Глава 1
— Ось ваш кабінет, заходьте, — сказав завідуючий психіатричною клінікою, пропускаючи мене вперед. — Телефон, копм’ютер, два крісла: одне для вас, інше для пацієнта. Якщо хочете, Вікторе, можете переставити стіл, як вам буде зручно. Але лише таким чином, щоб у випадку надзвичайної ситуації був вільний доступ до дверей, щоб пацієнт не міг заблокувати вам вихід. До речі, в столі знизу, ось тут, бачите, є кнопка тривожної сигналізації. Перевірте, чи працює вона. У нас тут загалом безпечно, але все ж таки застережних заходів треба дотримуватись. Психіатрична клініка — треба бути готовим будь до чого.
— Так-так, розумію. Я ж не новачок, вже маю невеличкий досвід в цій галузі: рік працював в амбулаторній клініці у Гарлемі, а минулу інтернатуру проходив у психіатричному відділенні шпиталю «Лінкольн», надивився і там на різне, — відповів я, оглядаючи свій новий кабінет, де мені доведеться працювати.
Я зняв трубку телефона, щоб пересвідчитись, що він підключений; потім відкрив і закрив верхню шухляду столу.
— Ручки, папки, загалом всю канцелярію візьмете у секретарки, — пояснив
завідуючий.
— Дякую, — відповів я, сідаючи у чорне крісло з високою спинкою.
Натиснув важілець під сидінням, щоб відрегулювати висоту.
— Ви вже налаштовані приймати пацієнтів? — пожартував завідуючий.
Несподівано двері розчинилися, і до кабінету зайшла…
— Вікторе, дозвольте рекомендувати вам міс Дженніфер Леві. Вона буде
вашим супервайзером протягом року, — промовив завідуючий.
Я встав з крісла і зробив крок назустріч жінці — невисокій на зріст, у білім
лікарськім халаті, у червоному капелюшку з козирком, з-під якого вилося неймовірно красиве чорне волосся. На вигляд їй було років сорок, може трохи більше. Я простягнув руку, відразу засумнівавшись, чи правильно вчинив, — чи можна незнайомому чоловікові, не єврею, потискати руку ортодоксальній єврейці? Але рукостискання відбулося, її маленька ручка пірнула в мою долоню і миттєво з неї вислизнула.
— Дженніфер — психотерапевт із багаторічним стажем. Впевнений, ви з
нею спрацюєтесь і наберетесь від неї безцінного досвіду, — сказав завідуючий.
— Звичайно, спрацюємось. Правда ж, Вікторе? І кличте мене просто Джен.
***
Якби я був професійним письменником, то, мабуть, саме так почав би описувати події, які зіграли насправді фатальну роль в моєму житті. Але, на жаль, мої літературні здібності вельми посередні.
Колись я скінчив коледж, факультет Бізнесу і Менеджменту, після цього працював у кількох фірмах. Але я ніколи не любив свою професію, незалежно від зарплатні та бонусів, які там у мене були. Вірогідно, це було однією з причин, чому я почав проводити доволі багато часу в барах і непомітно для себе почав зловживати алкоголем.
На відміну від мене, моя дружина відразу правильно обрала для себе професію програміста, швидко отримала підвищення до посади менеджера в їхньому відділі. Вона хотіла народити дитину, купити дім, словом, робити все, що необхідно для створення нормальної щасливої родини. Однак всередині мене щось цьому противилось. Мене часто звільняли з роботи або я йшов сам. Через це в родині почалися серйозні суперечки, ми з дружиною постійно сперечалися і сварились через будь-яку дрібничку. Зрештою, ми розлучились.
В день розлучення я не тямився від гніву на себе і на весь світ. Проковтнувши пляшку горілки, я повіявся тинятись по місту, задаючи собі одні і ті ж самі питання: Хто я? Чи знайду я колись своє покликання? Що робити далі?
Не пам’ятаю вже, як я опинився перед будівлею Нью-Йоркського університету. Великими золотавими літерами на білій мармуровій дошці, що висіла на стіні будівлі, було написано назви наук, яким в цьому університеті навчають: «Право. Богослов’я. Психологія і психотерапія».
«Це саме те, що тобі потрібно!» — сказав мій внутрішній голос.
