электронная
180
печатная A5
393
12+
Російська криптологія

Бесплатный фрагмент - Російська криптологія

Історія спецзв'язку

Объем:
194 стр.
Возрастное ограничение:
12+
ISBN:
978-5-4493-0780-4
электронная
от 180
печатная A5
от 393

.А.. Б.. В.. Г.. Д.. Е.. Ж.. З….…С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ. Ы. Ю.. Я. —

27 26 25 24 23 22 21 20……10 9 8 7 6. 5. 4 3 31 30 29 28 0

Роль «0» зводилася до поділу двозначних і однозначних цифр. При використанні ключа «3162» текст «УКРАИНА» перетворюється у шифротекст «11181729211533»:

1. Стародавній тайнопис

Найбільш ранньою з відомих за староруськими пам'ятниками писемності систем тайнопису була система «иных письмен». У цьому виді тайнопису бук­ви кирилиці замінювалися буквами інших алфавітів: глаголиці, грецької, латин­ської, пермської абетки.

Вживання грецького тайнопису пов'язують з певною модою, яка прийшла до кінця XVI ст. Поява ж цього способу тайнопису була обумовлена, з одного боку, другим південно-слов'янським впливом, що ніс деякі навики і грецького письма, ближчого півдню слов'янства, ніж Русі, а з іншого — пожвавленням сто­сунків Московської Русі з греками, що розпочалися з кінця XIV ст.

Вживання латинської азбуки як тайнопису відноситься до пізнішого часу та обумовлене західноєвропейським впливом, що посилився. У розповсюдженні цього виду тайнопису, що трапляється в рукописах XVI і XVII ст., ймовірно, відо­му роль грала школа з її латинською мовою викладання.

Дещо відособлене місце серед інших алфавітів у застосуванні до тайнопису займає пермська абетка. Ця абетка, що була створена пермським єпископом Стефаном на основах сучасного кириличного й грецького алфавітів, не набула практичного застосування та вже у XV ст., як маловідома, стала тайнописом. Але й в цій якості вона не була широко поширена.

Другою після системи «иных письмен» системою тайнопису, відомою з росій­ських рукописів, є система «змінених знаків», зафіксована вже у XIV столітті. Виділя­ють два її різновиди: а) систему знаків, змінених «шляхом надбавок» до звичайних зображень, б) побудовану на принципі, схожому з грецькою «тахіграфією».

«Тахіграфія» — це зміна написання букв, коли писалася або частина букви, або навпаки, її написання доповнювалося новими елементами. Повідомлення нерідко записували праворуч-ліворуч або догори ногами. Часто «тахіграфія» сполучалася з використанням іноземних алфавітів.

Перший різновид такого тайнопису був відкритий вченим М. Сперанським у Смо­ленському Псалтирі 1395 року. За його свідченням цей Псалтир Онезького Xресного монастиря зберігався свого часу в Архангельському місцевому відділенні Церковно-археологічного комітету. Його писар, чернець Лука, що чудово володів мистецтвом письма, любив, мабуть, і тайнопис. У цьому рукописі він застосував три види тайно­пису: один — змінених зображень, другий — цифра рахункова, третій — система в'язу.

Використовували писарі стародавніх рукописів і систему умовних алфавітів. Як правило, в їх основі лежали вже відомі: грецький, глаголичний, кириличний, в яких привносилися якісь зміни або доповнення. Проте траплялися в рукописах і оригі­нальні умовні алфавіти, побудовані або за якимсь певним принципом, або абсолют­но довільних зображень.

Зразком алфавіту, придуманого спеціально для тайнопису, притому за особли­вим принципом, може служити ключ до тайнопису, зображений на окремому листі другої половини XVII ст. (Збори Великої Патріаршої бібліотеки №93).

Тут тайнопис полягає в заміні звичайних букв трикутниками і чотирикутника­ми, запозиченими з грат, складених з двох паралельних ліній, пересічених двома такими ж лініями під прямим кутом. У отриманих клітинках поміщено по чотири й по три букви в порядку азбуки: у тайнописі букви замінюються, при цьому пер­ша — простим косинцем, а наступні — тим же косинцем з однією, двома або трьома крапками, зважаючи на місце букви в нім. Оскільки при такому розміщенні букв у клітинах вся азбука не могла вміститися, то в цьому тайнописі не виявляється знаків для таких букв кирилиці, як «ш», «ь» тощо.

