электронная
200
печатная A5
322
16+
Анонімний Клуб Щасливих Людей

Бесплатный фрагмент - Анонімний Клуб Щасливих Людей

Объем:
40 стр.
Возрастное ограничение:
16+
ISBN:
978-5-4498-2024-2
электронная
от 200
печатная A5
от 322

Ліжко на двох.

Володимир прокинувся від впертого дзвінка. Спросоння схопив телефон. На екрані висвітилося «Лікар Чернишов».

— Доброго ранку! Що сталося?!

— Володю, вашій дружини дуже погано. Приїздіть до лікарні так швидко, як зможете. Буду чесним — навряд чи вона доживе до ранку.

— Ясно, Юрій Павлович, скоро буду.

Володимир кинув слухавку. Він зіскочив з ліжка й забіг до ванної вмитися. Йому потрібна була свіжа голова. Краєм ока зиркнув у вікно. Глуха ніч. Що? Скільки ж він спав? Годинник показував чверть на двадцяту.

Він притьмом вдягнувся, вимкнув світло й помчав по сходах вниз, до автівки. З силою натиснув на газ. Давай! Його турбувала лише одна думка: встигнути на зустріч до коханої.

Три місяці назад, коли вони дізналися про страшний діагноз, їхнє життя перевернулося з ніг на голову. Дружина переселилася до лікарні, а Володимир існував у режимі лікарня — квартира, лікарня — лікарня й інколи квартира. Останнім часом темп переміщень, стерильність палат і порожня домівка геть його виснажили. Інколи чоловік забував, який зараз день тижня, яке число. І часто плутав день і ніч.

Лікар чекав Володимира біля головного входу. Вони мовчки потиснули один одному руки.

— Як вона?

— Серце ледве б'ється, вона постійно питає про вас. Треба поспішати, інакше буде пізно. — Лікар передав Володимиру білий халат. — Ідіть, вона чекає. Візьміть на гостинець. — Хірург простягнув маленьку пачку соку.

За мить Володимир вже прочиняв двері до палати.

— Привіт, кохана!

У ліжку лежала худенька жінка, до якої були прикріпленні різні дротики та крапельниця. Вона ледве посміхнулася. Здавалося, їй це коштувало неймовірних зусиль — подарувати посмішку своєму чоловікові. Він підійшов і присів біля дружини на коліна. Взяв маленьку долоню, ту, що ближче до серця, й стиснув у своїх руках.

— Тобі не холодно? В тебе крижані руки.

— Моє серце мене вже не гріє, — насилу прошепотіла вона. — Мені здається, я не доживу до світанку.

— Не говори так! Ти мусиш жити, у нас ще все життя попереду.

— З таким діагнозом довго не живуть. Ти це знаєш.

— Нічого я не хочу знати! Я тільки хочу, щоб ти жила! — Вона заплющила очі. З-під повік скотилася самотня сльоза. Скільки їх вже виплакано…

— Ось поглянь, що в мене є. — Дружина розплющила очі й посміхнулася кутиками губ. Володя тримав пакетик соку з трубочкою.

— Твій улюблений.

— Лікарі забороняють мені соки. Кажуть, треба виконувати суворий режим.

— І подивися, до чого цей режим тебе довів! Ти не проти, якщо я ляжу біля тебе? Дружина аж зашарілася від його слів. Тихенько посунулася на край ліжка, аби дати місце. Він дістав пластикову соломинку і пробив нею пачку. Потім обережно ліг біля коханої й підніс сік так, аби зручно було пити. Вона зробила кілька ковтків.

— Дякую, — прошепотіла.

— Знаєш, що я знайшов, коли розбирав письмовий стіл? Володимир поліз в задню кишеню джинсів. — Ось дивись! — він розгорнув аркуш, густо списаний різними почерками.

— Впізнаєш, що це? — вона уважно глянула на папірець.

— Це ж наші сто пунктів! Справи, які ми повинні виконати, — промовила дружина й відвела очі. — Життя так швидко промчало. Ми геть забули про свої плани. Які ж ми були наївні мрійники…

— Не забули! Поглянь. Наприклад, злітати в Париж! Ми ж були в Парижі! Купити великий будинок — ми його купили. Просто тоді не усвідомлювали, що це одне з наших спільних бажань! І таких пунктів багато. Я хочу, щоб ми й далі виконували цей список. Тут ще багато всього для двох.