…Навчальна програма на рівень майстра була розрахована на чотири роки, але я вирішив докласти всіх зусиль і в пришвидшеному режимі закінчити її за три. В межах програми обов’язковим було в тому числі і проходження інтернатури в різних психіатричних лікарнях. Для економії своїх сил і часу я залишив роботу, винайняв маленьку квартирку на околиці міста і жив у борг, взявши в банку велику позику.
Цього разу я не помилився: за два роки я жодного разу не пожалкував про те, що вирішив стати психотерапевтом. Здавалося б, такий простий крок, але скільки знадобилося років, щоб його зробити!
Ось, власне, коротенька передісторія моєї появи в амбулаторній психіатричній клініці шпиталю в Брукліні, де я мав проходити рік інтернатури і де я зустрів Джен.
Глава 2
Для початку Джен запропонувала мені ознайомитись з іншими психотерапевтичними відділеннями. Окрім амбулаторної клініки в шпиталі було відділення «Психіатричної швидкої допомоги», а також психлікарня, яку самі хворі жартома називали «ку-ку хауз» (будинок зозулі) *. За словами Джен, кожному психотерапевту корисно знати, так би мовити, коловорот пацієнта: яким чином він потрапляє зі «швидкої» до психлікарні, а потім — і до амбулаторної клініки. До того ж Джен збиралась у відпустку з нагоди прийдешніх осінніх єврейських свят. Вона замовила відпустку заздалегідь і тепер не хотіла, аби за її відсутності я валандався без діла. Тому я відправився до відділення «Психіатричної швидкої».
Хворих туди зазвичай привозять в машинах, і доволі часто — в супроводі поліції. Але не все там аж так жахливо, не все. Деякі пацієнти поводяться тихо: лежать на ліжках або сидять в кріслах в очікуванні, коли їх викличе черговий лікар і вирішить, куди їх відправити далі. Зрідка тих, хто потрапив до «Психіатричної швидкої», після огляду чергового лікаря відпускають на всі чотири сторони.
Буває так, що туди приходять добровільно. Пам’ятаю одного такого добровольця. Темношкірий хлопець атлетичного складу прийшов і зізнався, що його ворожість до колишнього чоловіка його теперішньої подружки сягнула критичної позначки. Бажання його вбити стало ідеєю фікс. Він легко може дістати пістолет. Але не бажає через цього «придурка» сідати у в’язницю. Попросив у лікарів заспокійливих пігулок і щоб його на деякий час «закрили».
Жовна набухали на його вилицюватому неголеному обличчі. Мене ж вразив тон його голосу — рівний, майже льодяний, і дуже повільний темп його мови…
А ще прийшов, пам’ятаю, тихий такий пуерторіканець років шістдесяти. Сказав, що хоче вкоротити собі віку. Мовляв, вже не може справлятися з життєвими проблемами, що звалились на нього: постійними звільненнями, хворобами, самотністю. Щодня і щоночі бачить перед очима Бруклінський міст і себе — як перелазить через високу огорожу. Казав спокійно, не припиняючи винувато посміхатись…
Але більшість пацієнтів до «Психіатричної швидкої» все ж таки потрапляють у стані шаленого марення, з галюцинаціями. Биття головою об стіну, волання, намагання схопити зі столу ручки та олівці, помилково прийняті за ножі, втручання шпитальної поліції з кайданками, шприці в руках медсестер, — все це буденність «Психіатричної швидкої», рутина.
Провів я деякий час і у психлікарні — «ку-ку хаузі», куди пацієнтів, вже перевдягнених у лікарняні халати, переводять з «Психіатричної швидкої».
Психлікарня — місце не з найпривабливіших. Вікна там забрані металевими сітками, доступ до ліфтів загороджують сталеві розсувні решітки на замках. Біля палат із буйними сидять санітари. Наджорсткий внутрішній режим. Об’яви в динаміках звучать суворим голосом: всім треба іти на обід або до віконця з ліками. Хворі, накачані психотропними препаратами, повільно і мовчазно пересуваються коридорами, човгаючи капцями. Майже всі вони, не зважаючи на свій стан, хочуть одного: чимшвидше звідти вирватися на волю. Мене представили деяким пацієнтам, я сказав їм, що студент і проходжу у шпиталі інтернатуру. Залишившись зі мною віч-на-віч, хворі негайно починали доводити, що вони абсолютно здорові, вже вилікувались, і умовляли, щоб я їх виписав. Я вибачався, намагаючись роз’яснити, що виписка не входить до моєї компетенції, що я звичайний практикант. Але вони або не розуміли, або не вірили, що я кажу правду. Щойно до них доходило, що я дійсно не можу їх виписати, вони відразу ж втрачали до мене інтерес.