Наступний вид тайнопису, який використовувався писарями в російських ру­кописах, — це «система замін». Виділяють два види для такого тайнопису: «просту літорею» (від лат. litera — буква) і «мудру літорею», а також як варіант цієї останньої — тайнопис «в квадратах». «Проста літорея» полягала в тому, що кожен із десяти по порядку азбуки приголосних, поставлених в одному ряду, замінювався відповідною нею буквою в другому такому ж ряду, що складався з останніх десяти приголосних, що йдуть в зворотному (справа наліво) порядку.

Перший документ, який дійшов до нас та містив даний тип криптосистеми, да­тувався 1229 роком. Однак по-справжньому широке поширення вона здобула на­прикінці XVII століття. Ключ до «простої літореї» такий:

.Б..В. Г Д Ж З. К Л М Н

Щ Ш Ч Ц Х Ф Т С. Р П

Слово «УКРАЇНА», записане «літореєю», виглядає так: «УТМАІПА».

Більш складним різновидом «літореї» була так звана «мудра літорея», де всі букви кириличної абетки, вклю­чаючи голосні, замінялися на інші букви. До цього ж виду тайнопису, який використувався у XVI — XVII ст., відносився тайно­пис «в квадратах», де таблиці заміни букв виписувалися у ви­гляді квадратів. Нерідко писарі вдавалися до написання фраз у зворотному порядку, складаючи своєрідні криптограми, або не дописували букви -подібний шифр називався «полусловицей».

Цифрова система тайнопису, яку тоді називали «счётная» або «цифирная», заснована на вживанні букв як цифр і на різних практичних діях з ними, була дуже поширеною і, до того ж, із досить раннього часу. Слід сказати, що в староруських рукописах траплялися різні її види: проста та складна цифрова система, описова система, система особливого застосування арабських цифр, система значків, тобто з використанням різних значків для позначення цифр-букв. Цифровий тайнопис іс­нував на Русі вже на самому початку XIV ст.

Простий цифровий тайнопис полягав у тому, що для кожної цифри-букви, яка відповідала бажаній в звичайному письмі букві, давалося декілька переважно одна­кових доданків. Так, щоб отримати потрібну букву, треба було провести складання, а отримана сума, зображена відповідною цифрою-буквою, і була шуканою буквою. Рідше сума складалася з різних цифр-букв, причому кожна група цифр-доданків від­ділялася яким-небудь знаком або пропуском від сусідніх. Букви, що не мали цифро­вого значення, залишалися незмінними.

Арабські числа почали використовуватися як тайнопис лише з того часу, як вони почали входити у вживання у російській писемності, тобто з другої половини XVI ст. на російському південному заході і з початку XVII ст. на північному сході.

До інших систем тайнопису, відомих за староруськими рукописами, належав «монокондил», різні прийоми образного й фігурного письма, а також «акростих» (вірш, в якому початкові букви рядків утворюють слово або фразу). «Акростих» — типовий для європейської середньовічної письмової культури прийом організації поетичного тексту — входив в арсенал художньо образотворчих засобів старорусь­ких авторів уже з кінця XI ст.

Довгий час державний тайнопис у працях вітчизняних учених, іменувався «ди­пломатичним тайнописом». Уперше такий термін був введений ученим Поповим, який у 1853 році опублікував працю «Диплома­тичний тайнопис часів царя Олексія Михайловича з доповненням до нього». Слідом за ним і інші до­слідники російського тайнопису почали називати листування при російському дворі «дипломатич­ним тайнописом», а шифри, якими воно велося, «дипломатичними».

Слід, проте, відзначити, що таємне диплома­тичне листування складало лише частину (правда, велику) шифрованого листування при дворі, яке разом з дипломатичним, стосувалося військових питань, а також внутрішньодержавних справ. Але саме в сфері дипломатії, з властивими їй специфічними рисами і особливостями, в Росії майже впродовж двох сторіч проходило основне становлення криптології як державно-значущої справи. Політична боротьба, політична гра — іншими словами, ведення «великої політики» немислиме без охорони державної таємниці.

