. Дуже широко хімічне листування застосовували «народники» 1870-х років. У матеріалах їхніх судових процесів було на цей рахунок чимало даних.

Так, Микола Тєплов листувався з петербурзьким кружком «артилеристів» роз­чином солі. Мається на увазі звичайний водний розчин повареної солі, сліди якого виявлялися простим нагріванням. Інші листувались лимонним розчином, сліди якого також виявлялися простим нагріванням. Микола Виташевський згадував, що для листування він користувався молоком: «Якщо пописаний молоком папі­рець злегка потерти попелом спаленого паперу, то написане проступає».

Усі ці прості рецепти «хімії» (сіль, лимон, молоко) виявлялися нагріванням і були, зазвичай, малонадійні. Створення в 1876 році такої сугубо конспіративної ор­ганізації, як «Земля і Воля», а потім і «Народна Воля», зажадали від конспіраторів розробки іншого, більш стійкого хімічного чорнила. Так, у жовтні 1880 року жандар­ми при арешті у Києві керівників «Южноруського робочого союзу» знайшли листи, між рядками яких за допомогою хлористого заліза були виявлені шифри.

У 1884 році при розгромі київських народовольців була вилучена склянка з півторахлористим залізом, а також були виявлені листи, на яких, як сказано в поліцей­ських протоколах, «між рядками видніються смуги від розчину півторахлористого заліза». Тому з того часу усі листи ув'язнених у царських в'язницях стали перевіря­тися розчином півторавідсоткового хлористого заліза на предмет виявлення в них хімічного тексту. А у якості хімічного чорнила служив розчин жовтої кров'яної солі, а іншими словами — залізисто-синьородистого калію.

Писали революціонери свої послання не тільки в листах, але і між рядків книг, журналів і навіть газет. Так, Яків Стефанович у листуванні з Левом Дейчем викорис­товував номери газети «Московські новини», де хімією наносив свої криптограми. Наприкінці кожного подібного листа ставилося слово «кінець» для позначення по­вного закінчення хімічного тексту. Це слово було присутнє в більшості стеганографічних листів, що зуміли скопіювати жандарми.

Володимир Ленін, коли знаходився у в'язниці, писав листи молоком на сторін­ках книг. Найбільш концентровано про це розповіла Ганна Ульянова-Єлізарова: «Це, мабуть, найцікавіші сторінки з його тюремного життя… Звичай­но, ніяких хімічних реактивів у в'язниці одержати було не мож­на. Але Володимир Ілліч згадав, як розповідав мені одну дитячу гру, показану матір'ю: писати мо­локом, щоб виявляти потім на свічці або лампі. Молоко він одержував у в'язниці щодня… І ось він став писати ним між ряд­ків пожертвованої для цього кни­ги… Таким чином, шифровані листи крапками були замінені цим, більш швидким способом. У який треба нагріти на лампі. Унаслідок труднощів прогрівання у в'язниці цим способом корис­тувався більше він, ніж ми. Надія Костянтинівна указує, утім, що можна було виявля­ти листа опусканням у гарячий чай і що в такий спосіб вони листувалися молоком або лимоном… Взагалі Ілліч, завжди прагнув до уточнення всякої роботи, до еконо­мії сил, ввів особливий значок, що визначав сторінку шифрованого листа, щоб не ритися і не розшукувати в книгах. Перший час треба було шукати цей значок на сто­рінці сім. Це був тоненький олівцевий штрих, і перемножування числа рядків з чис­лом букв на останньому рядку, де він знаходився, давало сторінку: так, якщо була відзначена 7-а буква, 7-ий рядок, ми розкривали 49-у сторінку, з якої і починався лист… Цей спосіб позначення, — сторінки час від часу мінялися, — зберігався в нас постійно».

У 1900 році був надрукований 58-ий том енциклопедії «Брокгауза й Ефрона», у якому була приведено п'ятнадцять різноманітних рецептів симпатичного чор­нила. У тому ж році була надрукована брошура Володимира Акимова «Про шиф­ри», у другому розділі якої він описав декілька способів хімічного листування:

«1. Усі кислоти при нагріванні обвуглюють ті місця, що нею покриті. Тому часто пишуть слабким розчином соляної або сірчаної кислоти (1—2% розчином), соком лимона, цибулі і, навіть, сечею. Кислоти, однак, залишають легкий слід і можуть самопроявитися згодом. Це залежить від міцності розчину і від якості паперу. Тому розчин кислоти потрібно готувати якомога більш слабкий (досвідченим шляхом), а папір брати кращих сортів, але не глянсовий!