— Послухай, коханий! У мене синдром «Старого серця». Моєму серцю зараз років 80. Це серце бабусі. Я довго не проживу, здається, що й до ранку недотягну. Пообіцяй мені одну важливу річ, — дружина зробила паузу й ковтнула соку. — Пообіцяй мені, що ти проживеш яскраве життя. Так, ніби живеш за двох. Я хочу, щоб ти знав й не сумнівався. Коли ти будеш радіти, радісно буде й мені. Коли тобі буде боляче, і я страждатиму.

Я хочу, щоб ти знову закохався. Знайди ту, яка теж тебе кохатиме. Я хочу, щоб у вас були діти, бажано двоє або трійко. Хай вони ростуть здоровими й щасливими, а я буду вашим янголом-охоронцем. Ти мені обіцяєш?! — Володимир тільки шморгнув носом. — Ти що, плачеш?

— Ні, — Володимир крадькома витирав очі.

— Я не можу всього цього обіцяти. Я кохаю тільки тебе, не уявляю свого майбутнього без тебе. Якщо тебе не стане, не стане й мене. Тому прошу тебе — живи, бо ти моє життя! У твоїх очах я бачу рай, а без раю це не життя. — Сірі очі дружини зрадницьки заблищали.

— Ти що, плачеш? — Володимир поцілував її в губи.

— А як мені це чути? На кого тебе залишати?

— Не плач, моя кохана, все буде добре! В цю мить за дверима почувся якийсь шурхіт.

— Давай допивай сік, бо якщо лікар дізнається про нелегальний сік… Він такого порушника більше до тебе не пустить. Дружина слухняно допила сік. Володимир заховав порожню коробку в кишеню.

— Коли ти поруч, мені стає трішки краще. Я не відчуваю пекучого болю, та й дихається мені легше. Вона хотіла погладити чоловіка по голові, але не могла поворухнути ватною рукою. Здавалося, що то зовсім не її рука. Вона хотіла сказати про це чоловікові, але не змогла ворухнути онімілими губами. Блискавкою промайнула думка «Все! Це кінець». Вона лише чула, як чоловік щось до неї говорить, потім ще чула, як він гукає лікаря. А далі порожнеча і темрява…

Невідомо, скільки збігло часу, але їй здалося, що промайнула лише мить. Вона відчула безмежну радість. Було тепло і дуже світло. Настільки, що вона розплющила очі. Що за дивина! Не сподівалася побачити біля себе чоловіка. Вона лежала у нього на колінах, а він сидів на траві й трішки лоскотно гладив її скроню соломинкою. Вона згадала цей момент, це був один із найщасливіших днів у її житті.

Після їхньої зустрічі минуло приблизно пів року, вони закохалися і планували спільне майбутнє. Володя запросив її на прогулянку до лісу. Вони довго блукали, аж поки вийшли до гарної галявинки, де росли терпкі польові ромашки. Вона сплела їм по вінку. Пара зупинилася перепочити й насолоджувалася можливістю побути наодинці.

Мабуть, перед тим, як повністю згаснути, мозок занурює людину у найприємніші спогади, щоб смерть не була такою болісною. Можливо, це захисна сила? Вона цього не знала. Якщо це були витівки розуму, то гра була надзвичайно реальною. На мить їй здалось, що вона повернулася на багато років назад. Зникли всі події бурхливого життя, робота, сім'я, хвороба. Зостався тільки цей чудовий момент і їй хотілося, щоб цей момент не кінчався. Вона поглянула на свого майбутнього чоловіка й привіталася.

— Привіт, — відказав Володимир і посміхнувся.

— Нагадай, про що ми говорили? Бо я трішки задрімала.

— Ми обговорювали наші плани на майбутнє, а ти сказала, що потрібно написати список. Бо планів так багато, що ми всього не запам'ятаємо.

— І який пункт номер один?

— Ти сказала — кохати один одного, бо якщо не буде кохання, ці сто бажань втратять сенс.

— А можна, я перероблю цей список?

— Так ми ж не склали його до кінця.

— Я хочу написати інший план, бо житиму недовго.

— Я знаю, — видихнув чоловік. Від здивування вона підвелася з його колін і зазирнула йому в очі.

— Звідки ти це знаєш?

— Бо ми прожили це життя разом.

— Що? — вона нічого не розуміла. Як таке може бути? — І ким я працювала у нашому майбутньому житті?

— Ти працювала у сфері туризму, була менеджером. Ти багато літала по світу, а інколи я літав з тобою. А коли здобула чималий досвід, відкрила своє туристичне агентство. Ось тепер вона зовсім розгубилася.