Лише найкмітливіші з них розуміли, що звільнення з лікарні напряму залежить від дотримання трьох золотих правил: не потрібно нічого вимагати, не можна ні на що і ні на кого скаржитись, і найголовніше — треба без зайвих розмов приймати всі ліки.
Проте засвоїти ці правила могли геть не всі і не відразу. Важче за все це вдавалося «борцям за права людини», тим, хто скаржився на несмачну їжу, нестерпну поведінку сусіда по палаті або грубіянське поводження когось з персоналу. Таким «борцям» доводилось в дурдомі дещо затриматись…
— Дуже добре, Вікторе, що тепер ви маєте уявлення про всі психіатричні
відділення шпиталю, — сказала Джен, коли повернулася з відпустки, а мій ознайомчий тур закінчився. — Не виключено, що деяким вашим пацієнтам невдовзі доведеться потрапити і в ті відділення також.
Глава 3
Тож, «просто» Джен.
Вона була напрочуд привабливою і фігурною. При цьому ще й розумницею. У клініці ходила в звичайному одязі, як і всі співробітники, а її білий лікарський халат висів на вішаку — на той випадок, коли треба було іти до «Психіатричної швидкої» або до психлікарні.
Вона була єврейкою, яка сповідувала, якщо не помиляюсь, консервативний (помірний) іудаїзм, але на роботі вона жодним чином не афішувала свою релігійність. Єдине, що виказувало в Джен іудейку, — це капелюшок з козирком, який вона ніколи не знімала, адже ортодоксальні заміжні іудейки мають завжди ходити з покритою головою.
В її кабінеті теж все було суто професійним. Винятком з лікарського антуражу була лише невеличка репродукція відомої картини Дега «Прима-балерина на сцені», що висіла на стіні. З цього можна було зробити висновок про пристрасть Джен або до живопису Дега, або ж до балету.
Її простота і щирість в спілкуванні були маскою, вірніше, професійним стилем. Як зимове сонце, доктор Дженніфер дарувала свою люб’язну посмішку і колегам, і пацієнтам. Але коли потребувала ситуація, Джен вміла і хмуритися, і скрушно зітхати. Я не міг зрозуміти, коли вона залишається байдужою, лише майстерно вдаючи якісь почуття, а коли дійсно співчуває.
Весь цей набір «технічних» засобів повною мірою вона застосовувала і до мене. Один раз на тиждень в своєму кабінеті вона вислуховувала мої коментарі з приводу проведених мною сеансів, і ми разом розбирали справи хворих. Зазвичай в цей час Джен уважно розглядала свій манікюр, своє обличчя в люстерку, розмовляла по телефону зі своїми родичами. Часто-густо наші бесіди переривав своїми візитами… Марк Шварц — завідуючий відділенням отоларингології, яке знаходилось на п’ятому поверсі в тому ж корпусі, що і наше.
***
Я знайомився з пацієнтами. Вивчав роботу складного механізму, яким є великий нью-йоркський шпиталь, і… щоразу боровся із собою, дивлячись на пружні стрункі литки та мереживний капелюшок Джен.
Кілька разів, коли вона збиралась на ланч, напівжартома пропонував їй свою компанію, а одного разу, наче випадково, прохопився, що збираюсь у кіно. Мої спроби залицятися були відхилені з найпринизливішою ввічливістю.
Якимось новим, досі невідомим вітром повіяло і овіяло мою душу, коли в своєму кабінеті я вперше побачив її розумні, пристрасні, з ледь помітною лукавинкою очі, чорне з відливом воронячого крила волосся, що спадало їй на плечі. Цей незнаний вітер дмухав с тої хвилини безперервно, дмухав з усіх чотирьох сторін світу.
Але… Було занадто багато «але», щоб бодай хоч на щось розраховувати. Джен була старшою за мене на одинадцять років: насправді їй було не сорок, як мені спочатку здалося, а сорок вісім. Вона — ортодоксальна єврейка, народжена в Америці. В неї свій дім у престижному районі Вільямсбург. Має ексчоловіка і двох дітей.