Після нанесення хімічного тексту паперу потрібно дати можливість просохнути, а потім ретельно вичистити м'якою білою гумкою.

Соки лимона і цибулі не завжди бувають однакової густоти, а перо утримує дрібні волокна клітковини, що при висиханні стають видні на папері. Отже — це не кращий спосіб. Перо варто брати м'яке, з довгим розчіпом і вузькою повільно заго­стреною нижньою частиною. Кращий спосіб хімічного листування — писати азотно-свинцевою сіллю (PbNO3). Сіль варто розчинити у воді. Коли подальший додаток солі перестане розчинятися, ми одержимо насичений розчин. Його варто злити і розчинити в 4—5 разів, інакше він додасть гля­нець паперу. Папір потім варто також вичища­ти гумкою.

2. Більш надійне хімічне чорнило, що ви­являється при обробці написаного визначе­ним хімічним складом. Найвідоміший спосіб — писати синьородистою окалиною, розчи­неною у малій дозі води. Виявляється «хімія» півторахлористим залізом. Окалина — речовина дуже отруйна. У нечистому вигляді її можна добути в будь-якій слюсарні, де вона за назвою жовтої окалини застосовується при лудінні. А півторахлористим залізом жандарми перевіряють у в'язницях усі листи».

Мабуть, після ознайомлення з цими друкованими працями російські соціал-демократи одразу змінили своє хімічне чорнило. Саме на початку ХХ століття дру­жиною Леніна Надією Крупською нестійке природне «чорнило» було замінено на водний розчин оцтовокислого свинцю. За листами, написаними нею у ті роки, мож­на скласти цілу інструкцію з правил хімічного листування:

1. «Не пишіть лимоном, можна читати не виявляючи: виявляються самі».

2. «Для листів у книгах вживайте оцтовокислий свинець, але зробіть попере­дньо дослід… Можна так само писати… листа хімією й у звичайних листах між ряд­ків, треба брати тільки товстий англійський папір, це найкращий спосіб стосунків».

3. «В усіх… газетах і журналах папір ні до чорта не придатний».

4. «Треба писати зовсім чистим пером і зовсім не натискати, а то видно. Я писа­ла вам про оцтовокислий свинець».

5. «Хімія ваша нікуди не придатна, …можна було прочитати не гріючи. Перевір­те свою хімію, усе ясно видно було блідо жовтим кольором, мабуть, розчин довго стояв».

Узагалі свинцеві солі для «хімії» широко застосовували й інші революційні угру­повання. Так, паралельно існуючий «Союз російських соціал-демократів за кордо­ном» вважав найкращим складом симпатичного чорнила розчин азотно-свинцевої солі, який виявлявся не тільки нагріванням, але і нашатирем — водним розчином сірководню.

Цікаво, що у тому же 58-му томі «Брокгауза» був виписаний також і алгоритм виявлення хімічного листа: «Щоб розпізнати присутність штрихів, зроблених сим­патичним чорнилом на білому папері або між рядками, написаними звичайним чорнилом, підозрілий папір поміщають між пластинками білого скла, сильно при­давлюють останні один до одного та розглядають уважно при падаючому (відбитому) і минаючому світлі. Нерідко це дає можливість прямо прочитати навіть зовсім безбарвні штрихи. У іншому випадку проводять по підозрілому паперу ряд непрямо-пересічних ліній за допомогою гусячих пер, що змочують у різні реакти­ви, наприклад, розведену оцтову кислоту, сірководневу воду, сірчистий амоній, йодну воду, розчини залізного, мідного купоросу, сулеми, азотно-срібної солі, хлорного заліза, жовтої і червоної кров'яної солі, свинцевого цукру, таніна й ін. Якщо який-небудь із реактивів дає позитивний результат, то неважко відшукати відповідний розчин для прояву всього написаного».

Тому головним завданням підпільників було не дати самого приводу запідозри­ти наявність стеганографії. А це вже залежало від їхньої майстерності. Саме в цьому конспіративному мистецтві Надія Крупська мала величезний практичний досвід.