— А чому ти тут?

— Як чому? Я помер.

— Як помер? — вона сіла напроти нього, взяла його за руки. — Як це сталося? — вона помітно нервувала.

— Я не можу цього сказати.

— Чому?

Він мовчав, відвівши очі в бік.

— Що сталося? — знову запитала вона.

— Я не можу відповісти на твоє питання. Ти краще поглянь, яка краса навкруги, які пахощі!

— Коханий, будь ласка, скажи, це дуже важливо. Можливо, це нас врятує.

— Нас уже нічого не врятує. Відпусти всі тривоги й просто насолоджуйся моментом, — Володимир був навдивовижу спокійним.

— Ти розумієш, що все це ілюзія! Все це не справжнє, — після цих слів він міцно поцілував її в губи.

— А це справжнє? — від його поцілунку вона затремтіла всім тілом, а серце закалатало із шаленою швидкістю.

— Це справжнє, — запевнила вона.

З лісу дмухнув легенький вітерець, піднявши хвилі з польових ромашок. Вітерець повільно набирав силу та зривав прив’ялі пелюстки з квітів і розсипав їх навкруги. Бешкетник-вітер розгойдував дерева і зламав кілька гілок. Раптом на галявині виник вихор, який висмикував ромашки з корінням й підіймав їх у повітря. Вони хутко підвелися й хотіли втекти, але було запізно. Вихор швидко наблизився до них. Вона почувалася пір'їнкою, яку вітер підхопив й відірвав від землі, а він стояв і міцно тримав її за руку. Навіть волосся на його голові вітер не смів куйовдити.

— Не відпускай мене, я не хочу помирати! — кричала вона.

— Не бійся, ти не помреш, я врятую тебе. — Він розтиснув долоню й вона знялася разом з ромашками високо в небо…

Вона стала невагомою пелюсткою, яка слухняно летіла за вітром. Вона бачила під собою міські вулиці, будинки. Вона бачила безліч людей, які зовсім не звертали на неї увагу. Потім вона впізнала будівлю лікарні, де вона лікувалася. Вона відчула різкий запах медикаментів. Її погляд зосередився на людині перед очима.

— Як ви почуваєтеся? — це був її лікар.

— Ви мене бачите? — здивувалася вона.

— Я вас чітко бачу, а ви мене?

— Я теж, — вона блукала поглядом по палаті. Біля ліжка стояло медичне обладнання, яке підтримувало в ній вогник життя.

— Я померла?

— Ні, навпаки, колись ви ще будете няньчити онуків, — відповів лікар.

— Чому?

— З вашим діагнозом люди жили кілька місяців. Один пацієнт протримався один рік і два місяці. Всі спроби пересадити нове серце не давали позитивних результатів. А їх було тисячі. Тоді на одній медичній конференції японський професор припустив, що це не хвороба серця, а недуга мозку. Всі намагання приживити нове серце закінчувалися фатально, тому що мозок заздалегідь наказував тілу не сприймати нове серце. Вчений запропонував зробити пересадку серця так, щоб ви нічого не запідозрили. Фактично обманути мозок. Як бачите, це спрацювало.

— Але я могла здогадатися, що буде операція, коли мене б везли в операційну або давали снодійне.

— Ми везли вас в операційну вже під снодійним. У пачці соку, який вам приніс чоловік, була потрібна доза. І ви заснули.

— А де ви взяли нове серце?

— Ваш чоловік.

— Що?! Як?! Мій чоловік? — вона хотіла підвестися, але сил бракувало.

— Не хвилюйтесь, з вашим чоловіком все добре.

— Де він?

— Він у сусідній палаті. Ми чекали на нове серце, але ваш стан різко погіршився. Шансів у вас не було б, якби не ваш чоловік. Володимир віддав вам своє серце, а йому пересадили механічне.

— Так допоможіть мені негайно, я хочу до свого чоловіка, — вона простягнула руку до лікаря.

— Ні, це не можливо, вам треба відпочивати.

— Навіть не надійтеся мене тут тримати! Я зараз візьму й помру на ваших очах. А ваш експеримент накриється мідним тазом! Не змушуйте мій мозок віддавати серцю таку команду!

— Добре, добре! Зачекайте хвилиночку! — лікар прикотив візок впритул до ліжка. Допоміг їй сісти. Взявся за ручки й вивіз візок із палати. Вони мовчали, але страшенно хвилювалися. Володимир лежав без ознак життя. Бліде обличчя на білому простирадлі…

— Коханий! — покликала вона, але марно. Вона під'їхала ближче і погладила його по щоці. Він повільно розплющив очі. Їхні погляди зустрілися й вони усміхнулись один одному.