А я — студент з невизначеним майбутнім. Орендую дешевеньку квартирку в кримінальному районі Нью-Йорка і ледве спроможний зводити кінці з кінцями.
Навіть якщо і відкинути всі ці «але», видалити їх на хвилинку, мов з помаху чарівної палички, залишиться ще одне «але», котре видалити неможливо — завідуючий відділенням отоларингології Марк Шварц, якого назвати бойфрендом Джен якось і незручно, враховуючи його поважний вік — 62! Тому назвемо його по-старому — коханцем. (До речі, він був одружений.)
Проте… Щось таке світилося в її очах, якийсь вогник мерехтів, щось невимовлене залишалось в її словах… Так мені принаймні здавалось.
У визначений для супервізії день я особливо ретельно голився і приводив себе в повний ажур. Не йшов — летів по коридору до її кабінету, втішаючи себе думкою, що Джен також із нетерпінням чекає на мою появу.
Глава 4
— Це несправедливо, Джен. Ви знаєте про мене вже доволі багато: з якої я
родини, якого роду-племені. Знаєте, що я колись закінчив інститут з Бізнесу і Менеджменту, але помилився з вибором професії, і що два роки тому я розлучився. Але про себе ви нічого мені не розповідаєте. Якась гра в одні ворота виходить, — одного разу обурився я.
Частина правди в цих словах була. Джен неприховано цікавилась мною: на наших супервізіях все більше часу ми приділяли темам, далеким від психіатрії.
Але вона, як і раніше, залишалася для мене сонцем, що сяє над вічною мерзлотою. Щоправда, в наших відносинах помітно поменшало вимушеності. В кабінеті, залишаючись зі мною наодинці, Джен легко скидала з голови свій «релігійний» молодіжний капелюшок, який, до речі, їй дуже пасував.
Мені подобався такий її жест довіри і розкутості, одначе далі капелюшка справа не йшла. Я так і залишався у ролі її таємного шанувальника-інтерна, яких в неї було вдосталь до мене і, напевне, буде після.
З її телефонних розмов і деяких коментарів я зрозумів, що з чоловіком вона давно розлучена, але якісь стосунки, пов’язані з дітьми та фінансами, вони зберігають. Її син нещодавно закінчив школу і вчиться в коледжі, старша донька заміжня і працює програмістом. Ще Джен входила в якусь єврейську благодійну організацію, що допомагала жертвам Голокосту. Ось, власне, і все, що я про неї знав. А, забувся, ще той Шварц, був би він здоровий.
— Що ж ви хочете про мене знати? — спитала вона.
— Наприклад, ви ніколи не розповідали мені про цю репродукцію. Чому вона у вашому кабінеті? — я вказав на репродукцію картини Дега «Прима-балерина».
— Ви хочете знати лише це? Таку дрібничку? — в голосі Джен прозвучали
розчаровані нотки.
— Іноді якась дрібниця може розповісти про людину набагато більше, ніж
вся її біографія.
— Хм-м… — вона відклала пилку для нігтів, задивившись довгим поглядом на репродукцію. — Не знаю, правду кажучи, що в цій історії цікавого. Проте, якщо ви так хочете… Скільки себе пам’ятаю, я обожнювала балет, обожнювала. Домоглася від батьків дозволу на мої зайняття в професійній балетній студії. Через це з батьками в мене були постійні скандали. Для них бо це була ганьба: дівчинка з ортодоксальної єврейської родини замість того, щоб вдягнути довгу спідницю, вивчати Тору і допомагати мамі по господарству, роздягається майже догола і всьому світові показує свої ноги і «тухес». Знаєте, що означає на ідиш «а нікейве»? Так-так, те саме — гультяйка, повія. Батьки завжди ставили мені за приклад мою старшу сестру Сару, яка була дуже правильною дівчинкою. Ця війна в родині тривала роками. Але в шістнадцять років я вже танцювала перші ролі, а в сімнадцять отримала перший приз на Нью-Йоркському фестивалі молодіжних балетних студій за виконання ролі Одетти в «Лебединому озері». Я вступила до інституту балетного танцю, але… — Джен, сумно посміхнувшись, замовкла.