Надалі революціонери істотно удосконалили технологію хімічного листування. З'явилися складні хімічні рецепти. Так, наприклад, у 1902 році Зінаїда Кржижанівська запропонувала такий рецепт: «Писати 1%-спиртовим розчином b-нафтолу; чистити гумкою. Для прояву розчинити небагато паранітраніліна в розведеній со­ляній або сірчаній кислоті, додати туди трохи крапель розчину азотно-натрієвої або азотисто-калієвої солі та негайно за готовністю влити цю суміш у великий обсяг міц­ного розчину оцетнонатрієвої солі».

У 1904 році Мартин Лядов запропонував інший спосіб: «Пишіть надалі слабким розчином крохмалю, виявляється розчином йоду, від тепла не виявляється. Відзна­чайте листи, писані крохмалем, позначками під підписом».

У 1911 році секретар троцькістської газети «Правда» Віктор Копп в одному зі своїх листів написав інструкцію з ведення хімічного листування:

«Пишуть на шорсткуватому, не глянсовому папері. Пишуть спочатку звичай­ним чорнилом який-небудь незначний текст, тобто що-небудь зовсім необразли­ве, ні слова про справи. Коли цей лист написаний, то беруть зовсім чисте м'яке перо і пишуть між рядками, написаними чорнилом, уже те, що хочуть сказати про конспіративні справи. Цей конспіративний лист пишуть хімічним чорнилом, тобто розчином якої-небудь кислоти: або 1) Plumbum nitricum (азотно-кислим свинцем) — це найкращий склад, але отрута, і без рецепта цього препарату не видають; або 2) винно-кам'яною кислотою (цю кислоту можна купувати в будь-якому аптекар­ському або навіть бакалійному магазині: вона зовсім безпечна і покупка її не під­озріла, тому що цю кислоту вживають у господарстві часто, наприклад, для лимо­надів); нарешті, можна просто писати 3) лимонною кислотою. Яку б з цих кислот ви не взяли, ви повинні її розчинити у воді, написати що-небудь на чистому листі паперу, а потім нагріти цей папір на лампі, якщо розчин гарний, то написані букви від нагрівання стануть темніти і будуть майже чорними; якщо ж розчин недостат­ній, то потрібно додати ще кислоти і тільки тоді писати листа до нас».

З«являлися в революціонерів і нові оригінальні способи «хімії». Згідно з цирку­ляром Департаменту поліції за січень 1914 року розповсюдженим способом листу­вання підпільників став так званий «метод водяного тиску». Для цього на сирому нелінійованому аркуші паперу, накладеному на дзеркало, звичайним олівцем че­рез інший, сухий, аркуш паперу писали потрібний лист, що при висиханні робився абсолютно невидимим. На ньому нерозчинним чорнилом писався маскувальний текст. Щоб приховане повідомлення проявилося, його знову занурювали у воду.

Заглянемо ж тепер у документ під №99312 з архіву російської «охоронки»: «Листування хімією полягає в наступному. Пишуть на шорсткуватому, не глянсовому папері. Пишуть спочатку звичайним чорнилом який-небудь незначний текст, тобто що-небудь зовсім необразливе, ні слова про справи. Коли цей лист написаний, то беруть зовсім чисте м'яке перо та пишуть між рядками, написаними чорнилом, уже те, що хочуть сказати про конспіративні справи. Цей конспіративний лист пишуть хімічним чорнилом, тобто розчином якої-небудь кислоти».

Був також приведений витяг із листа, зробленого «хімією» революціонерами РСДРП, що був відправлений до Росії редакцією газети «Правда» з Відня. Виявити та прочитати цей тайнопис Департаменту поліції було не складно, адже саме в Росії розроблені та розвинуті способи читання прихованих і стертих текстів за допомогою фотографії та підбора висвітлення, що застосовуються й понині.

Використання вже складних хімічних рецептів поставило перед Департамен­том поліції Росії серйозні проблеми. На початку ХХ століття один з провідних дешифрувальників Департаменту Іван Зибін в одній з доповідних записок описав рецепти прояву хімічного чорнила таким чином:

«1. Розчинити азотнокисле срібло при підкурюванні аміаком і при висвітленні вольтовою дугою.

2. Розчином ескуліна (флюоресцуючих місць непомітно при висвітленні воль­товою дугою).

3. 5-процентним розчином алізаринового чорнила (контроль — папір з чистою водою).

4. Розчином жовтої кров'яної солі (0,5%).

5. Розчином сірчистого амонію (1%).

6. Розчином аміаку (1%).

7. Розчином червоної кров'яної солі з бромистим калієм (1%).

Через проби (1, 2, 3) йодом, нагріванням і півторахлористим залізом як менш чуттєві і марні застосовані не були».