— Так, лікарю, допоможіть мені.

— Що ви хочете зробити?

— Я хочу лягти біля свого чоловіка.

— Це вже занадто, — відповів лікар.

— Пам'ятаєте? Експеримент, наука й мідний тазик, — чітко вимовила вона. Лікар допоміг жінці піднятися й лягти поруч біля коханого.

— Привіт! — вона поцілувала його у скроню.

— Привіт. Я ж сказав, що врятую тебе, — прошепотів Володя.

— Ти пам'ятаєш все, що було на тій галявині?

— Так! Ми були там в той час, коли нам пересаджували серця, — лікар слухав їхню розмову й нічого не міг второпати.

— Яке місце, коли ви там були? — зачудувався хірург.

— Це місце закоханих, — в один голос відповіли вони й змовницьки перезирнулися.


Анонімний Клуб Щасливих Людей

Світлана припаркувала свій автомобіль біля бізнес-центру і сумнівно оглянула стоянку. Лише пару авто стояло на парковці. Не погано, як для вихідного, подумала Світлана. Дзеркальний фасад бізнес — центру відпромінював сонячний ранок, їй здавалось, що вона одна в цілому місті, і лише в будинку, який стояв перед нею, чекало спасіння від самотності.

На іншій стороні стоянки вона помітила безхатька, який копирсався в своїх пожитках. Світлана дістала пачку цигарок та запальничку, її руки тремтіли, коли вона відкривала пачку. Один чирк запальнички і легені наповнились їдким димом.

— Все буде гаразд, немовби заспокоюючи себе, промовила Світлана. Але вона знала, що ситуація дуже критична, і щоб змінити її на краще, треба дуже постаратися.

Вона пам'ятає той момент, коли вона відкрила квітковий магазин, це був успіх! Продажі були чудові, за кілька місяців відкрила інший магазин, потім познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком. Їхньому щастю не було меж, вони будували плани і досягали їх разом, здавалося, що так буде вічно, але немає нічого вічного, окрім самої вічності. У Світлани з'явились партнери, з якими Світлана часта успіхи відмічала в барах та ресторанах. Вона і не збагнула як звикла до таких подій. І ця звичка поступово стала залежністю, без якої вона не могла жити.

З часом вона все менше приділяла час роботі і чоловікові, і все більше проводила вихідні з подругами. Потім вона змушена була продати один магазин, щоб покрити витрати, і з чоловіком вирішила розлучитися. Вона поглянула на пасажирське сидіння поруч, на якому лежала папка з документами для суду, яку вона третій день забуває відвести, щоб оформити розлучення. І одного разу вона зайшла в бар, щоб просто випити келих мартіні для настрою. Один келих перетворився в кілька, поступово день перейшов у вечір, і в якийсь момент вона вже зрозуміла, що не може стояти на ногах, в останню мить вона відправила повідомлення подрузі, щоб вона її забрала з бару…

Світлана прокинулась у незнайомому місці, це не була її квартира чи квартири її подруг. На столику біля неї стояв стакан води і упаковка таблеток від головного болю. Вона дістала дві таблетки і запила їх водою. Світлана оглянулась навкруги, намагаючись пригадати це місце. Це була невеличка кімната, з широким вікном, а за дверима вона чула, що там хтось є. Світлана відкрила двері і через коридор потрапила на кухню.

— Доброго ранку Світлана, як ви себе почуваєте? Це була продавець з її магазину Людмила.

— Людмила? Що я тут роблю?

— Учора ввечері мені прийшло від вас повідомлення, і вона дістала телефон і показала його Світлані. У повідомлення було написано"Забери мене».

— Ой вибач, я помилково тобі його написала і Світлана хотіла повернутись за своєю сумочкою в кімнату, щоб звільнити квартиру.

— Зачекайте, зупинила її Людмила, у мене до вас буде серйозна розмова.

— Про що? Здивувалась Світлана.

— Про вашу залежність, про ваше розлучання, про ваші думки про самогубство.

— Що? Я? Звідки ти знаєш? Здивуванню Світлани не було меж…

— Ви мені вчора все це розповіли.

— Ну вибач, що втягнула в особисті проблеми.

Бесплатный фрагмент закончился.
Купите книгу, чтобы продолжить чтение.
электронная
от 200
печатная A5
от 322