Активна зовнішньополітична діяльність царя Івана IV Васильовича (Грозного) та пов'язані з нею війни вплинули на становлення й розвиток тайнописної справи. Роком народження російської криптологічної служби можна вважати 1549 рік, коли була утворена «Посольская изба», пізніше названа «Посольським наказом», при якому працювала «цифирная» палата таємних справ. З моменту його утворення в Росії почали активно використовувати криптологічні методи в дипломатичному та військовому листуванні.

Назву «цифирної» палата одержала, можливо, за старою алфавітною систе­мою запису чисел. Виділення цифр та й власних імен у тексті раніше робилося за допомогою «титлу», спеціального знака, який проставлявся над рядком. Шифри до­водилося виділяти в повідомленні так само, як і цифри, тобто «титлувати» їх. Тому цілком зрозуміла назва шифру «цифрою», тобто текстом, що вимагає спеціального прочитання. Втім, можливо, що слово «цифирна» у назві палати була буквальним запозиченням французького слова «chiffre», що означало як шифр, так і цифру.

З кінця XVI ст. російські посли за кордоном почали отримувати шифри у ви­гляді таблиць заміни, які потрібно було «вытвердить гораздо памятно». У на­казі царя Федора Іоановича, даному у 1589 році послу Миколі Воркачу, йому до­ручалося «писать письма мудрою азбукою, чтоб оприч Царского величества никто не разумел». У тій азбуці кожна буква замінювалася своїм особливим знаком.

«Подъячие Посольского приказа», що підтримували зв'язки з царськими пред­ставниками закордоном, нерідко користувалися шиф­рованим листуванням, яке називали «затейным пись­мом». Ключ до розшифруван­ня цих послань не записував­ся, його заучували напам'ять. Існували різні варіанти таєм­ного письма, але за правила­ми конспірації ніхто з підда­них не повинен був знати усіх варіантів тайнопису.

З початком правління династії Романових (1613) зміцнюються основи феодального ладу. У 1619 році з польського полону повернув­ся батько царя Михайла Романова Федір, пострижений Борисом Годуновим у мо­нахи під іменем Філарета. Він особисто займався справами «Посольського наказу» та навіть розробляв дипломатичні шифри. Шифри, що використовувались у той час, були шифрами простої заміни та перестановки.

Самі перестановки були достатньо простими. Наприклад, відкритий текст роз­бивався на склади, після чого в них здійснювалася перестановка букв. Так слово «УЖГОРОД» перетворювалося у слово «ЖУОГДОР».

У 1633 році патріарх Філарет написав «для своих государевых и посольских тайных дел» особливу абетку і «склад затейным письмом». Зберігся наказ ро­сійському представнику у Швеції Д. Францбекову, з якого видно, що при складанні повідомлень царю посол повинен був використовувати тайнопис. Наказ закінчу­вався таким чином: «Да что он, Дмитрий [Францбеков], будучи в Свее [Швеції], по сему тайному наказу о тех или иных о наших тайных делах и наших тайных вестей проведает и ему о всем писати ко государю царю и великому князе Михаилу Федоровичу всея Руси к Москве по сему государеву тайному наказу затейным закрытым письмом».

До наших часів дійшла чернетка цього наказу, у якому слово «затейным» за­креслене і замінене «закрытым». Отже, можна дійти висновку, що в Росії тайнопис перетворився в один із засобів збереження державних таємниць.

Так, в інструкції російському агенту в Швеції Дмитру Андрєєву говорилося: «Лета 7143 (1653) декабря 15 день… А про те тайные дела и про затейное пись­мо подъячий Иван Исаков и иной никто отнюдь не ведал, и чёрные о сих тайных делах тем же затейным письмом держать у себя бережно, чтоб о тех тайных делах и про то затейное письмо оприч его, Дмитрия, подъячий Иван Исаков и иной никто однолично не проведал».

Приведемо також витяг з присяги перекладача-шифрувальника кінця XVII сто­ліття: «…ему всякие государственные дела переводить в правду, и с неприятеля­ми государскими тайно никакими письмами не ссылаться и мимо себя ни через кого не посылать, и в Московском государстве с иноземцами о государственных делах, которые ему будут даны для перевода, ни с кем не разговаривать».

