Анотація
Поема «Була собі Берегиня» — фантастичний опис життя молодої дівчини, яка після смерті перетворилася на Берегиню і почала жити у світі Наві з мавками, Лісовиком, русалками та іншими істотами того таємничого світу. Її роль — оберігати малих дітей, які необачно потрапляли у біду і захлиналися у місцевому ставку. Вона їх рятувала і виносила на берег. Проте, одного дня Берегиня порушила головне правило світу Наві і її було покарано тим, що вона потрапила до світу людей, світу Яві. Вона не пам’ятала про те, що колись сама була людиною, тому цей світ здавався їй страшним та ворожим, та і сама вона для цього світу була занадто наївною. Повернутися до свого звичного світу вона не могла, але їй трапилися добрі люди, заради яких вона, власне, і порушила те правило. Поема про те як змінила дивна дівчина на ім’я Квітка життя людей, особливо одного молодика який був не щасливий і за яким ходив тяжкий рок. А також про кохання, про переосмислення життя, про боротьбу людини із собою, коли вона зустрічає справжнє диво у сучасних реаліях і, втрачаючи це диво, не боїться піти за ним у світ таємничих істот. В поемі використані вірування наших пращурів про існування трьох світів — Наві, Яві і Праві. Це забутий фольклор язичницької та ранньохристиянської України.
Квітка
Частина 1
Коли ти гарна й молода,
Коли нічого не боїшся,
Не знаєш що таке біда,
Легенька, мов зелене листя,
Коли є подруги у тебе,
З якими влітку танцювала,
Тобі нічого і не треба,
ти про минуле забувала.
Лишився неприємний присмак
від того давнього життя,
але цього так мало, звісно,
щоб втратити жагу буття.
Тому що ти вже Берегиня,
Тому що в світі Наві ти
І очі ті зелено-сині
Від суму мають берегти.
Сам Лісовик тобі дарунок —
З берези листя гребінець,
У коси вклав та всякий смуток
Прогнав, і хай би йому грець.
З русалками пісні співаєш,
Із мавками танцюєш легко,
Вбрання квітками прикрашаєш,
Струнка, тендітна, мов смерека.
В берегової Берегині
Лише одне завдання є —
дітей у річки води сині
Водянику не віддає.
Без нагляду дітей малих,
Що втрапили в річний полон,
Рятує завжди, з року в рік,
А діти думають — це сон.
Красуня з довгою косою
На берег за обидві руки
Вела поволі за собою —
І вже позаду смерті муки.
І все забуто за два дні,
лишилась пісенька чарівна,
що час від часу уві сні
співала лісова царівна.
За те веселу Берегиню
Пан Водяник і не любив
І сердився, хоч і не сильно,
Та зла ніколи не робив.
Бо ж гарна, як всі берегині,
Яких колись урятував,
Яких вздовж берега і нині
Він час від часу зустрічав.
Вони боялись його гніву,
Поволі завдання своє
Забули і втрачали силу.
В цієї ж сили досить є!
Вона нічого не боїться,
Не полохлива і легка,
Займать таку ж бо не годиться,
Та ще і молода така.
Немов дитина, баловлива,
Весела, радісна завжди,
До всього ніжна та пестлива,
то хай рятує від води!
Але, колись урятувала
Дитину, що давно чекав.
Вона, дурна, тоді не знала —
Той хлопчик борг їй повертав.
«Дивись, — казав їй Водяник, —
Більш не рятуй від цього роду,
І хоч до тебе я вже звик,
Та вже не подивлюсь на вроду!
Ні Лісовик, ні його мавки
Мене тоді вже не зупинять.
Чи вистачить тобі наснаги
Вернутись у безодню синю?»
Вона на те лишень сміялась
І, як завжди, його в чоло,
Неначе донька, цілувала.
Розчулить знов його вдалось.
Минуло вже багато років,
В селі не так багато люду
І мало з дітьми вже мороки,
Стежки позаростали всюди
У місто їхала вся молодь,
Шукала собі ліпшу долю.
Село похнюпилось від того,
Хати покинуті поволі.
Баби й діди позалишались,
Дітей-онуків виглядають.
Хоч влітку де-не-де з’являлись,
Але пісень вже не співають.
Не бігали до річки діти,
В ліс по суницю не ходили,
Столи весільні не накриті,
Розваги в городі лишились.
Але, у лісі, як завжди,
Мавки з русалками танцюють,
Немає суму, ворожби,
Таємний світ гуде, вирує.
Тварини все ще дивні ходять,
Там птахи з Вирію співають,
Там дивовижних квіток годі
І Папороть, яку шукають.
Барвистий світ цей таємний,
цілюща на стежках трава,
росу живу із неї пий,
і будеш вічно жить. Дива!
