Бесплатный фрагмент - Древо мудрості у світлі безумовної любові

Передмова

Мені випала дивовижна доля — досі мати можливість розмовляти з батьком. Його тепло я відчувала завжди, на кожному витку свого життя, немов невидиме сонце, що гріє незалежно від пори року за вікном.

Сьогодні мій вік називають зрілістю, а його — мудрістю. Вже три роки ми бачимося лише через екран монітора. Цей міст з пікселів став для нас рятівним кругом, але водночас подарував нам несподіваний дар. Ми з батьком почали унікальну працю: я — складала питання, він — надавав на них письмові відповіді. Так народилася ця книга — задум, що виявився благодатним — ми відкрили нову форму спілкування, де слово, вловлене на папері, набуває особливої ваги.

Усього вісім фундаментальних питань стали основою нашої бесіди. Відповіді на них — скарбниця батькової життєвої мудрості, глибока й особиста. Користь цієї книги в майбутньому — плід наших зусиль сьогодні. А рушійною силою всього була й залишається любов. Любов доньки до батька. І, безперечно, його любов до нас.

Шлях до самоусвідомлення

“Мій батько не казав мені, як жити. Він просто дозволяв мені дивитися, як живе він”.

(Переклад з англ.; слова часто приписують Кліффу Фреману)

У моїй пам’яті, наче перлини, зберігаються крихти батькової мудрості — ті прості, але глибокі істини, що він мені передавав. Сьогодні я намагаюся переплести їх у діалозі з ним, аби вони стали живим спадком нашого роду, часткою якого я себе усвідомлюю.

Моє дитинство припало на часи, коли церков було обмаль, а молитва зберігалася переважно в серцях людей похилого віку. Я живо пам’ятаю, як моя бабуся, татова мати, шепотіла слова подяки перед кожною трапезою — не лише за їжу на столі, а й за тих, хто її готував. Чую вечірній шепіт бабусі, коли вона благала про ангельський захист на ніч. Хоч бувала я у неї нечасто, ці миті стали для мене першим уроком духовності — мої предки визнавали буття Бога й прагнули жити з Ним у гармонії.

Вперше я переступила поріг церкви у свідомому підлітковому віці — років у тринадцять. Це сталося майже випадково: коли чоловік сестри возив її з дітьми на базар, мене запросили зайти до храму. І ось вперше в житті я відчула ту дивну, двобічну силу, що витала під куполами: з одного боку — відчуття благодаті, покликання до чогось святого і чистого, з іншого — безліч страждань і болю, що читалися в очах відвідувачів. Цей контраст назавжди вплинув на моє розуміння віри.

Мій дитячий світ був сповнений глибокого протиріччя: школа виховувала нас на мармурових ідеалах комуністичних лідерів, а бабуся — на тихій, живій мудрості предків, що пахла травами та воском. Саме в цьому другому, бабусиному світі, де ікони дихали теплотою, мені одного разу дали в руки свічку. “Постав біля лика, що тобі припав до душі, і попроси від щирого серця”, — почула я. Тож я підійшла, застигла на хвилинку, а потім вимовила вголос те, що несподівано спалахнуло всередині: “Розуму”. Важко пригадати вже, лик якого святого шукали мої очі, але пам’ятаю здивований погляд когось із рідних, що почув це дивне для дитини прохання.

Роки потому професійне вивчення психології дало мені ключ до того давнього імпульсу в храмі. Я простежила його нитку до однієї з бабусиних сусідок, яка дозволяла собі отруйні коментарі на мою адресу. Дізнавшись, що онуку назвали Неллі, вона порівняла дитину з дорослою жінкою-тезкою, яку односельці вважали людиною “не сповна розуму”.

Я була ще малечею; моє мовлення тільки-но прокидалося, наче перші пагони навесні. Але вже тоді, крім теплих бабусиних слів, я чула холодні, обтічні фрази, що вкривали мою свідомість, наче іній. Я не розуміла їхньої суті, проте відчувала отруйний присмак.

Але моя бабуся була наче захисна фортеця. Її голос, зазвичай лагідний, у ту мить став твердим і різким, немов клинок, що перерубує пута. “Не перекладай з хворої голови на здорову!” — різко обірвала вона сусідку. Це був не просто окрик. Це був кордон, який вона ставила між ніжним світом мого дитинства і отрутою дорослої злості та недалекоглядності.

Пізніше бабуся пояснила мені, що подібні речі варто ігнорувати. Від “неука”, що прагне навішувати ярлики, нічого доброго не почуєш. Єдиний спосіб уберегти себе — уникати такого спілкування.