При посиленні центральної влади в роки правління царя Олексія Михайловича (1629—1676) застосування шифрів поширюється. У 1654 році цар утворив «Приказ ве­ликого государя тайных дел», яким керував особисто, а бояри до таємних справ не допускалися. Як писав Г. Котошихин, «А устроен тот Приказ при нынешнем царе, для того чтоб его царская мысль и дела исполнилися все по его хотению, а бояре б и думные люди о том ни о чем не ведали».

Головна посадова особа наказу — «тайный дьяк» — мав титул «дьяка в государе­вом имени», що означало право підписувати укази від імені царя. Головним завдан­ням наказу був негласний контроль над вищими посадовими особами. «Подъячие приказа» наглядали за воєводами під час війни і посилалися з посольствами закор­дон: «и те подьячие над послы и над воеводами подсматривают и царю приехав сказывают: и которые послы, или воеводы, ведая в делах неисправление свое и страшась царского гневу, и они тех подьячих дарят и почитают выше их меры, чтоб они будучи при царе их послов выславляли, а худым не поносили».

Сам цар, дуже освічений для свого часу, особисто також використовував шиф­ри і в своєму приватному листуванні. Посли і резиденти завжди забезпечувалися шифрами. Наприклад, у 1673 році резидентом у Річ Посполиту (Польща) був при­значений полковник В.М.Тяпкин. По дорозі у Вільно його наздогнав царський го­нець і вручив йому «знаки тайнописи и повеление царское пользоваться ими для донесений».

У державній криптології отримують розвиток і деякі інші способи тайнопи­су, відомі за стародавніми російськими рукописами, наприклад, такі як «мудра літорея». Цим способом, зокрема, був зашифрований текст, відлитий на вели­кому дзвоні Саввіно-сторожевського монастиря під Звенигородом. Зашифру-вання тексту, за припущенням учених, здійснив сам цар Олексій Михайлович. Дешифрований він був філологами М.Ф.Калайдовічем, А.І.Єрмолаєвим, князем П.П.Лопухіним і ротмістром М.С.Сурідіним.

А.І.Єрмолаєв з приводу цієї обставини висловився так: «Сия надпись во многих отношениях достойна особенного внимания. Представляя нам любопытный образец русской тайнописи (стеганографии) XVII века, она доказывает, что в России в старину шифры были пригодны не для одних дипломатических пере­писок или для внесения в книги разных обстоятельств, которые затейливые люди того времени ухитрялись сделать непонятными для многих из своих со­временников, долженствовавших быть видимыми народом…»

2. Криптологія Петра Першого

Першим із російських царів, який чітко усвідомив важливість шифрування де­пеш і розвитку шифрувальної справи для забезпечення безпеки держави, був Петро I Великий (1672—1725). Епоха його правління характеризується посиленням Росій­ської держави, всіх його управлінських структур, а також структур виконавчої вла­ди. Петро І здійснив ряд найважливіших реорганізацій: організацію мануфактури, будівництво гірських і заводів зброї, розвиток торгівлі, включаючи міждержавну, створення Сенату — найвищого органу влади у справах законодавства і державного управління, створення колегій.

Активна зовнішньополітична діяльність Петра І вимагала створення постійної криптологічної служби, здатної забезпечити ефективний захист власних повідомлень і розкриття дипломатичного листування інших держав. Спочатку функції криптослужби виконував «Посольский приказ», пізніше паралельно з ним почала функціонувати «Посольская канцелярия» при Петрі.

Указом від 18 лютого 1700 року на чолі «Посольського наказу» і наказів, що на­лежали до нього, був офіційно поставлений видатний діяч і дипломат раннього пері­оду петровського часу Федір Олексійович Головін (1650—1706). Він змінив там думного дяка Є.І.Українцева, який у 1699 році був відправлений послом до Константинополя на російському кораблі, що вперше з'явився у водах Босфору.

При своєму призначенні Головін отримав звання «початкового президента дер­жавної посольської канцелярії». Як генерал-адмірал Головін одночасно управляв флотом, очолював збройову палату, монетний двір, малоруський наказ. Окрім осо­бистої участі в переговорах з іноземними державами і укладення договорів з ними, Головін керував діяльністю російських послів за кордоном, робив великий вплив на зовнішню політику Росії в період Північної війни. Під безпосереднім спостережен­ням Головіна працювало «цифирне» відділення.