— Вас змусили вийти заміж всупереч вашій волі, а чоловік виявився
бездушним чурбаком, який нічого не тямить в мистецтві? І на цьому ваша кар’єра танцівниці закінчилася, так? — припустив я.
— Ні, мій чоловік дійсно нічого не тямив у мистецтві, але на той час для
мене це не мало значення. Він був ортопедом, і якби не він, я би на все життя залишилася б інвалідом. Я потрапила в автомобільну аварію. Слава богу, залишилась живою, обійшлося кількома серйозними переламами. Після цього я ніколи не сідаю за руль… От, Вікторе, і вся історія. Нічого цікавого, я ж попереджала… — вона позирнула на мене допитливим оком.
Зараз переді мною сиділа дівчинка з ортодоксальної єврейської родини, яка колись мріяла про танок і славу і яка заради цієї мрії збунтувала проти всієї рідні і вікових традицій.
— Навпаки, дуже навіть цікаво. І трохи сумно, — додав я.
Її очі блиснули вдячністю. Несподівано вона відштовхнулася ногами від
підлоги і від’їхала в кріслі на коліщатках вбік таким чином, що тепер я міг бачити її всю.
— Найважча травма була отут, — закинувши ногу на ногу, вона нахилилася і
торкнулася пальцями правої литки, по якій пробігав ремінець її туфлі на високій корковій платформі.
До речі, ці її туфлі мені страшенно не подобались — на мій погляд, коркові платформи позбавляють жіночу ногу стрункості, роблять її грубішою.
— Отут вся кістка була роздробленою, — вона гладила свою ногу від
ремінця туфлі до коліна, ледь прикритого краєм сукні. — Наклали стільки швів, що в нас обох не вистачило би пальців порахувати їх… Містере Вікторе! Хел-лоу!
Я витріщився на її розкішні ноги з виразно окресленими литками і насилу утримувався від спокуси їх погладити.
— Сподіваюсь, я задовольнила вашу цікавість? — не чекаючи на результат
моєї боротьби зі своїми бажаннями, Джен від’їхала назад до столу. — Віднині ви знаєте про мене все найголовніше.
***
Через кілька днів я йшов в кабінет своєї наставниці з папкою в руці. Ніс копії професійних журнальних статей, а поміж ними — вкладений аркуш білого паперу, на якому…
— Це я? Ва-а-у!.. — вона тримала в руках мій малюнок. — Це ж бо
справжній художній ескіз! Дякую, милий Вікторе. В мене є папка, де я зберігаю листи подяки і листівки від своїх інтернів. Ця картинка буде там лежати прямо зверху.
— Я дуже втішений.
— Хм-м, невже я така? — Джен підійшла до вікна, тримаючи аркуша таким
чином, щоб малюнок був краще освітлений.
На ньому було зображено молоденьку дівчину у балетній пачці, в «єврейському» капелюшку з козирком, яка сидить на матах. Схилившись, вона гладить свою ногу. Схожість юної танцівниці і лікарки Дженніфер Леві легко було помітити. Деякої карикатурності ескізу надавали громіздкі туфлі на корковій підошві замість пуантів.
— Так, міс докторко, це саме ви. В образі Одетти з «Лебединого озера».
— Чи означає це, Вікторе, що ви надумали зробити мене своєю натурницею?
Я правильно розгадала ваші наміри?
— Ну-у, не зовсім так… Я просто хотів спробувати зробити кілька ескізів у
манері Дега.
— Ні. Ні та й годі.
Так, міс докторко, так…
Я любив малювати і колись, в підлітковому віці, навіть ходив до художньої
студії. Однак мої здібності виявилися посередніми: я не вмів працювати ані з колоритом, ані з композицією. Єдине, що мені завжди гарно вдавалося, що було моїм коником, — це малюнок тіла, етюди простим чорним олівцем.
— Вікторе, це натяк на моє минуле? — запитувала Джен, розглядаючи новий
ескіз, де дівчина у балетній пачці вибігає із синагоги.
В шухлядці її столу для моїх малюнків вже була заведена спеціальна папка.
— Не знаю, мадам, скоріше за все, це сплеск моєї підсвідомості. Не можу пояснити раціонально.