Запитання перше: квітка мого “Я”

Мій перший діалог із батьком набув форми витонченої метафори. Я запропонувала йому наповнити життєвими фарбами контур квітки лотоса, де серцевина вбирала його істинну сутність, а пелюстки навколо — ті якості, що визначали характер. Завдання полягало в тому, щоб оживити образ: окреслити, які дари він приніс із собою у це життя, а які чесноти розвинув уже дорогою; які з його рис помітили в ньому інші — і допомогли краще пізнати.

Відповідь на перше запитання

Батько підійшов до завдання з глибокою відповідальністю, начебто простий тест для самоаналізу став для нього справжнім випробуванням. Йому, звиклому до діл, а не до слів, було щиро важко говорити про себе. Сором'язливість і природна скромність створювали бар'єр, через який не проходило жодне з найочевидніших його якостей.

Тоді він знайшов вихід, такий же простий і мудрий, як і все, що він робить — запросив на допомогу старшу доньку. І почався дивний діалог: вона, з дитячою безпосередністю того, хто виріс поруч, називала риси батькового характеру, а він, мов верховний суддя власного життя, але з добрим серцем, або визнавав їх, або відкидав. Так тест перетворився на спогад, виплетений із двох голосів.

І от, після цієї спільної роботи, пелюстки квітки почали набувати форми. З'явилися слова — не просто списком, а як визнання, виплекане власним досвідом.

Чесний перед собою та Богом. Добрий. Працьовитий. Цілеспрямований. Чуйний. Спостережливий. Активний. Комунікабельний. Розумний. Акуратний. Самостійний. Відповідальний.

Кожне слово на цих пелюстках — не абстракція. За ним стоїть життя, вчинки, рішення. Ці якості слугують міцною основою для його долі та всієї нашої родини.

Запитання друге: сімейні уроки та насіння доброчесностей

Новий дім і пріоритет освіти

Коли мені щойно виповнилося шість, тато через кілька місяців “добув” будинок у центральній садибі, всього за п'ять хвилин ходи від школи. Він це зробив, щоб полегшити нам, дітям, доступ до освіти, адже шлях до школи для моїх старших брата і сестри був не лише довгим, але й часом небезпечним.

У нашій родині освіту дітей ставили понад усе. Батьки мої від природи були людьми розумними, проте самі задовольнилися невисокою формальною освітою: мама — середньою школою, тато — кількома технічними училищами.

Доля мами та урок для батька

Втім, ця родинна цінність виникла на противагу досвіду мами. У бабусі була переконаність, що заробляти гроші важливіше за науки. Через це моя мама змушена була з дев'яти років пасти корів, а на її благання вчитися бабуся відповідала: якщо не плануєш бути вчителькою, то й освіта не обов'язкова. Зараз я сприймаю це спокійно, маючи два дипломи, але в юності мені була болісно зрозуміла доля тієї маленької дівчинки, змушеної працювати замість того, аби регулярно відвідувати школу. Власний досвід навчив її головного: щоб дитина вчилася, їй потрібні любов і підтримка обох батьків.

Досвід тата лише підтверджував цю істину. Він теж рано вступив у доросле життя, працюючи з юних років. Ніхто не скаржився. Ці життєві уроки звучали в нашому домі, аби ми уникали власних помилок.

Проте за їхніми словами відчувався і прихований смуток за нереалізованим потенціалом. Хтось із рідних зауважив, якби тато мав змогу отримати вищу освіту, він міг би стати професором. Справді, батько був надзвичайно обдарованою людиною: здібний до точних і гуманітарних наук, він все ловив на льоту з раннього дитинства. Таку ж природну обдарованість мала й мама, в якої зі шкільних років був неабиякий хист до математики.

Повага, набута мудрістю, а не дипломами

Хоча мої батьки й не мали вищої освіти, я не раз була свідком глибокої поваги до них з боку оточуючих — за такт, неухильну пунктуальність, акуратність, життєву раціональність, вроджений смак, готовність прийти на допомогу та мудру дальновидність.

Урок вишивання та батьківська турбота

Мама завжди була опорою дому, зануреною у безкінечні клопоти, і її руки, звиклі до важкої праці, майже не знали відпочинку. Але саме ці руки навчили мене вишивати гладдю. Це сталося завдяки татові, який, помітивши моє прагнення, створив для втомленої мами острівець спокою — перегляд фільму в залі. І вже під час цього вимушеного відпочинку вона показала мені перші стібочки. Цей крихітний урок серед повсякденної метушні, пронизаний любов'ю та ніжністю, став для мене ще одним невичерпним джерелом тепла на довгі роки.

Запитання до тата

“Чиї уроки гріли тобі душу?” — так хочеться запитати у тата. Не просто в кого вчився ремеслу, а в кого набував того душевного тепла, що не витрачається з роками.