Вже на самому початку XVIII ст. Петром І була створена «Походная посольская канцелярия», що зосередила в своєму веденні найважливіше політичне листуван­ня. Створення її було викликане частими поїздками Петра. «Походная канцеля­рия» була переважно особистою канцелярією імператора, звідки виходили його найважливіші розпорядження по всіх галузях управління. Сюди стікалися на його вирішення справи зі всіх відомств. Але головною її функцією було ведення дипло­матичних справ, чому до її назви додавалося слово «посольская».

Перша згадка в документах про «Похідну канцелярію» відноситься до 1702 року. У цей час цар відправився «в похід» до Архангельська. У поїздці його супро­воджував начальник «Посольского приказа», перший міністр Ф.О.Головін. Незва­жаючи на те, що всі державні справи продовжували проходити через «Посольский приказ», а «печатанье государственной печатью грамот» повинно було далі знаходитися під контролем бояр, найбільш важливі справи вже вирішувалися в Архангельську у Петра І.

У 1706 році «Посольский приказ» очолив Гаврило Іванович Головкін (1660­1734), який був родичем Петра І по материнській лінії. Після смерті Головіна, 23 ве­ресня 1706 року помічником Головкіна був призначений Петро Павлович Шафіров (1669—1739), який з 1703 року працював «таємним секретарем» при «Похідній кан­целярії».

До 1710 року «Походная канцелярия» остаточно обґрунтувалася в Петербурзі та з тимчасової установи стала постійною, причому з 1709 року її стали називати просто «Посольской канцелярией». Саме там була зосереджена вся робота щодо зашифрування та розшифрування листування Петра І і його наближених з різними кореспондентами, а також утворення шифрів і рекомендацій щодо їх використання.

У період з 1710 по 1718 роки ця Канцелярія стала головним органом зовнішніх стосунків Росії. Компетенція її розширилася у збиток «Посольскому приказу», що за­лишився в Москві. Зросла чисельність особового складу Канцелярії. У 1709 році Го-ловкін був призначений державним канцлером, а Шафіров — віце-канцлером. Саме ці перші особи держави керували діяльністю російської криптослужби.

Канцлер і віце-канцлер давали вказівки щодо створення нових шифрів, заміні застарілих, забезпечення шифрами кореспондентів — дипломатів, воєначальників, інших державних діячів. Безпосередньо їм докладалися звіти про створення нових шифрів і здобич іноземних шифрів.

Стосовно російських «цифирных азбук» і ключів 1700-1720-х років, то вони були шифрами заміни, де елементи, відкритого тексту, які надалі будемо на­зивати шифровеличинами, замінюються умовними позначеннями — шифропозначеннями. Тексти, які шифрувались, писалися на російській, французькій, ні­мецькій і навіть грецькій мовах. У різних шифрах шифровеличинами виступали окремі букви, слова і стандартні вирази.

Як шифропозначення використовувалися елементи, як правило, алфавітів, що спеціально складалися з цією метою, які могли бути буквами кирилиці, латиниці, ін­ших абеток (наприклад, глаголиці), цифри, особливі значки. Частина з таких значків, що мали іноді химерні контури, були нейтральні за значенням, інші ж були симво­лами, до нашого часу майже абсолютно забутими та відомими лише вузькому колу осіб, а в ту далеку епоху несли певне смислове навантаження. До цих останніх від­носилися й астрологічні символи планет, що одночасно були й символами металів.

У шифрах петровської епохи уживалися тільки індо-арабські цифри, що з'явилося, ймовірно, наслідком того, що саме Петром I на початку XVIII ст. була ви­ведена з уживання архаїчна буквена кирилична нумерація, що застосовувалася до цього. Реформував Петро і кириличне письмо, ввівши новий вигляд шрифтів, які ви­значають сучасну зовнішність російської писемності. Проте старі графеми продовжу­вали використовуватися як тайнопис.