І наша Берегиня досі
край берега пісні співа,
ховає її ноги босі
чарівна і м’яка трава.
Як її подруги, весною
Прокинеться, життю радіє,
Як її подруги зимою
Так міцно спить під снігом білим.
І час від часу поглядає
на вогники в хатах сільських.
Чому їх меншає не знає,
Їй все одно до змін таких.
Та іноді, немов завмре,
Коли дитячий голос чує,
Мов сум легкий її бере,
І ось вона вже не танцює.
Та Лісовик дарунок їй —
Сережки чи нову каблучку,
Шепоче: « Подолать зумій
Людську печаль, моя онучко»
І миті знов вона радіє,
Забула вже що то було,
Де має серце буть, не ниє,
А там десь все стоїть село…
А там зима десь снігом віє,
Всі полягали до весни
І ліс і річка — все біліє,
А Берегині сняться сни.
Під дубом — то її домівка,
Коріння сплутане старе,
Під снігом тепло їй і тихо,
Весна життя знов поверне.
Ось, до весни лишався тиждень,
Ось крига відступа поволі
І тане сніг, а серед тиші
Птахи прощаються з зимою.
Де чорні ворони сердито,
А де — синички голосні,
Десь голуби в калині тихо
Воркочуть заклики-пісні.
Чекає на весну все, спить
І сон вже не такий глибокий,
Аж раптом голос чийсь у мить
Сполохав дівчину до строку.
Не втримала дитину книга,
Вже течія її несе.
Сестричка врятувать не встигла,
Та вже, напевно, не спасе.
Побігла звати допомоги,
А хлопчик змерз, на дно іде,
Вже смерть чекає на малого,
Та Берегині прикро те.
Її пора ще не настала,
Та правила хіба для неї?
Вона вже з ліжка свого встала,
Вся біла, наче та лілея.
Пірнула в воду, підпливла
І хлопчика взяла за руки,
Раніше легко так вела,
А нині що ж то є за муки?
У очі глянула малечі,
згадала — Водяник казав,
що рятувать їй небезпечно
від роду, що ті очі мав.
«Рятуйте» — синіми губами
Шепоче, поглядом вмовля
«Не бійся, вернешся до мами, —
Вона звернулась до маля, —
Пливи, мій лебідь, не лякайся,
На березі чарівні квіти,
Ти з ними поки залишайся,
Бо квіти ті — маленькі діти»
Співала пісню свою діва
Поки до суші діставались.
Вона урятувать зуміла,
але сама в біді зосталась.
За хлопчиком прибігли люди:
Дорослих двоє і сестра.
Пригоду ту хлоп’я забуде,
а Берегині вже пора.
Забрали хлопця — і у ліс.
В машині ковдра, теплий чай.
Чого сюди нелегкий ніс?
Їм — радість, їй — лише печаль.
Вона ішла до свого дубу,
Все змокло — сукня і волосся,
Все незнайоме їй усюди,
Їй боляче і змерзла досить.
Її зазвичай біла шкіра
Вже синьо-біла, наче мрець,
Їй темні коси розпустило,
Але тримався гребінець.
Легенька суконька біленька,
Що до колін лише була,
І до якої вже так звикла,
Зігріти тіло не могла.
Їй почуття ці були нові,
Бо біль уперше відчувала,
Уперше боляче босоніж,
Уперше в грудях колотало.
Закрився світ її і більше
Туди повернеться навряд
І стало страшно серед тиші
І стала дідуся гукать.
Дідусь, що гребінець їй дав,
Ще міцно спить і з цього світу
Її не чув і дядько спав.
Той Водяник, що був сердитий.
«Ой, дядечко, пробач мені, —
Вона до річки повернулась, —
рятуй мене, вгамуй вже біль,
я б знову до весни заснула!»
та їй лиш тиша відповіла
а страх до горла підкрадався.
Раніш його відчуть не вміла,
Страх не гукала — обізвався!
Аж раптом: «Гей! Чи ти здуріла?»
У спину голос їй летів.
Вона уся зніяковіла,
На мить забула і про біль.
До неї то? Не може бути!
Людина? Її зве людина?
Раніше бачити ї чути
Могла лишень в біді дитина!
Вона спиною все стояла,
надію тішила, що НІ —
людина не її гукала,
все було наче уві сні.
«Та що ж ти робиш, — голос ближче,
Вже за два метри, — Ти глуха?»
Стояв він значно її вищий,
Їй коси вітер колихав.
Волосся довге, до спідниці,
Неначе ті каштани колір.
Мовчать вже, мабуть, не годиться,
Прийняти час їй було долю.
Ї обернулася до нього,
Він ніби враз заціпенів,
Хоч зросту вона і малого,
Та гарна — не добрати слів!