Іноді Джен вимагала припинити ці заняття живописом. Закидала мене складними завданнями, приміром, просила підготувати детальну письмову презентацію справи хворого або прочитати якусь довгу, нудну статтю в науковому журналі. Я мчав зі шпиталю в інститут, звідти — до бібліотеки і сидів там до закриття. Їв похапцем, що під руку попаде, засинав у метро. А коли їздив на машині, то боявся заснути за кермом. І звідки, справді, бралися в мене ті сили? Голод. Голод, лібідо і жага до грошей — ось три основних джерела невгамовної людської енергії.
— Мені здається, Вікторе, живопис вас цікавить набагато більше, ніж
психотерапія. Може, вам варто серйозно подумати над тим, чи правильно ви обрали собі професію.
— О’кей, міс, подумаю, — бурмотів я, передаючи Джен новий етюд, на якому вона була зображена сидячи на кушетці, злегка прикрита білим легким халатиком.
Незважаючи на суворість її голосу, вона ці малюнки охоче приймала і, здається, чекала на нові з нетерпінням. Вдягалась на роботу ще з більшими смаком і вишуканістю, ніж раніше, до того ж її одяг вже однозначно виходив за межі професійного стилю. Постійно міняла манікюр і педикюр, щоразу густіше наносила туш та помаду. Безкінечні вбрання, туфлі-човники і на височенних шпильках, коралові намиста, золоті ланцюжки, що спадали між грудей у виріз сукні, блискітки на повіках, феєрверк капелюшків…
Словом, психотерапевт Джен Леві вся блищала і сяяла. Під час наших супервізій вона тепер часто вставала, ходила по кабінету, то поливала квіти у вазонах, то шукала на полицях якусь книжку, при цьому нахиляючись з неабиякою грацією. Позувала.
Єдине, чого я більше ніколи на ній не бачив, то це туфель на корковій платформі. Проте кілька разів вона вдягала високі чорні чоботи-ботфорти з широкими халявками біля колін.
Ох, і смикнув же мене чорт! У всьому винні ті її чоботи-ботфорти…
— Вікторе, я віддаю належне вашим талантам, — цього разу голос Джен
пролунав дійсно суворо. — Але як безпосередній керівник вашої практики вимагаю негайно припинити заняття живописом. Це зайшло вже досить далеко! Аж за край. І якщо з вашого боку це ще якось можна пробачити, бо ви, вибачте, трохи телепень, то з мого боку — жодним чином. Ви закінчуєте інститут, сплачуєте за навчання величезні гроші, тисяч сто, мабуть, чи не так? Ну от, бачите. Як ваш супервайзер я маю зробити все від мене залежне, щоб від вашої практики ви отримали максимум професійних знань. А ви замість цього легковажно захопились малюванням, і я мимоволі вам у цьому потураю.
ЇЇ очі гнівно блищали, на щоках з’явився рум’янець. Вона повернула мені черговий ескіз, де була зображена «ню» — лише в чоботях-ботфортах, стоячи спиною впівоберта, з розпростаними великими крилами. «Чорний Лебідь».
Цей етюд знищувати було шкода — вийшов він прегарно. Я повісив його в себе вдома на стіні. Потім ліг на диван, закинувши руки за голову.
Замислився про своє життя, про минуле, про батьків у Коннектикуті, з якими давно не спілкувався. Вони були українцями, іммігрантами у третьому поколінні, мали невеличкий ресторан і завжди сподівались, що я стану успішним бізнесменом. Вони досі не змирились із тим, що я розлучився з дружиною, котру вони по-батьківські ніжно називали «наша Марічка»; засуджували вони і мій вибір стати психотерапевтом. Цікаво, що б вони сказали, дізнавшись про мої зазіхання до Джен? Якоїсь миті я наче побачив своїх батьків, які повернулися з церкви, наш дім, садок біля дому і баскетбольний щит біля гаражу.
А в цій маленькій, холодній квартирці зараз порожньо. Вітер на вулиці — зимовий вогкий вітер — намагається вдертись в кожну щілину віконних рам. І батареї ледь жевріють теплом. Порожньо. Розлучення з Марією. Неможливість кохання із Джен.
З вулиці сюди, в кімнату, долинало виття та скиглення собак.
Глава 5
Серед пацієнтів, з якими я працював як психотерапевт, був такий собі Френсіс Новак.
Бесплатный фрагмент закончился.
Купите книгу, чтобы продолжить чтение.