Вживалися як шифропозначення і буквені поєднання. Таким чином у той час в Росії використовувалися однобуквені, двобуквені, цифрові, буквено-складові шифрозаміни. Перші державні шифри були шифрами простої або взаємно-однозначної заміни, в яких кожній шифровеличині відповідало тільки одне шифропозначення, і кожному шифропозначенню — одна шифровеличина.

У російські шифри даного періоду, як пра­вило, вводяться «пустишки» — шифропозначення, яким не відповідає жодний знак відкритого тексту. Хоча зазвичай для цього використову­валося всього 5—8 шифровеличин як пустушки, зрозуміло, що введення їх у шифротекст, який виходив у результаті заміни елементів відкритого тексту шифропозначеннями, відображало прагнення творців шифрів осмис­лити дешифрування шифролистування.

Ці пустушки розбивали структурні лінгвістичні зв'язки відкритого тексту і, до пев­ної міри, змінювали статистичні закономірності, тобто саме ті особливості тексту, які використовували, в першу чергу, при дешифруванні шифру простої заміни. Крім того, вони змінювали довжину відкритого повідомлення, що ускладнювало прив'язку тек­сту до шифроповідомлення. Тому, мабуть, не випадково, за даними Д. Кана, перший такий російський шифр був дешифрований англійцями лише у 1725 році.

Крім того, в деяких шифрах щифропозначення-пустишки могли використовува­тися для зашифрування крапок і ком, що містилися у відкритому тексті. Як правило, це особливо обмовлялося в коротких правилах користування шифром, які поміща­лися в цих випадках у шифри.

Зовні шифр Петровської епохи являв собою лист паперу, на якому від руки була написана таблиця заміни: під горизонтально розташованими в алфавітній по­слідовності буквами кириличної або іншої абетки, яка відповідала мові відкритого повідомлення, були підписані елементи відповідного шифроалфавіта. Нижче могли розміщатися пустушки, короткі правила користування, а також невеликий словник, що називався «суплемент» і містив деяку кількість слів (імен власних, географічних найменувань) або якихось стійких словосполучень, які могли активно використову­ватися у текстах, призначених для зашифрування за допомогою даного шифру.

Самим раннім шифром описаного типу була «цифирная азбука» 1700 року для листування Колегії закордонних справ (далі — КЗС) з російським послом в Константи­нополі Петром Толстим. Вона була шифром простої заміни, в якому кириличній абетці відповідав спе­ціально складений алфавіт. Тут же були два записи. Перший з них: «Список с об­разцовой цифирной азбуки, какова написана и послана в Турскую землю с послом и стольником с Толстым сими литеры». Другий особливо цікавий: «Такову азбу­ку азволнил во 1700 г. написать своею рукою Великий государь по друго диво еси же». З цього виходить, що автором даного шифру був сам Петро Великий.

У Державному архіві Татарстану знаходиться власноручний лист Петра І Толстому, в якому він пише, що посилає йому шифр для кореспонденцій. Цей шифр мав такі правила користування: «Сии слова без разделения и без точек и запятых писать, а вместо точек и запятых и разделения речей вписывать из нижеписанных букв…» (див. таблицю).

Слово «УЖГОРОД» шифрувалося таким чином: амнюинхицахизе.

Був тут і невеликий словник з іменами деяких державних діячів і найменування­ми декількох військових підрозділів і географічними найменуваннями. Ця обстави­на також знайшла віддзеркалення в правилах користування, де мовилося: «Буде же когда случится писать нижеписанных персон имяна и прочее, то оныя писать та­кими знаки, какия против каждой отмечено, однакож писать все сплош, нигде не оставливая, а между ими ставить помянутыя буквы, которыя ничего не значат».

Цікавим був і блокнот з шифрами, якими переписувався Петро I. Він був зо­шитом, листи якого були скріплені мотузком. Розмір зошита: 20х16 см. На кож­ній його сторінці було записано по одному шифру, всього їх шість:

1) шифр Петра I, який був йому присланий з Колегії закордонних справ до Франції у 1720 році для листування «от двора ко двору»;

2) шифр «для писем к графу Г. и барону П.»;

3) до князя Долгорукого;

4) до князя Репніна (1715);

5) «азбука, которая была прислана от двора его царского величества при указе №…, а полученная 30 июля 1721 г.»;

6) «азбука цифирная, какову прислал Дмитрий Константинович Канте­мир в 1721 г.»