Але від тої вроди дивно —
Так не бува, не може бути.
До неї підійшов повільно,
І тут їй довелось збагнути.
«Ти — батько хлопчика? — спитала, —
Іди ж бо, доглядай його.
Блакить у очах я впізнала,
Ви, бачу — роду одного»
«Та він мій небіж, — відповів, —
Я за тобою, всі чекають,
Хутчіш ходімо, їй велів»
«Я тут лишусь, тебе не знаю»
«Пробач» — здивовано вів мовив,
Вдивляючись у очі-хвилі,
Такі бездонні, наче море,
Та лагідні і серцю милі.
«Я за Тарасика злякався,
Тебе помітив не одразу.
Та кликав, за тобою гнався.
Чи не тримаєш ти образи?
Не бійся мене, — руку взяв, —
Саму у лісі не покину»
Що робить боляче не знав —
Заплакала, немов дитина,
Долоні до грудей стиска.
«Та що з тобою?» Взяв за плечі.
Мов у розпечених тисках —
Людське торкання небезпечне.
Вона уже не Берегиня,
Але і не людина ще,
Торкання іншої людини
Її немов вогонь пече.
Сполохана відбігла далі
«Ти робиш боляче мені!»
«Що я зробив?» — її питає
Він зовсім те не розумів.
Між тим, холодна і волога
Страждала і втрачала сили
«Мені тут бути ще не довго,
Лишень до весни, — пояснила, —
Дідусь до мене прийде скоро,
я тут лишуся, ти іди»
Для нього дивна ця розмова.
«Скажи, попала як сюди?
Де одяг твій, твоя родина?
Як звуть тебе і де твій дім?
Ти, мабуть, ще сама дитина.
Хоч 18 маєш ти?»
До неї підійшов він знову,
пальто із себе чорне скинув
«Ти змерзла, їдемо додому.
Не сподівайся, тут не кину!»
Пальто на плечі їй надів,
Воно важке для неї було.
Її на руки підхопив,
вже не пручалась ї заснула.
Таку легку її поніс,
Обличчя її роздивляв.
Як втрапила вона в цей ліс?
Можливо, хтось її б впізнав.
В селі напевно її знають,
Бо сукня гарна і нова
І добре, як батьки чекають,
Але якщо вона сама?
Де той дідусь, що так чекає?
Та це не так вже і важливо,
Про неї поки він подбає
Хоча б вона не захворіла!
Їй за Тарасика був вдячний,
Померлої сестри синочка,
Йому і уявити лячно,
що потонути міг той хлопчик.
Два роки, як сестри не стало,
Опікувався тими дітьми.
Ганні одинадцять минало,
Тарасу буде вісім літом.
Самому ж 28 було,
Та жінки і дітей не мав —
Всіх наречених вітром здуло,
Коли про небожів казав.
Хоч хлопець добрий був, вродливий,
Русявий, ясні очі мав,
І розум є в руках і сила
І хліборобський цех тримав.
Своя квартира є у місті,
Кімнати три просторі в ній,
Не бідно прибране обійстя,
Було іще багато мрій.
Замислився, машина близько,
Його чекають друг і діти.
Що другу пояснить, Денису?
Самому важко зрозуміти.
На неї глянув і поволі
торкнувся білого чола,
вона смикнулася від болю,
та не прокинулась, спала.
Не може бути! Чи хвороба?
Хоча б із глуздом все гаразд,
Як божевільна, що він зроби?
А раптом руки хтіла класть?
Тарасик вже зігрівся досить,
Не дочекається сидить.
В машину дядько діву вносить,
На всі питання лиш мовчить.
З малечею її поклав,
Нарешті вимовив: «Заснула,
Додому їдемо» — сказав
Це виходом найліпшим було.
На неї все дивився хлопчик
«Я винен, Квітка, — їй сказав, —
Ти з нами їхати не хочеш,
Що втрапиш у біду не знав»
«Тарасе, — дядько став просити, —
Вона втомилась, хай поспить!»
«Вона тепер буде хворіти,
У мене серденько болить!
Вона спала, а я збудив»
«Що за дурниці, припини!» —
Суворіше йому велів.
«Це не дурниці, до весни
Її у себе потримаєм,
Бо ж квіти взимку не цвітуть,
Віддячити її ми маєм,
Як стане тепло — повернуть.
Вона співала мені пісню
І зрозумів я хто вона»
І взяв за руку її міцно,
Вона ж спокійно все спала
«Ні-ні! Чіпать її не можна! —
Тарасу дядечко велів, —
Вона торкань боїться, схоже…»
І жалкував своїх тих слів
«Вона з води за руки мене
Вела» — Тарас став поясняти
Щось плутав хлопчик тут, напевно,
Та правду як усім сказати?