Однак з йодом Зибін помилився. На початку ХХ століття німці переконалися в ефективності застосування парів йоду для прояву стеганографічних послань. У по­дальшому, фізик Роберт Вуд запропонував використовувати для читання хімічних текстів явище люмінесценції, яке вразило своєю ефективністю англійські секретні служби, що займалися цією проблемою.

У 1917 році у американському дешифрувальному відділі «МІ-8» було ство­рене відділення стеганографії, що могло читати листи, написані з використанням більше 30 різних систем. Незабаром експерти-хіміки цього відділення зуміли про­демонструвати своє мистецтво на практиці, знайшовши шпигунські послання, що були написані невидимим чорнилом, замаскованим під парфуми зі справжнім ароматом.

Пізніше німці замінили чорнило, що мали об'ємну і досить помітну форму рі­дини, хімічними речовинами, якими просочували шарфи, шкарпетки й інші пред­мети шпигунського одягу. Після цього їх потрібно було тільки намочити у воді, щоб одержати рідину для тайнопису. Вона була настільки ретельно складена, що всту­пала в реакцію тільки з одною визначеною хімічною речовиною, після чого текст можна було прочитати.

У відповідь американські хіміки створили реагент, що виявляв тайнопис із за­стосуванням будь-якого виду чорнила, навіть чистої води. Обережно нагріті кристали йоду при сублімації перетворювалися в пари фіолетового відтінку, що більш щільно осідали на волокнах паперу, порушені при будь-якому намоканні, і тим самим ви­являли, як рухалося перо. Після того, як це стало відомо німцям, вони почали писати листи симпатичним чорнилом і потім змочувати ним весь лист. Американці у свою чергу почали піддавати смужки паперу хімічним перевіркам, що показували, чи була поверхня паперу намочена. Це було майже таким же доказом, як і фактичне вияв­лення листа, написаного симпатичним чорнилом. Хто, крім шпигуна, стане змочува­ти лист спеціальною рідиною для тайнопису?

Постійна боротьба між німецькими й американськими хіміками зайшла в ту­пик, коли обидві сторони створили універсальний хімічний реагент, що виявляв симпатичне чорнило при будь-яких умовах. На той час, коли з'явився цей реагент, відділення тайнопису «МІ-8» піддавало перевірці 20 тисяч листів у тиждень з метою виявлення невидимих текстів і зуміло відшукати 50 дуже важливих шпигунських по­слань. Серед них виявилися листи, що привели до арешту якоїсь Марії Вікторії, ча­рівної німецької шпигунки, яка планувала ввезти вибухівку, що призначалася для саботажу, у пустотілих статуях Діви Марії та євангельських апостолів!

Незважаючи на давню по­пулярність і слабку стійкість, симпатичні чорнила вияви­лися настільки зручними, що застосовувалися аж до Другої і, світової війни. Так, наприклад, граф Вільгельм Раутер, аме­риканець німецького походження, який займався шпигунством на користь рідної Німеччини, був змушений використовувати сечу, коли в нього скінчився запас не­видимого чорнила.

У грудні 1940 року англійська цензура виявила підозрілі за текстом листи та ви­рішила перевірити їх на використання невидимого чорнила. Традиційні перевірки за допомогою хімікалій, що виявляють звичайне симпатичне чорнило, дали нега­тивні результати. Але хіміки зробили перевірку за допомогою парів йоду (цей метод був винайдений ще в Першу світову війну), і на зворотному боці аркушів листів дій­сно проступив таємний текст, що був написаний розчином пірамідону, який часто застосовувався як ліки від головного болю та продавався майже в будь-якій аптеці.

У листопаді 1941 року в цензури викликав підозру почерк листа, написаного по-іспанськи та відправленого з Гавани до Лісабона. Лист був перевірений із метою виявлення симпатичного чорнила, у результаті чого було знайдено довге повідо­млення, у якому перераховувалися судна, що завантажувалися в порту Гавани, та зачіпалося питання про будівництво на Кубі військового аеродрому. Зібравши до­статню кількість доказів, 5 вересня 1942 року американська поліція заарештувала Гейнця Лунінга. Він був посланий у Гавану з Німеччини у вересні 1941 року. З від­правлених ним до Європи 48 листів англійські цензори перехопили 43.

Бесплатный фрагмент закончился.
Купите книгу, чтобы продолжить чтение.
электронная
от 180
печатная A5
от 296