Останній шифр із російським алфавітом відрізнявся від попередніх тим, що як шифропозначення в ньому були використані не букви якого-небудь алфавіту, а числа. Розглянемо ще декілька шифрів раннього типу.

«Азбука, данная из государственной коллегии иностранных дел 3 ноября 1721 г. камер-юнкеру Михаилу Бестужеву, отправленному в Швецию», при­значалася для шифрування листів Бестужева до Петра I і у КЗС. Алфавіт у цьо­му шифрі був російський із простою буквено-цифрово-значковою заміною без ускладнень. Ця і багато інших «азбук» зберігалися в конвертах, на яких були на­писи про те, для яких цілей призначався даний шифр.

Шифри для листування з царем або КЗС в обов'язковому порядку вручалися всім, хто прямував за кордон з державним дорученням. Це могли бути як дипло­мати, так і не дипломати. Наприклад, збереглася «азбука для переписки с гос­подином бригадиром и от гвардии майором Семеном Салтыковым, который отправлен к его светлости герцегу Мекленбургскому. Дана Салтыкову 1 де­кабря 1721 г.».

Збереглися і шифри канцлера Р.І.Головкіна. Так, шифри, якими користувався канцлер у 1721, 1724 і 1726 роки для листування з різними державними діячами, були підшиті в один зошит. У кореспондентів Головкіна були перші примірники цих шифрів, у канцлера — другі. У цей зошит було включено 17 шифрів. Серед них «Азбука Олексія Гавриловича Головкіна», «Азбука князя Бориса Івановича Куракіна», «Азбука Олексія Бестужева», «Азбука губернатора астраханського пана Во­линського», «Азбука Флоріо Беневені» тощо.

Всі ці шифри побудовані однаково, хоча і мають деякі особливості. Так, в «Аз­буці Головкіна» російський алфавіт, де кожній приголосній букві відповідало по одному шифропозначенню, а голосній — по два, одне з яких — буква латиниці, а інше — двозначне число. Цікаво, що на відміну від багатьох інших шифрів, цей шифр написаний не в горизонтальних рядках, а по вертикалі у два стовпці. В ньо­му було 5 пустушок (букви кирилиці), як помічено: «пустые между слов дабы растановок не знать». Крім того, були особливі, також буквені позначення для ком і крапок. Таких позначень було також п'ять.

Як умовні позначення використовувалася ціла система цифр, ідеограм, осо­бливих значків, спеціально складених алфавітів. Так, у шифровках Петро І зобра­жував ім'я українського гетьмана Івана Мазепи у вигляді сокири й шибениці після того, як той перейшов до шведського короля Карла XII у жовтні 1708 року, а керів­ника повстання в 1707—1709 років К. Булавіна — у вигляді шибениці.

Петро І приділяв особливу увагу надійній розсилці шифрів і ключів до них. Він писав одному зі своїх послів: «При этом посылаем к Вам ключ, и ежели посланный здорово с ним поедет, и о том к нам отпиши, дабы мы впредь нужные письма могли тем ключом писать и посылать». За ука­зом Петра І кур'єр повинен був «как можно меньше знать, что он пере­возит, и быть довольным оплатой своего труда». Самому ж кур'єру наказувалося: «…отнюдь ничьей грамотки не распечатывать и не смотреть».

Отже, документи свідчать, що в петровську епоху центром, де ство­рювалися шифри, де вони вручалися або звідки вони розсилалися корес­пондентам, був спочатку Посоль­ський наказ, потім Посольська похід­на канцелярія, а з 1720 року — Перша експедиція КЗС.

Вся діяльність з виготовлення шифрів здійснювалася під безпосереднім керівництвом самого імператора, канцлера і віце-канцлера. Як у майбутньому в КЗС, вже в Посольському наказі існував спеціальний штат, якому доручалося зашифровувати і розшифровувати листування. Текст, який підлягав зашифруванню, переписували належним чином дяки Посольського наказу, а потім перекла­дачі і секретарі Колегії закордонних справ. Вони ж здійснювали й розшифруван­ня листів.

Бесплатный фрагмент закончился.
Купите книгу, чтобы продолжить чтение.
электронная
от 180
печатная A5
от 393