«Дядько Євген, — сказала Ганна, —
Ця дівчина така вродлива,
Волосся в неї таке гарне.
Я в лісі її не зустріла,
Тоді нікого не було,
Коли Тарас упав у річку,
Сліди всі снігом замело.
А Мавкою її не кличуть?»
«Це — Квітка!» — знов своє Тарас
«Замовкніть! — гнівався Євген, —
Тут плутанина і без вас.
Який лихий сьогодні день!
Кажу я вам — вона людина,
Дізнаємось чия, тоді вже
Повернеться в свою родину
І не побачимо вже більше!»
Тарас змовчав, але тихенько
сестрі всміхнувся і вона
його обняла, наче ненька,
думки його наскрізь бо зна.
«Пробачте, не хотів сваритись, —
Євген тут небожам сказав, —
Але вам варто зрозуміти —
Я дівчину із лісу взяв
І ми їй радо допоможем,
А потім нинішню біду
Навік забудем. Святий Боже!
Більш в ліс із вами не піду!»
Селом вже їхали вони,
Тут у Дениса був будинок
Як дача — влітку, восени
Навідувались неодмінно.
Місця тут гарні! Цей будинок,
Що залишився від бабусі,
Мав піч всередині із глини
І дві кімнати в тому дусі.
З Євгеном він на вихідні,
Дениса жінка молода,
Прибув в передвесняні дні.
Дитинство в цих місцях згадать,
Навідати старі могили,
В санчатах діток покатати,
Бо лікар Ганночки веліла
Щоб на повітрі їй гуляти.
В селі їй краще значно стало,
З народження у неї астма,
Усе життя хоч лікувала,
Та не звільнилась від напасті.
Вона була бліда та квола,
Худенька дівчинка русява,
До приступів завжди готова,
В кишені носить інгалятор.
Для небожів Євген робив
Все, що було у його силах.
Сестру, їх мати, він любив.
Дбать про дітей вона просила,
Їх батько втік уже давно,
Євген став матір’ю і татом,
Та розумів, що все одно
Потрібна дітям була мати.
Дениса жінка зустрічала,
Уже зробила їм обід.
Про нову гостю не питала,
Їй піклуватись було слід.
Поклав на ліжко знайду Женя,
Оглянув ступні та долоні,
Взяв рукавиці у кишені,
Надів, щоб не робить їй болі.
Денис та його жінка мовчки
На нього з дивом поглядають.
«Можливо, вона їсти хоче?» —
У друга вже Денис питає.
«Хай спить, я їй температуру
Помірять хочу» — відповів.
Він сам робив всі процедури,
Нікого к гості не пустив.
Температура 35
Потрібно, мабуть, хвилюватись,
Та все ж він вирішив чекать,
До завтра треба тут лишатись
Після обіду він з Денисом
Селом походить, попитає.
А, якщо ні, то завтра в місто,
Але та справа не проста є.
Тарасик за обідом Галі,
Дениса жінці розповів
Як нині лісом погуляли.
Він змерз і сам іще тремтів,
Йому чай з липою нагріли,
Побільше меду, дали пити.
Хоч і не втратив хлопчик сили,
Та все ще може захворіти.
Євген на гостю глянув знову,
Поправив ковдру їй, пішов.
Денис давно не бачив того,
Щоб друг його з лиця зійшов.
Але нічого не казав,
Ходив за ним селом він мовчки
Ніхто про дівчину не знав,
Ніхто і глянути не хоче.
«Не край себе, — Денис втішав, —
Ми в місті розберемось завтра»
Євген ішов, не поспішав,
Брала і прикрість і досада,
То справжня містика, або
Та знайда справді божевільна.
«Так, — згодився, — розберемось,
Втомився я сьогодні сильно»
Темніло. В хату як зайшли,
Вже дівчина сидить на стулі,
Шкарпетки теплі одягли,
У ковдру плечі огорнули,
Вона замислилась, сидить,
Тримає чашку у долонях,
В печі вогонь мерехкотить,
На нього, наче у безодню,
Дивилась загадкова знайда,
А з нею по обидві боки
Сиділи діти дуже раді,
Що гостя встала вже на ноги.
К Денису Галя підійшла,
Прошепотіла, що все добре,
Але у себе як прийшла,
На двір хотіла йти хоробро,
Та діти вмовили лишиться
І дбали самі, бо вона
Торкання рук, чомусь, боїться,
Та і замислена, сумна.
Євген до гості підійшов
«Як справи, Знайдо, — усміхнувся, —
Твою рідню тут не знайшов.
Чи в місто дід твій повернувся?»
Вона дивилась з дивом в очі,
А потім посміхнулась так,
Що стало світло серед ночі.